Цього тижня з професійним святом ми вітатимемо учителів. Праця педагога вимагає титанічних зусиль, таланту, самовіддачі. "Терен" започатковує цикл публікацій про працівників педагогічної сфери, аби дізнатися всі тонкощі їхньої нелегкої роботи. Нині – перша публікація.

Наша співрозмовниця - заступник директора з навчально-методичної роботи Тернопільської гімназії ім. І. Франка, вчитель української мови та літератури, вчитель-методист, заслужений вчитель України Марія Антонівна Нова.

- Маріє Антонівно, скільки працюєте у школі?
- Досвід вже чималий, перевалило за три десятки, але кожен день все одно це щось нове: нове відкриття, нове бачення. Здається, що зовсім недавно я увійшла в шкільний клас.
- Як Ви обирали майбутню професію?
- Мені здається, що з цією професією пов'язане навіть моє дитинство. Я збирала усіх сусідських дітей, садила в класи і навчала їх, а ще перед тим із кукурудзи ми вибирали качани, заплітали косички, робили з дітей класи і навчали їх всякої дитячої мудрості-премудрості. А потім я вступила у Львівський університет на філологічний факультет, і після цього доля повела вчительськими стежками. Працювала 3 роки на Київщині, а з 1981 року вже в Тернополі, спочатку вчителем № 11 ТЗОШ, і вже в Українській гімназії - більше 16 років. 
- Дітям часом потрібно віддавати всю себе. Педагог – це професія чи хобі?
- Я думаю, що вчителем людина повинна народитись, і не може бути вчитель 6 уроків чи 8 годин у школі. Вчитель - це 24 години на добу, тому що постійно думаєш над своїми помилками та успіхами, постійно будуєш уроки, їдучи додому чи гуляючи в парку. Фраза "вчитель віддає серце дітям" не даремна. Якщо вчитель не віддає душі, то це просто ремесло. Вчитель має бути будівничим. Є така притча. Одного разу будівничого запитали: "Що ти робиш?". Один із трьох сказав: "Хіба не бачиш? Я каміння тягаю". Другий відповів: "Ти що не бачиш? Я гроші заробляю". І  тільки третій сказав: "Я будую храм". Вчитель - це той, хто будує храми дитячих душ. Вчитель - це той, хто віддає частинку своєї душу, свого досвіду, своєї духовності. І ніякі комп'ютери, ніякі новітні пристрої не можуть замінити особи вчителя, тільки особистість може виховати особистість. А щоб бути тією особистістю, вчитель повинен працювати над собою. Він повинен цікавитись тим, чим цікавляться його учні, щоб бути сучасним, щоб не виглядати смішним в очах своїх вихованців, щоб іти "у ногу" з ними, щоб дивитись з ними в одному напрямку, щоб він зміг підправити в будь-який момент. Цікавитись музикою, яку слухають діти, читати книги, які цікаві вихованцям, щоб знати, де можна трошечки їх направити чи, можливо, десь посперечатись, подискутувати чи то від чогось відвернути. 
- Чи рахували Ви шкільні дзвінки, скільки у Вас їх було?
- Я ніколи над цим не задумувалась, скільки пролунало дзвінків, але, напевно, якби мене запитали: "Яку я музику люблю?", то я б сказала: "Мелодію дзвінка". Мені просто страшно подумати, що колись той дзвінок не буде мене кликати на уроки.
- Скільки випускників Ви випустили?
- Випускників багато, я лічу тих, хто пішов на мою педагогічну стежу. Їх більше 25 - тих, хто став вчителями української мови та літератури. Я дуже тішуся та пишаюся ними, стежу за їхнім розвитком, за їхнім ростом, це дуже важливо. А так багато, сотні проходять через наші руки. 
Просто цікаво те, що я пам'ятаю почерки своїх учнів, і дуже часто, коли зустрічаюсь з ними уже після закінчення школи, у моїй пам'яті виринає їхній почерк.
- Що є найважливішим у професії вчителя?
- Ви знаєте, найважливішим у професії вчителя є любов до дітей. Якщо ти любиш дитину, то тоді навіть рутинна робота буде здаватись не такою важкою. Тому що ти бачиш дитину за кожним зошитом, за його роботою… Якщо ти любиш, ти будеш пробачати, якщо ти любиш, то ця любов буде допомагати долати труднощі, тому що вчительська робота дуже складна. Сьогодні, коли діти мають можливість доступу до такого широкого інформаційного простору, вчитель має бути глибоким психологом, бо мусить в тих умовах зацікавити дітей, а це непросто. Вони іноді знають набагато більше у певній сфері, аніж вчитель, тому що їх це цікавить більше і мають доступ до широких інформаційних джерел, в них зовсім інші уподобання. Тому сучасну дитину треба любити і вникати в її внутрішній світ, він зовсім інший, який був і 5 років, і 10 років тому.
- Наша держава сьогодні не найкраще оцінює роботу вчителя. Яка найбільша проблема сьогодні у педагогів?
- Я думаю, що вчителя повинні дуже високо цінувати, тому що це не звичайна робота, це свого роду мистецтво, це творчість і якщо вчитель матеріально не забезпечений, то він творити не зможе, він не матиме можливості займатись самоосвітою, бо не зможе купити книжок, не зможе відвідати концерти високооплачувані, і навіть почуватись самодостатньою людиною. Держава в першу чергу повинна подбати про те, щоб вчитель почував себе впевнено, тому що ті кошти, які платить держава, їх не достатньо, вони не дають можливості вчителю почувати себе господарем становища. Але зрозуміло, що сучасні вчителі працюють на ентузіазмі, мені здається, що це така єдина сфера, коли вчителі просто не думають про зарплату, тому що йдуть за покликом. Це я бачу по своїм колегах, які самовіддано працюють, даючи дітям не тільки знання, але й душу та серце. Це виснажлива робота, але вони не задумуються, мабуть, про зарплату…

