Ієромонах Хресто-Воздвиженського монастиря у Бучачі, заслужений василіанський священик отець Доротей народився сто осеней тому в Старих Петликівцях тодішнього Бучацького повіту. Батьками його були Сильвестр Шимчій та Євдокія – з дому Остапишин. Свого сина вони нарекли Дмитром, і був він ним майже до 18 років.

Нове ім’я на честь священномученика Доротея Тирського Дмитро Шимчій отримав, коли ставав на монашу дорогу.
У Бучацькому василіанському монастирі, куди тринадцятирічним прийшов навчатись у місійному інституті, нині його дім, його власний світ. На розмову нас запросив в один із кабінетів. Поруч був отець-диякон Партеній: він допомагає поважному старцеві пересуватись територією монастиря, впорядковувати його архіви.
Перш ніж розпочати розмову, прошу благословення (коли ще випаде нагода отримати його від столітнього монаха). Він не запитує, до якої конфесії належу та в яку церкву ходжу. Благословляє звично і просто, як благословив до мене не одну тисячу українців. А от, чи наша газета «урядова», запитав. Відповіла, що ні, ми громадсько-політичне видання, від уряду незалежне. Тоді прийшла моя черга ставити запитання.
– Всечесний отче, скажіть, будь ласка, сто років – це багато чи мало?– Вони так скоро минули, наче все було учора. Хоч я завжди відповідав, що століття – це сумна дата, бо вона каже, що жити вже не довго – і я свідомий того. Але його початок, молоді літа були сповнені надії та ентузіазму.
– А ким були ваші батьки?
– Рільниками. Не знаю, скільки мали тої землі, але були небагатими. Батько воював на фронтах Першої світової, повернувся інвалідом і мав пенсію. Тож сім’ї трошки легше жилося.
– Братів і сестер мали?
- Діти тоді часто вмирали. Я один похорон пам’ятаю. А так мав одного брата і дві сестри. Їх уже немає. Та коли повернувся священиком, то відправив службу для батьків. Ще жили тоді тато з мамою і брат.
– Які події з вашого довгого життя були найпам’ятнішими?– Перша така подія – прихід у місійний інститут. Сюди приймали тільки тих, хто збирався стати монахом. Я таких планів не мав, але мене спровадив сюди отець Володимир Гук. І так ніби двері відчинив для цілого мого життя. Бо я тоді пішов і на новіціянт, і на схоластикат, і на священство. Тож вступ у місійний інститут – найважливіша віха в моєму житті.
Друга подія: як почали в краї закривати монастирі, я пішов у світ. Шістнадцять років працював у Бразилії, двадцять – в Аргентині, і в тих двадцяти літах два роки доїжджав і працював у Парагваї.
– Там наші українці були ще з першої еміграції.
– І з першої, і з другої, що виїхали під час і після Другої світової війни. І всюди наші люди організовуються, гуртуються навколо церкви. Ось і тепер в Італії працює понад 70 греко-католицьких священиків.
– Є, мабуть, ще й третя пам’ятна подія?
– Так, повернення в Україну. Я довгі літа не був ані в батьків, ані в родині. Не можна було навіть листа надіслати, не те, що приїхати. Як мав якусь звістку, то писав до Канади, а звідти її пересилали в Україну. А як писали з України, то до Канади, а звідти переадресовували мені в Південну Америку.

Перед поверненням додому я ще шість літ був духівником у Папській семінарії в Римі. Як там закінчилася моя праця, то сказали, щоб повертався до Аргентини або Бразилії. Але я хотів в Україну. Допоміг владика Білик. Він організував духовну семінарію в Івано-Франківську і взяв мене за професора. Там я вісім літ викладав духовне життя. А після Івано-Франківська приїхав у Бучач і вже тут живу понад 16 літ – у тій самій келії, що й колись.
– А яке у вас нині громадянство?
