23 Січня 2022, Неділя


Проректорові тернопільського вузу присвоїли звання «Заслужений працівник освіти»

На Тернопільщині невпинно зростає кількість смертей від COVID-19

Стало відомо, хто наповнює грошима понад 80% обсягу скарбниці Тернопільщини

Це цікаво
23 січня в історії Тернопільщини

22 Січня 2022, Субота


Погода
Погода у Тернополі 23 січня

Дві спортсменки з Тернопільщини показали в Італії, на що вони здатні

Тернопільщина побила рекорд за останнє десятиріччя

Більше 100 тисяч гривень штрафу сплатили місцеві підприємці за недобросовісну рекламу в Тернопільській області

У природному заповіднику Тернопільщини розповіли, як допомогти птахам взимку

«Історичний крок до єднання і соборності»: тернополяни можуть відвідати унікальну виставку (фото)

Рекордні показники захворюваності на Covid-19: уже з понеділка школи Тернопільщини можуть піти на дистанційне навчання

«Донорство – благородна справа, ціною якої є життя»: лікарня з Тернопільщини започатковує щотижневий День донора

Внаслідок ДТП у Тернополі загинув водій (фото)

З нагоди Акту Злуки на Тернопільщині презентували тематичну виставку з унікальними експонатами (фото)

Названо ягоду, яка найкраще бореться з вірусами (Агроновини)

Жителям Тернопільщини повідомили номер телефона, з якого дзвонять шахраї

Прапор, який брав участь у «Живому ланцюзі», донині зберігається у музеї Тернопільщини (фото)

Відео
Вихованці дитячого садка у Тернополі креативно привітали усіх із Щедрим вечором (фото, відео)

На Тернопільщині за 28 млн грн продають підприємство, яке заснували у 1907 році

Тернопільський апеляційний суд невдовзі оголосить вирок шістьом поліцейським, яких судять за смерть юнака (фото)

На Тернопільщині й надалі високий рівень захворюваності на COVID-19

Відео Фоторепортаж
На межі Тернопільської та Хмельницької областей відбулась акція єднання (фото, відео)

Це цікаво
22 січня в історії Тернопільщини

21 Січня 2022, П’ятниця


Погода
Росте день у січні — росте і холод

Фотофакт
Тернопільська «Красуня дня»

Тернополянам на замітку: що таке чітміл і як правильно його проводити

Тернополяни через «Дію» зможуть зареєструвати права власності на нерухоме майно

Головний податківець Михайло Яцина: «На Тернопільщині досі не повернули 101 млн грн»

Фоторепортаж
Прогулянки Тернополем. Важливе та непомітне (фото)

Юні помічники поліцейських творили добро на Тернопільщині

Давня шахрайська схема «дай подзвонити» ожила у Тернополі

Стало відомо, чи бути легалізації канабісу в Україні (Агроновини)

За один день виявили 11 порушень Правил рибальства на Тернопільщині 

На Тернопільщині шукають музичний слід Моцарта

Це цікаво
Тернополяни можуть навчатися у Франції і отримувати стипендію від 700 євро на місяць

Майже 610 млн грн доходу отримали торік на Тернопільщині 49 мільйонерів

Виготовляли фальшиві довідки ПЛР-тестів: тернополянам загрожує до 5 років позбавлення волі

На Чортківщині паління в ліжку призвело до нещасного випадку 

За хабар посадовцю на Тернопільщині «світить» великий штраф або навіть тюрма

Фотофакт
Струс головного мозку, травма хребта, забій носа – невтішні наслідки ДТП на Тернопільщині (фото)

Житель Тернопільщини намагався відкупитися від поліцейських за 100 американських доларів 

Тернополянам на замітку: що таке виробничий кооператив?

