«Теплі історії до кави» та «Теплі історії до шоколаду» Надійки Гербіш одразу стали національними бестселерами. А останнім часом письменниця зі Збаража тішить ще маленьких читачів.

Нещодавно у Надійки Гербіш з’явилася нова книжка — «Мандрівки з Чарівним Атласом: Венеція». Не так давно письменниця замешкала у польському Лодзі, де вивчає питання інтеграції біженців. Тож поспілкувалася з нею про інше місто та нову книжку.

Усі ми дорослішаємо

— Почнемо з умов. Як змінився спосіб життя після переїзду в Лодзь?

— То не стільки переїзд, скільки тимчасове замешкання: я вступила до магістратури Лодзького університету, тож була потреба тимчасово оселитися в цьому місті. І якщо перші місяці мені до сліз сумувалося за тихими вуличками рідного містечка, нині я трохи призвичаїлася до життя «великого міста» й намагаюся максимально користати з його переваг. Університет, музеї, басейн, красиві доглянуті парки, продумані й цікаві дитячі майданчики – в переліку того, що розмальовує наші будні тут.

— Це місто — розвинений культурний центр, що варто було б запозичити Тернополю з його практик?

— Мені здається, критично важливу роль грають найдрібніші деталі: наприклад, огорожа з хвірткою довкола всіх дитячих майданчиків, щоби жодна собачка не надумала побабратися в дитячій пісочниці. Маленькі столики й кріселка з розмальовками, олівцями й красивими дерев’яними іграшками в кожнісінькій установі — від магазинів до банків. Один день у тиждень — безкоштовний вхід у музеї (кожен музей має окремий день). Грубо кажучи, максимальна турбота про комфорт кожної людини: і заклопотаної мами, яка вирішує замість сидіти вдома кудись іти з дитиною, і студента, і літньої бабусі, що часто ходить містом зі спортивними палицями. Кілька разів на рік ціни відчутно падають буквально на все — і на книжки зокрема. Може, тобі здається, що я не зрозуміла питання, адже ти говорила про Лодзь як про культурний центр… Але, думаю, люди охочіше думають про культуру, коли хтось уже подбав про їхній комфорт.   

— Ти мені завжди асоціюєшся з бешкетливим дівчам, а тепер студіюєш питання інтеграції біженців (а це дуже поважно). Як впливає на тебе навчання?

— Бешкетливе дівча часом бере на пари свою малечу, яка, наприклад, може почати вигукувати «Бодяня! Бодяня!», коли викладач візьме в руки крейду й почне малювати по дошці… Невже ж не очевидно, що малювати по дошці має Богдана, а не якийсь дорослий дядя в дорогому костюмі?.. А якщо серйозно, всі ми дорослішаємо. Хтось стає нестерпно серйозним і зосередженим на власних здобутках, хтось шукає «дорослі», але дуже цікаві способи робити світ хоч трохи кращим. Думається, що займатися інтеграцією біженців — якраз із тої, другої, категорії. Це питання дуже на часі саме зараз. Воно важливе та надзвичайно цікаве. Дбаючи про комфорт біженців і переселенців, ми дбаємо і про власну безпеку. І про формування культури. І про зменшення градусу «мови ненависті» довкола. Тут переплелося дуже багато всього. Але те саме, як ти кажеш, бешкетливе дівча, інколи пищить і підстрибує, відкопавши щось нове і цікаве. Ну а маленька «Бодяня» повторює й собі. Очевидно, чому — пищати й підстрибувати мають, передусім, маленькі діти. Але й дорослі мами можуть теж.

— І наслідок: яким чином тобі вдається організовувати час, щоби встигнути писати, бути мамою, вчитися, фотографувати...?

— Ігор! Я не знаю, як краще відповісти. Він теж працює і вчиться, і залишається з Богданою, коли я йду на пари. Без його допомоги мені вряд чи вдавалося б хоч щось. Ну і постійна мотивація. Мені дуже цікаве все, чим я займаюся. А дитина — весь час поруч, вона росте в цій атмосфері. І, мені здається, то найкраще виховання, розвиток і все таке.

Чарівний атлас Надійки

— У твоїх книжках багато вражень. Описаних так, що відчуваєш себе у місці, яке ти описуєш. Є певна методологія «консервування» спогадів та відчуттів?

— Я багато фотографую і веду блоґ. Очевидно, я не записую всього. Лише «гачки», нотатки, які можуть з легкістю повернути мене в якусь місцину. Вони – мій Чарівний Атлас.

— І взагалі про мандрівки. У тебе їх завжди багато: як маленьких, локальних, так і масштабних. Розкажи, як до тебе приходить дух подорожей. Які зараз твої улюблені місця для прогулянок?

— Він постійно присутній, я з ним живу. Особливо гостро хочеться вирушити кудись дуже далеко восени й навесні. Тоді, як у Толкіна, пам’ятаєш, прокидається всередині щось від Туків, і «хочеться побачити могутні скелі, і почути, як шепочуть ялини й водопади, дослідити печери, і носити меча замість палиці…» Улюблені місця — зараз і завжди — подалі від «цивілізації». Тут є чимало лісів-парків, і я дуже за це вдячна.

— Про Венецію. Як виникла ідея «Мандрівок з Чарівним Атласом: Венеція»?

— Завжди важко відслідкувати, як виникає ідея. Але це точно було після того, як ми повернулися з двотижневої подорожі Італією (ми були втрьох, не знаючи в цій країні нікого, бронювали житло в місцевих мешканців і купували квитки на потяги — то була справжня пригода). Може, тоді, як я розгрібала свої фото-архіви звідтіля, і зрозуміла, що хочу розповісти Данусі про цю мандрівку не просто однією роздрукованою фотографією, а якось зібрати докупи враження і легенди, і зробити то дуже красиво…

— Чому саме це місто? Пригадую, ви їздили туди всією родиною і ти встигала не тільки провести час із сім’єю, але й сама подосліджувати місцевість — як вдається все це поєднувати? Що саме було у Венеції такого, що захотілося написати книжку?

- Байки. І таємниці. Ну і ще власні поруйновані стереотипи. Наприклад, я довідалася, що Венеція насправді – дуже зелене місто, хоча майже жодна з фотографій, які можна нагледіти будь-де, не розкаже тобі цього. Колись це світле місто переживало період окупації, і мені хотілося розказати українським читачам, як венеціанці пройшли цей період, як перемогли. Там чимало секретів. І дізнавшись про них, не хотіла тримати їх лише для себе.

— Розкажи, які атласи ти розглядала у дитинстві.

— На стіні висіли дві великі мапи: світу й України. І я дуже любила їх розглядати.

— Так розумію, що це буде серія. Уже знаєш, у яке місто помандруєш книжково наступного разу?  

— Наступний рукопис уже завершений і полетів у видавництво. Мені він писався ще більш захоплено, ніж той, що про Венецію. І тут я пищала й стрибала від радості нових відкриттів. І навіть їздила у найбільшу академічну бібліотеку Польщі (вона в Лодзі, хіхі), щоби перевірити деякі свої знахідки. Місто поки не назву, хай буде хоч якась інтрига. Проте, ось маленький спойлер — там буде трохи про вікінгів…

Спілкувалася Анна ЗОЛОТНЮК