Після загибелі 19-річного Устима Голоднюка батько хлопця Володимир зайнявся волонтерством, за що отримав орден “Народний герой України”. У День захисника країни він разом з батьками Романа Гурика, теж загиблого в лютому 2014 року, відкрив пам’ятник Роману Гурику, який став символом Небесної сотні.

Про це пише видання ФАКТЫ, зазначають Патріоти України.

В очах цього 46-річного чоловіка ніби застиг біль. Він не може стримати сліз, коли говорить про загиблого на Майдані сина. Занадто важка втрата. Устимові було всього 19 років. Він приїхав на Майдан з рідного Збаража Тернопільської області ще в двадцятих числах листопада 2013 року. У фатальну для країни ніч 30 листопада 2013 року Устим був серед побитих студентів. Серйозно постраждав – йому на потилицю довелося накласти 12 швів. Саме він придумав сигнал про небезпеку “Небо падає”. 20 лютого по Інститутській вулиці Устим піднімався в яскраво-блакитній миротворчій касці. Снайперу було зручно цілитися …

Батько Устима Володимир у той день теж був на Майдані. Йому повідомили про загибель сина по телефону. Він тут же прибіг в хол готелю “Україна”, куди приносили загиблих і доставляли поранених. Весь світ обійшли кадри: чоловік, що плаче із закривавленим блакитним шоломом, в якому чітко видно кульовий отвір, схилився над тілом сина.

В Одесі Володимиру за його допомогу армії вручили волонтерську нагороду “Народний герой України”. Беручи орден з рук губернатора Одеської області Міхеїла Саакашвілі, Володимир сказав: “Ми будемо допомагати, скільки зможемо. Аж до перемоги”.

Наступного дня, у День захисника України та Покрови Пресвятої Богородиці, Володимир був в Івано-Франківську, де при вході у сквер в центрі міста тепер стоїть пам’ятник Роману Гурику і всім Героям Небесної сотні.

“З Іриною та Ігорем Гуриками нас познайомили наші загиблі діти, – каже Володимир Голоднюк. – Ромчику, як і моєму Устимчику, було всього 19 років. Для мене батьки загиблого івано-франківця стали прикладом – горе їх не зламало, стрижень в обох найсильніший. Багато в чому наші діти були схожі. Чим більше я дізнавався про Ромчика, тим сильніше захоплювався ним. Він був неординарним, постійно в пошуку, читав серйозну літературу. Іра та Ігор задумали створити в Івано-Франківську “Алею слави”. Бронзова фігура Романа при вході справила на мене величезне враження. Це меморіал всім нашим дітям. До його створення і втілення причетні меценати та політики Івано-Франківська. Але як делікатно вони поводилися, словом ніде не обмовилися про допомогу.

- Володимире, коли ви зайнялися волонтерством?

– Першу допомогу в зону АТО я відправив 6 червня 2014 року. До мене звернувся воєнком: “Мобілізували шістьох жителів Збаразького району, їм потрібні бронежилети, форма. Може, допоможуть твої знайомі з числа майданівців?” Я подзвонив хлопцям. І ми швидко екіпірували бійців. Так я включився в роботу. Незабаром створив “Штаб національного опору”. Волонтерство стало тією соломинкою, яка допомогла мені прийти в себе, адже я був повністю розбитий… Пам’ятаю кожен момент життя Устимчика. Як забирав його з пологового будинку, як цілував рожеві п’ятки, як вів у перший клас, як він надягнув форму львівського ліцею імені Героїв Крут. І я ж закрив йому очі… Загинув продовжувач нашого роду. Коли я прибіг в хол готелю “Україна”, тіло сина було ще теплим. Я відчував, як його душа відлітає… Допомога армії стала для мене справжнім порятунком. Я тоді не розбирався, якими мають бути пластини для бронежилетів, з якої тканини шити літню і зимову форму. До мене приєдналися п’ятеро однодумців. Ми стали збирати гроші, звертатися до голів сільрад, придумувати різні акції. Щоб зрозуміти, які на фронті потрібні каски, поїхав до Києва до Георгія Туки, що створив волонтерську організацію “Народний тил”. Він допоміг мені розібратися у всіх тонкощах. Почали купувати каски у Польщі, Німеччині, Італії. На даний момент опікуємося 470 службовцями в зоні АТО, жителями Збаразького району.

Устим Голоднюк

- Ви самі їздите в зону АТО?

– Вперше вирушив туди 6 грудня 2014. Мене постійно тягнуло побувати там, побачити все своїми очима. І одного разу з вантажем вирушив до хлопців. Я бачив Трьохізбенку, Кримське, Щастя, Дебальцеве. Побував на 31 блокпосту, навколо якого минулої зими йшли важкі бої. Поїздки на війну затягують. Потрапивши туди один раз, не можеш більше не їздити. Там життя зовсім не таке, як тут. Поруч з бійцями відчуваєш любов і захист.