Тернопільщина поступилася не лише Львівщині, а й іншим сусіднім областям

Фоторепортаж
У Збаражі ледве не згоріли 140 тонн ячменю (фото)

У продуктах – наркотики: на Тернопільщині ув’язненому передали заборонені речовини

У Тернополі відкрили новий бювет з питною водою

На Тернопільщині від коронавірусу помер 30-річний чоловік

Це цікаво
21 січня в історії Тернопільщини

20 Січня 2022, Четвер


Погода
Погода у Тернополі 21 січня

Фотофакт
Тернопільська «Красуня дня»

Через коронавірус у Тернополі на карантин уже відправили 35 класів із різних шкіл

Фоторепортаж
На Тернопільщині віддали шану кіборгу Івану Вітишину (фото)

Петро Бадло: «В усіх була одна мета – перемога в кожному матчі»

Відомий тернопільський футболіст, а нині головний тренер тернопільської «Ниви» Петро Бадло розповів про своє становлення, як футболіста, казахський період кар’єри, особливості життя в Казахстані, сімейні цінності та багато іншого.

– Петре Климентійовичу, більшу частину своєї футбольної кар’єри Ви провели далеко від рідної Тернопільщини, тому мало відомі саме місцевому вболівальнику. Розкажіть, де народилися, в якій сім’ї, чи батьки мали відношення до спорту і футболу зокрема?

– Народився у селищі міського типу Товсте Заліщицького району. Батьківський будинок знаходився поряд зі стадіоном. Не дивно, що все моє дитинство минуло на тій галявині. Батьки до спорту не мали жодного відношення.

– Відомо, що у невеликих населених пунктах гра у футбол – це свого роду розвага, натомість основна увага приділяється господарці та городнім справам. А як було у Вашій родині?

– Батьки відганяли мене від стадіону і ставили перед фактом: доки не зробиш щось на городі, не скопаєш чи не посапаєш, ніякого футболу не буде. Тому, щоб заслужити дозвіл піти на стадіон, мусив швиденько справлятися з домашніми справами. Інколи для підмоги навіть кликав друзів.

– Хто навчав азів футбольної майстерності?

– Колишній футболіст тернопільської «Ниви» Василь Івегеш купив хату поруч з тим самим стадіоном, по сусідству зі мною. Василь Петрович дивився, як ми, сільські хлопчаки, бігаємо, і врешті створив з нас дитячу команду, яку тренував.

– Чи не заважав футбол навчанню в школі, якими були улюблені, окрім фізкультури, предмети?

– Заважав, але якось намагався поєднувати футбол і навчання. Щодо шкільних предметів, то полюбляв історію, малювання, музику і, звичайно, фізкультуру.

– Чув, що Ви потай від батьків поїхали удосконалювати футбольну майстерність до Львова?

– Ми з братом Ігорем практично втекли від мами з татом. Вони б нас ні за яких обставин не відпустили до Львова. Ми з Ігорем потай зібралися і поїхали на відбір. Василь Івегеш допоміг нам вступити до 26-го Львівського училища, де нашим тренером був Богдан Суряк.

– Батьки бажають своїм дітям найкращої долі. Ким хотіли Вас бачити тато з мамою? Оскільки Ви зробили ставку на футбол, то не було з приводу цього вибору скандалів у сім’ї?

– Батькам не подобалося наше футбольне захоплення. Вони казали, що футбол – це не те, з чого будете їсти хліб, говорили, що потрібно вчитися, аби вибитися в люди. Батьки пропонували піти їхнім шляхом і нам. Я непогано малював, то мама з татом казали: «Може, художником будеш?» – «Ні, – кажу, – нічого не треба, лише футбол». – «Та який футбол, ноги поламають, здоров’я не буде. Ні, і все». Через два тижні нашого перебування у Львові, коли сусід-тренер про все розповів, мама до нас приїхала. «Що ж, раз вирішили, то вирішили. Приїжджайте додому», – мама змушена була змиритися. Тим більше, ми вже пройшли збори і тренери були нами задоволені.

– Молода людина, потрапивши в мегаполіс, не стушувалася? Чи не було проблем з режимом, адже батьки вже не пильнували, Ви практично залишилися один на один з великим містом?

– У Львові на перших порах було дуже важко. Допомагало якраз те, що був не сам, а з братом. Поряд тренувалися, грали, ділили кімнату в гуртожитку. Власне, зосередились на футболі, навіть коли не було тренувань, займався індивідуально, бо відчував, що у групі був одним з гірших. Тому всі принади самостійного життя у великому місті відійшли на другий план. Як кажуть, від поганого Бог милував.

