Настю з Романового Села батьки посилали у Польщу на заробітки, а вона записалася на курси молодого бійця

22-річна дівчина володіє всіма видами стрілецької зброї.

Настя Цебринська з Романового Села – боєць батальйону спеціального призначення «Золоті ворота», що перебуває у підпорядкуванні МВС. Тендітна дівчина з позивним «Фенікс» (міфічний птах, що воскресає з попелу), .добровільно записалася у лави захисників Вітчизни майже одразу після початку антитерористичної операції на Сході України.
–Я майже всю зиму простояла на Майдані в Києві, – розповідає наша землячка. – Коли почалася війна, вирішила записатися у добровольчий батальйон. Але мене ніде не хотіли брати, мовляв, користі з мене не буде ніякої, бо я дівчина. Але я не здавалася. Заповнила анкету в Інтернеті: Михайло Гаврилюк набирав добровольців у козацький батальйон. Невдовзі прийшло підтвердження, що мене беруть, тож вирушила в Київ. Зараз я стрілець батальйону спеціального призначення «Золоті ворота». Курс молодого бійця проходила на базі військової частини у селі Старе поблизу Борисполя. Тут мені видали посвідчення, табельну зброю і в жовтні минулого року відправили на Луганщину. Наші блокпости – Щастя, Біла Гора та Сєвєродонецк. Заступаю в наряди, беру участь у виїздах по тривозі, на зачистку, для перевірки паспортів. Важко, звісно, втомлююся після добових чергувань, але мені не роблять поблажок через те, що дівчина…
Худорлява Настя насправді - справжній кремінь, вперта й цілеспрямована. Закінчивши Комерційний коледж, працювала продавцем. Мама пропонувала виготовити закордонний паспорт і їхати на заробітки в Польщу. Але Настя вирішила, що поїде на Схід і буде воювати. Дівчина зізнається, що служити мріяла ще школяркою. Їй цікаво все, що пов’язано зі зброєю, військовою технікою, подобається навіть армійська дисципліна.

– У мене завжди були хлопчачі інтереси і компанія, – каже Настя, – я грала у футбол, волейбол. Бабця казала, що я хлопчур, а не дівчинка. Ще в школі я мріяла про те, щоб стати військовослужбовцем, а тепер настав час втілити мрію в життя. Правда, я до кінця ще не визначилася, чи вступатиму на заочне відділення академії внутрішніх справ і буду міліціонером, чи підпишу контракт і служитиму у ЗСУ.
Настя має молодшу сестру і старшого брата, у них - власні сім’ї і діти. Батьки, зізнається, спершу не схвалили її вибору служити, але згодом змирилися і тепер пишаються, а, разом з тим, і хвилюються за свою донечку-«амазонку». – Батьки поважають мій вибір, – каже дівчина. – Особливо гордиться мною тато. А я намагаюся щодня дзвонити додому і заспокоюю рідних. Для них головне, щоб зі мною все було добре, знати, що я у безпеці, жива та неушкоджена.
Додає дівчині впевненості та сил її коханий, з яким познайомилися в зоні АТО. 27-річний чоловік родом з Київщини. Служив у сухопутних військах за контрактом, але під час Революції Гідності звільнився і пішов на Майдан. Перша зустріч закоханої пари відбулася ще на базі під Борисполем, коли Настя надавала медичну допомогу бійцю, який трохи прихворів. Але стосунки народилися на передовій. – Він мені давно подобався, але не було можливості познайомитися, – розповідає Настя. – А от коли ми зустрілися на Луганщині, я вирішила не пасувати і взяла ініціативу в свої руки. На аркуші паперу написала номер телефону і три слова: «Подзвони мені. Фенікс». Так ми почали зустрічатися. Коли поруч кохана людина, то на війні значно легше. Відчуваєш турботу і підтримку. Плануємо побратися, тільки ще не знаємо, коли. По-перше, хочемо, щоб закінчилася війна, а по-друге, є певні побутові труднощі – ми не маємо житла. Наразі точно одне – ми однозначно будемо сім’єю військовослужбовців.


Настя «Фенікс» оволоділа азами медсестринської справи, володіє пістолетом, автоматом, стріляла з РПГ, снайперської рушниці, бо вважає, що на війні будь-які вміння і знання можуть згодитися.

Не боятися, бути воїном її навчив командир із позивним «Уж». На жаль, чоловік загинув у Широкіно, де воював у складі батальйону «Азов».

– Це була дуже хороша людина. Як батько двох доньок, він спершу просив мене відмовитися від ідеї служити, адже війна – не жіноча справа, – каже Настя. – Але коли побачив, що я не відступлюся, вчив і готував. Завдяки йому я подолала страх. «Уж» був мені і батьком, і братом, і другом, і вчителем. Часто згадую про нього, молюся за його душу, телефоную донькам. Планую поїхати на могилу. До речі, мій наставник був із Криму. Переїхав з родиною в Бориспіль після окупації півострова і дуже мріяв про те, щоб він знову став українським, мріяв повернутися у свою домівку.
За словами юної «амазонки», на передовій думається про різне, але найперше про мир і про те, щоб війна нарешті закінчилася. Також дівчина щиро дякує волонтерам і небайдужим людям, які є надійним тилом для бійців, та вірить у перемогу України.

Світлана БОДНАР, «Народне слово».

 

Вибір читачів за тиждень

Відео