«До Безущака йдете?», — цікавиться сусідка, поки ми відчиняємо заіржавілу  хвіртку. «О, виджу, цукерки  несете, нашо то здалося, ліпше би шось їсти йому взяли… Йой, як то чоловік тяжко мучиться…  Вдруге за життя каторгу відбуває». 
Старий, бідно вбраний чоловік зі скибкою хліба сидить на призьбі коло хати. Невидющий погляд — кудись у небо. Коли чує, що до нього приїхали «з газети», ховає окраєць в кишеню, акуратно обтрушує крихти і починає свою розповідь… 
Людські історії — немов осколки — прошивають наскрізь. Деякі проходять навиліт, деякі застрягають у пам’яті і щемлять, щемлять,  щемлять…  Історію Петра Безущака — ветерана УПА із села Горішня Слобідка, що на Монастирищині, унікальною не назвеш. Але від усвідомлення того, що вона, власне, типова, стає страшно… Майже кожна галицька родина має що розповісти про героїчний шлях своїх батьків, дідів, вуйків і тіток, сестер та братів. Збройна боротьба, тюрми, катівні, висилки, а після повернення на рідну землю — відмова у прописці, відсутність житла, приниження радянськими бюрократами, некваліфікована, найважча, найгірше оплачувана праця. На своїй і не своїй землі...

«СТАВАЛИ В ЧЕРГУ, ЩОБ ЗАПИСАТИСЯ В УПА»

Коли Петро Безущак вступив до лав УПА, йому не було ще й 16-ти. Але надворі йшов страшний 43-ій рік, і часу на роздуми не було… «Як зараз пам’ятаю хатинку на околиці, де ми всі тоді збиралися, — розповідає Петро Онуфрійович. — Люду набивалося — хмара! І як присягу упівську на вірність України у зимовому засніженому лісі приймали — пам’ятаю… Я тоді хоч іще дуже молодий, а по правді так взагалі малий був, все рвався в боївку — у відділ «Бистрого». Але мене наші хлопці попросили залишитися у окупованому німцями селі станичним — треба, кажуть, щоб свої люди тут були. Я разом з двома побратимами пройшов курси станичних, і далі усі вказівки отримував від зв’язкових через пароль… 
Йому 89,  уже кілька років як незрячий, здоров’я нема навіть щоб за хврітку вийти… Але хоча з тих часів минуло понад півстоліття, Петро Безущак точно пам’ятає усі паролі, псевда, час і місце зустрічей із побратимами. «Це тому, що такої «розкоші» як записати щось, у нас не було, каже чоловік. — То й мусив усе те в голові тримати. А потім, коли гнив в тюрмі чи трясся тижнями напівмертвий  в ешелоні на Сибір, перебирав усе те в пам’яті, аби з розуму не зійти…    
«Невже ні разу не довелося пошкодувати, що подалися в УПА»? — запитую, не стримавшись. «Та яке! — аж викрикує він. Ти знаєш, яка черга до тої хати, де ми мельдувалися, була?! Та тоді всі хлопці з села в УПА рвалися, навіть мій тато  1901 року народження записалися… Ой Боже, що я зазнав і вони коло мене, — втирає сльози… Я знав, що поплачуся або життям, або свободою… Але вчинити по-іншому не міг…»

ПРИСУДИЛИ КОНФІСКАЦІЮ, БО ЕНКАВЕДИСТ… СПОДОБАВ ХАТУ
У 1946-му по нього прийшли. У селі тоді вже стояли совєтські гарнізони, і за доносом «добрих людей»  його арештували. Далі — тюремні застінки в  Чорткові, нелюдські побої та катування…Майже щоночі допити, часто безперервно протягом семи-восьми годин. З розмаху кидали на стіну, аж вухами йшла кров, били до непритомності, заганяли під нігті голки. «Доню, дивись сюди, ти ше маєш очі добрі…  Бачиш, мені вже дев’яносто, а ще волосся на голові маю… А тогди, в тюрмі, мені було вісімнадцять,  а на голові — жодної волосинки, один суцільний страшний струп… То уявити — і зрозумієш, як мені було… Дуже мене били, аби випитати, хто мене в організацію привів, хто в нас за старшого був, але я їм ніц не сказав… Присудили мені 10 років. А що хтось з енкаведистів наклав око на нашу батьківську  хату — то дали ще й конфіскацію майна… Зразу по мені вивезли на Сибіри і родину — маму з татом, брата Романа і навіть маленьких трирічних двійняток Тараса з Олею. Їх вислали в Хабаровський край, а мене з іншими «політичними» завезли аж у Красноярський край. Їхали туди три тижні, на всю дорогу нам кинули кілька мішків сухарів, ото й усе. Коли вже доїхали, то я так охляв, що й порогу не годен був переступити…
А далі — каторжна праця: валити ліс, будувати дороги.  Більшість засуджених були з Західної України . Освічені, інтелігентні, серед них багато студентів. Щодня по 12 годин важкої праці, короткий відпочинок у камері. Хліб, вода та баланда. Від виснажливої праці, недоїдання і хвороб за рік загинуло більше половини в’язнів.
А потім, пригадує чоловік, нас відправили аж до Казахстану, на будову.  Радянська влада так нас, «бандерівців», боялася, що навіть після закінчення терміну мене не відпустили додому — казали їхати або в Новосибірськ, або на спецпоселення до батьків.   Після викриття культу особи Сталіна почався перегляд справ засуджених. Прискіпливі перевірки, допити комісії. І, нарешті, весною 1956 року довгоочікувана довідка про «нецелесообразность дальнейшего содержания в заключении»... Але вдома його ніхто не чекав. Рідні ще на висілці, у батьківській хаті давно живуть чужі люди.  Роботи «неблагонадійному» ніхто не давав… Довелося їхати у пошуках хліба насущного аж на Дніпропетровщину. Лише за півроку усій родині пощастило зібратися разом. 

ЖИТТЯ ЗА МЕЖЕЮ БІДНОСТІ
З часом Василь Онуфрійович одружився, разом з дружиною виховували трьох синів. «Вже півтора роки як жінки не стало, мушу вчитися давати собі раду сам, — втирає скупу сльозу чоловік. Пару разів на тиждень прийде дочка, вона в Рідколіссі живе, якоїсь зупи принесе… Але їй тоже важко: тридцять років відробила, вже 55 буде, а пенсії все чомусь не дають… А в неї дочка 19 років, треба на ноги ставити.. Живемо всі  на мою пенсію та ще сина-інваліда допомогу. ..» Жити стає дедалі важче. А апатія та байдужість навколишніх лише додає болю. Він ні в кого нічого не просить. Дивується  і тішиться, коли вже після інтерв’ю приносимо йому пакунок з продуктами. «Та я його знаю добре,  — відгукується продавщиця з сільського магазину, спитавши, для кого беремо частунки. — Раніше ще сам міг сюди придибати. Брав цукор, крупи, хліб… Знаєте що? Візьміть йому ще ковбаси — ковбаси він ніколи не купував…»    
Замість P. S.  Не хочеться писати банальностей а-ля «чи за таку Україну воювали упівці,  які cкніють нині на мінімальну пенсію, 23 роки невизнані у своїй державі,  в якій розкошують обвішані ювілейними брязкальцями ветерани НКВД і КГБ...» Мені не «за державу обидно». Адже держава — це ми. І кожен з нас повинен бути відповідальним як за самого себе, так і за ближнього. Особливо якщо цей ближній не пошкодував для нас найдорожчого — життя і свободи…

Джерело: yabluchko.com.ua