– Тренуючись у Львові, мабуть, мріяли виступати за місцеві «Карпати»? І, цікаво, в якій команді бачили себе в дитинстві?

– Народившись і проживаючи в Тернопільській області, звісно, мріяв грати у головній команді регіону – тернопільській «Ниві», адже це була вершина айсберга. Навчаючись у Львові: еталоном стали львівські «Карпати», які були поряд і на матчі яких ми їздили всією групою. Тоді подобалася гра багатьох футболістів і «Карпати» були іншою дитячою мрією.

– За місяць до Вашого 17-річчя Ви дебютували у професійному футболі. За яких обставин це сталося?

– Ще навчаючись у Львові, до «Дністра» мене покликав усе той же Василь Івегеш. Перший свій професійний матч зіграв у Маріуполі. Василь Петрович разом з Анатолієм Назаренком поступово підпускали мене до основи, готували до дорослого футболу.

– Сезон 1992/93 та наступний 1993/94 Ви мало проводили ігрового часу. Очевидно, були ще молоді?

– Звісно, не мав досвіду, практики тощо. Але добре, що поряд був досвідчений боєць Петро Дідик. З його допомогою я й сам швидко став бійцем. Він мені пояснив, що для того, аби атакувати, спершу треба забрати м’яч, що без оборони атаки не буває. Ось і я мусив забрати і віддати ближньому. Поряд з таким майстром я швидко пізнав «сіль» футболу.

– Чи не було тоді в команді так званої футбольної «дідівщини»?

– У футболі були неписані закони, скажімо, молодий носив сітку з м’ячами, вішав на ворота сітку. І я за щастя це робив, адже в такому юному віці отримав змогу тренуватись у професійній команді.

– У зимовій перерві сезону-1994/95, виступаючи за “Дністер», в якому Ви вже стали повноцінним гравцем основного складу, несподівано Петро Бадло переходить до чортківського «Кристалу». Це було запрошення до команди вищого класу чи якась інша причина?

– Для мене запрошення до команди першої ліги – це був крок уперед, від якого не зміг відмовитися. При цьому в платіжну відомість не заглядав, для мене це не  було визначальним, я хотів рости.

– Погравши рік у Чорткові, Ви перебрались до сусідньої Івано-Франківської області. Які в цьому переході були чинники?

– Чортківського тренера Івана Гамалія замінили Семен Осиновський і Валентин Дементьєв із Черкас. Вони привели з собою цілу групу футболістів і мене посадили на лавку запасних. Мені ж було всього 20-ть і хотілося грати, жадав лише виходити на поле, щоб набратися ігрового досвіду. Тому й вирішив зробити крок назад, щоб потім зробити два вперед. Час показав, що я не помилився. За Коломию зіграв у другій лізі практично всі матчі, після чого знову повернувся до Чорткова. Тоді став основним гравцем і лідером «Кристалу».

– У ті часи «Кристал» був фарм-клубом тернопільської «Ниви». За останню Ви навіть мали шанс зіграти офіційний матч, більше того, були внесені у протокол на виїзний матч з донецьким «Металургом» (1998 рік). Однак так сталося, що жодного офіційного матчу за тернопільську команду не зіграли. В чому причина?

– Тренер головної команди області Ігор Яворський викликав мене і я з командою поїхав у Донецьк. Перебуваючи в запасі, дуже переживав, долоні пітніли… Чому я не вийшов на заміну, треба запитати тренера, адже сам себе гравець не може випустити на футбольне поле. Зі свого боку скажу, що бажань зіграти було багато, більше того, незважаючи на молодість, вважаю, що був готовий для виступів у вищій лізі. Але тренери відповідають за результат і їм було видніше, хто готовий грати, а хто – ні.

– У 1999 році Ви подалися шукати кращої долі до Казахстану. Цей переїзд був зумовлений фінансовим чинником?