– Маю посвідку на проживання в Україні та бразильський паспорт. Чому? За цим паспортом я можу їздити по всьому світу, окрім США, бо туди потрібна віза. Коли мені позволили приїхати сюди, то був встид і ганьба. Я мусив просити візу, бо їхав з еміграції, і за неї мав заплатити. Мені поставили в паспорт печатку, але потім поліція її чомусь перекреслила. Запевнила: то нічого. А через рік, коли треба було їхати до Києва, щоб продовжити цю візу, бо вона давалась лише на рік, мені сказали: «Печатка у вас скреслена, отже, ви жили без візи». І призначили кару: 300 доларів штрафу.
– І ви українського громадянства не просили?
– Я вже нікуди не рухаюся, скільки того життя залишилося. Дали посвідку, такий собі малий паспорт – хай так буде. Мені треба було продовжити бразильський паспорт. Поїхав до Варшави, бо в Києві тоді ще бразильського посольства не було, то за годину видали новий документ. За годину! Чи у нас таке можливо?
– Ваше століття – це тільки Божа милість, чи виробили і якісь власні секрети довголіття?
– Я не маю за собою ні пияцтва, ні наркоманії, ніколи мені ніхто не міг чимось негідним закинути. Від якогось часу, щоб груди були здорові, п’ю мати-й-мачуху. Люди дбають, щоб я постійно вживав козяче молоко. От і всі секрети.
– Мабуть, слід додати, що, за твердженням братів-василіан, і людина ви добра, незлобива, милосердна.
– Всіляке було. Одні мене приймали, інші – ні, але я тим не переймався. Робив свою роботу, проповідував як священик. Були місця, де люди навіть не знали мого імені, тільки казали: «Той отець, що проповіді все говорить». То був мій титул. А ще як мав час, то щось писав. Маю 26 книжок. Написав й історію свого села на 700 сторінках. Називається вона «Між двома панщинами».
– Село, напевно, й не знає, що є така книжка.
– Щоб її видати, великі гроші потрібні. А що ще мене тримає, так це певний порядок. Колись мені казали: старайся виробити порядок і дотримуйся його. Не висиплятися! А щось читати, щось писати. І це вже виробилося роками: встаю рано і йду в каплицю молитися. Потім маю в церкві службу Божу. Опісля трошки пересплюся, а тоді сідаю і записую – чи про себе, чи про свої почування, чи про історію церкви та світу. Це не зовсім денники, а, швидше, записники. Назбиралось їх вже 38, пишу 39-й. Маю свою бібліотеку. До ювілею отримав у подарунок кілька дуже цікавих книжок.
– Знаю, що у світах ви видали майже двадцять книг. Про що вони?
– Я коли на парафіях говорив проповіді, то мав звичку їх записувати. Отож потім їх видав. Також вийшли книжкою реколекції для монахів, для священиків, для Марійської дружини. У Папській семінарії щотижня проводив конференції з релігійної тематики. І вийшла книжка на 400 сторінках тих моїх конференцій. Остання з виданих книжок вийшла в Україні. Вона про церкву, як поводитись у ній віруючим та інші теми, цікаві для парафіян. А ще вийшло три мої книги «Розмови з Богом». Це науки про молитву, як робити розважання.
– Хто для вас Бог?
– Творець неба і землі, духовна сила, що тримає весь світ. Тримала і тримає, і вона – надія наша.
– А якби Господь сказав: «Доротею, починай життя спочатку і міняй у ньому, що хочеш». Що б ви змінили?
– Нічого. Що зачав, продовжую, тільки не знаю, скільки ще залишилось.
– Що б ви хотіли сказати людям?
– Будьте свідомими християнами та українцями. Кожен має бути свідомим себе, своєї релігії (не торгувати нею!) і того, що він належить до української нації. Я півжиття за кордоном працював тільки для наших людей. Я не є місіонером, що працює з іншими народами. Трудився для наших людей, виховував їх свідомими людьми.
– Світ нині злий, недобрий, люди не люблять одне одного, в церкву ходять – і сваряться. Як з цим бути?
– Так, комунізм знищив усяке почуття людськості. Бракує моралі. Треба старатися націю відродити. Є десять Божих заповідей. Того вистачає. Живіть за ними – і все буде добре!
– Дякую вам за розмову. І хай Господь дарує вам ще багато світлих й теплих літ!
Галина Садовська, "Вільне життя плюс"