- Як оцінюєте зміну поколінь протягом свого педагогічного досвіду?
- Дійсно, у школах ми відчуваємо, як змінюються діти. Сучасні діти, безперечно, дуже динамічні, дуже цікаві, вони дивують нас часом своїми питаннями, але іноді гірко усвідомлювати, що щось втрачається в плані духовності. Якщо попередні покоління тягнулися до вчителя, то тут треба дуже добре попрацювати, щоб вони могли вчителя оцінити. І вони більше оцінюють вчителя розумом, аніж душею. Ми спостерігаємо за поколіннями, які закінчили 20 років тому школу, де для них святим був вчитель та школа. У сучасних дітей ширший обрій, вони по-іншому на все це дивляться. Ми бачимо їх більше інтелектуалами, більш прагматичними, вони є цікавими, коли генерують якісь незвичні та нестандартні ідеї, і власне таких і треба нам, бо нове життя вимагає зовсім нових людей.
- Яка найкраща оцінка Вашої роботи?
- Я дуже щаслива, що я маю гарних учнів усіх поколінь. Найбільша оцінка - коли діти приходять до тебе через 10, 20 років, коли присилають листівки, коли біжать поділитись з тобою своїми успіхами, коли приходять за порадою у різних питаннях - виробничих чи особистих. Це,  напевно, найбільша подяка вчителеві, якщо йому довіряють.
- Якщо б у Вас була можливість змінити свою професію, чи скористалися б Ви нею?
- Ні, не скористалась би цією можливістю. Тому що чи то сьогодні, чи то завтра, чи після завтра - я все одно обрала її, тому що в душі я себе завжди почуваю вчителем, завжди і скрізь. І ось це найвище звання - бути вчителем. Той, хто усвідомлює це і відчуває, то це таке незвичне та неоцінене щастя, яке додає всього і до мізерної зарплати, і до недоспаних ночей, і, можливо, до постійних сумнівів, що ти невдоволений собою, не вдоволений результатами… Але оте відчуття якесь незвичне є в душі кожного вчителя, і воно компенсує дуже багато нюансів.
Оксана СЛОБОДЯН

Фото, відео автора