– У Чорткові, як і загалом по країні, була проблема з грошима. На той час уже був одружений, мав двоє дітей, сім’ю потрібно було утримувати, тому шукав варіантів. Були різні думки, але, дякуючи своїй дружині, я все ж залишився у футболі. Оксана мені сказала, що познайомилась зі мною як з футболістом і ніким іншим мене не уявляє. До Казахстану мене покликав Петро Дідик, який уже там виступав. Я не знав, що за футбол у цій країні, мені лише сказали, що є команда «Тобол» і вона виступає у вищій лізі. Я жодної хвилини не роздумуючи, поїхав. Більше того, був упевнений, що в мене все вдасться, оскільки був готовий на все, лише б залишитися в команді.

– За команду з Кустанаю Ви виступали вісім сезонів, постійно були серед лідерів тамтешнього футболу, але жодного разу чемпіоном країни не були…

– Причин безліч. Десь не вистачило майстерності, десь – зіграності. Якоїсь дещиці постійно бракувало, щоб здобути омріяне чемпіонство. Не надто доброго рівня суддівство в ті роки також стало однією зі складових відсутності у «Тобола» чемпіонських титулів. Та й тренери в команді мінялися часто.

– За яких умов стався Ваш перехід до команди «Актобе». Скільки за Вас заплатив один клуб іншому?

– Перейшов у «Актобе» як вільний агент. З керівництвом «Тобола» у мене була домовленість: якщо буде гідна пропозиція, вони не чинитимуть спротиву. Я команді з Кустанаю дуже багато віддав сил, тому ми по-дружньому розійшлися.

– З командою з Актобе Ви ставали чотири рази чемпіоном Казахстану, з них тричі поспіль. На той час це був лідер місцевого футболу?

– Безперечно. Колектив у нас був немов одна сім'я. І в усіх була одна мета – перемога в кожному матчі. До того ж в «Актобе» була більш розвинена клубна інфраструктура. Та й  ставлення до команди в Актюбенську теж серйозніше, а клуб міг дозволити собі запросити висококваліфікованих гравців.

– За яких умов Ви стали капітаном “Актобе»: тому що було найстаршим чи мали незаперечний авторитет у команді?

– Я не просив капітанської пов'язки. На передсезонних зборах відбулося голосування футболістів, які одноголосно вибрали саме мене.

– За які ігрові якості Вас у 2013 році УЄФА визнала кращим гравцем чемпіонату Казахстану?

– Важко сказати, напевно, хтось від цієї організації слідкував за казахським футболом. Разом з тим, можу повідомити, що отримав кращого захисника від місцевої федерації, яка обрала саме мене за такими критеріями: більше за всіх забив голів, віддав точних гольових передач та найкраще зіграв у відборі.

– Команди, за які Ви виступали, постійно брали участь у Єврокубках, але чомусь вагомих результатів не досягали. На скільки рівень європейських команд був вищим за казахські?

– Напевно, що так. До прикладу, це були німецький «Вердер», київське «Динамо», бельгійський «Генк», «Маккабі» з Хайфи. Так виходило, що ми ніяк не могли перескочити ту планку, за якою груповий етап Ліги чемпіонатів чи Ліги Європи.

– Який із єврокубкових виступів запам’ятався Вам найбільше?

 Кваліфікація проти київського “Динамо». Ми дуже впевнено зіграли на власному полі, гра була майже рівною. І хоча ми той матч програли – 2:3, але мали нагоди не лише зрівняти рахунок, а й перемогти киян. До слова, у Києві виступили невдало, мабуть, «Актобе» забракло досвіду… Також запам'яталися матчі з зірковим «Вердером» на чолі з Пером Мертезакером.

– Виступаючи довгі роки в Казахстані, мешкали там з сім’єю чи окремо – дружина й діти в Україні, а Ви тільки приїздили до них у відпустку?

– У Казахстані жив із сім’єю практично з першого дня. На цьому я наполіг, бо вважаю, що за будь-яких обставин сім’я має бути поряд. Тоді й родину збережеш, і від роботи відволікатися не будеш. Там винаймав квартиру, діти ходили в дитсадок.

– Чи не важко було звикнути до казахського менталітету, способу життя, релігійності?

– Стосовно менталітету чи якихось релігійних моментів, то проблем точно не було. В тому ж Кустанаї у той час, коли я туди приїхав, християн було навіть більше, ніж мусульман. Українців теж вистачало. Церков у Кустанаї, мабуть, не менше, ніж мечетей. Люди теж співіснували мирно, ніхто ні з ким на релігійному підґрунті не сварився. Такі випадки якщо й були, то одиничні.

– Не секрет, що футболісти полюбляють заглянути в келих. Чи не було у Вас за кар’єру проблем зі спортивним режимом?

– Я не можу сказати, що дуже дотримувався режиму. Міг собі дозволити після матчу кухоль пива, але не в молодому віці, а дещо пізніше. Загалом намагався з користю проводити вільний час, до прикладу, дуже люблю риболовлю. Найбільшу рибину спіймав на Уралі. Був це сом вагою 13 кг.

– Чи правда, що в казахів була традиція перед футбольним матчем приносити в жертву барана?

– Жертвопринесення для мусульман – це те саме освячення для християн. Вони ріжуть барана і посвячують цим усе, що знаходиться поряд. Жертва Богу – це ж навіть у Біблії про такий звичай розповідається. Те саме і я: йду в церкву, кличу священикаа, він приходить і святить поле, всі кімнати, бутси. Мусульмани не мають нічого проти. Вони поважають наші звичаї точно так само, як ми їхні. Тому казахи перед важливими матчами могли покропити кров'ю, скажімо, те ж футбольне поле.

– Загалом за кар’єру багато разів вдалося вразити ворота команд-суперників? Який із цих голів для Вас найпам'ятніший та найкрасивіший?

– Граючи в Казахстані, у середньому забив по 2-5 голів за сезон. У кар'єрі два голи забив «ножицями» через себе. Щодо пам'ятних, то забив бельгійському «Генку» в кваліфікації Ліги чемпіонів. А ще відзначився на 90+2 хвилині в Алма-Аті. Цей гол приніс чемпіонство «Актобе».

– Чи мали якесь футбольне прізвисько?

– Останніх 5-6 років мене називали «Дядя Петя».

– Ви виховуєте двоє синів, чи хочете, щоб вони пішли по Ваших слідах і стали футболістами?

– Вони самі вирішили стати футболістами. Вже давно займаються футболом, спершу – в Тернополі (в ДЮСШ), згодом – у Казахстані в місцевій футбольній академії. Нині обидва виступають за обласну команду «КАМ» з Бурдяківців, а також за Тернопільський район – колектив з В. Гаїв.

– Кращі свої роки Ви віддали казахському футболу, чи не було пропозицій залишитися в клубі на тренерській роботі або обійняти якусь іншу адміністративну посаду?

– Були, в Актюбинську пропонували залишитися працювати спортивним директором, начальником команди або тренером дубля. Можливо, якби запропонували працювати, скажімо, помічником головного тренера в основній команді, то, напевно б, залишився. А так прийняв рішення повернутися в Україну і всі знання та вміння віддати рідній Батьківщині.

– Повернувшись в Україну, Ви ще підтримували ігрову форму в команді «КАМ» з Бурдяківців, але отримали травму. Загалом за кар’єру мали серйозні ушкодження, які на тривалий період залишали Вас поза футболом?

– Загалом Бог милував від серйозних рваних травм. Мав переломи ребер і ключиці. Також, коли лягав під ніж у Львові, переносив операцію на пахових кільцях. І лише наприкінці кар'єри мав розрив бокової зв'язки коліна. Власне через який і завершив активні футбольні виступи.

– Граючи у футбол, можна говорити, що Ви заробили собі на безбідне життя у майбутньому?

– Все відносно. На кусок хліба заробив, але от банківських вкладів у мене немає. На зароблені кошти придбав квартиру та позашляховик, а також відкрив у Тернополі невеликий  футбольний бар, який, сподіваюся, у майбутньому приноситиме певні прибутки.

Джерело: gazeta1.com

8

Залишити коментар

прайс-на-рекламу
rek
Схожі матеріали
Інші публікації автора