Закони «діють» - умов не надають: про право на освіту та культурний розвиток для неповносправних осіб

Ми знаємо, що в Україні одним з важливих діючих прав є право на освіту, яке передбачене Конституцією і поширюється на неповносправних громадян. То чому про такі права для інвалідів говорять усі, а займатися з дітьми нікому?

Також важливо звернути увагу на Конвенцію ООН про права дитини, де проголошене право на освіту на підставі рівних можливостей для всіх, без винятку. Такі механізми спрямовані на захист дітей-інвалідів, щоб уникнути дискримінації. Але у нашому суспільстві, на жаль,  важко уникнути дискримінації за таких умов. Представники влади говорять – роблять приватні установи. Можновладці вказують на прогрес – волонтери просувають освітні процеси.

 


У статті 53 Конституції України вказано, що «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам».
На сьогоднішній день освіта для громадян із особливими потребами відіграє значну роль у їхньому житті. Важливим фактором для інвалідів залишається працевлаштування за фахом і їх інтеграція у суспільство, адже знайти вакантне місце та втримати його не під силу навіть найерудованішим. Щоб уникнути труднощів при пошуках роботи важливо бути впевненим у собі, своїх знаннях і у можливостях, а для цього у нас є виховні, реабілітаційні та освітні заклади. Так, державою передбачається надання рівних можливостей потребуючим людям, але ці закони переважно діють лише на паперах, виконуються частково, і на превеликий жаль, корисливо.


Є проблема пов’язана з грубим порушенням освітніх прав дітей з особливими потребами та дітей-інвалідів.

За свідченням Генпрокуратури України близько 2,5 тисяч школярів з вадами слуху не мають потрібних для навчання підручників. І мова йде не лише про школярів, а й про дошкільнят, і навіть студентів із розумовими та фізичними вадами. Підручниками не забезпечують навіть спеціальні заклади-інтернати, де навчається значно більша кількість осіб із вадами мовлення.
Крім того, не всі навчальні заклади країни такого типу мають фахівців із різних галузей науки і охорони здоров’я, що погіршує освітньо-виховні процеси серед такої молоді. А що вже казати про учнів\студентів із вадами розвитку, адже догляд за ними, як і освітній процес, вимагають особливої уваги та відношення.

«Терен» вже писав про проблему інклюзивного навчання у Тернополі та області (ТУТ). 


Психологи переконані, що співчутливе ставлення проявлене у спілкуванні з особою-інвалідом будуть не лише відштовхувати, а й створювати бар’єр у стосунках повносправних та неповносправних осіб. Тому важливо розуміти, що сучасні умови для повноцінного розвитку, адаптації і освіти дітей-інвалідів мають бути спрямовані лише їм на користь. До недавнього часу в Україні за норму була встановлена «сегрегативна» модель навчання, але така форма передбачала здобуття освіти лише у спеціальних закладах-інтернатах; тим самим обмежувала вільне спілкування з однолітками, у яких проблем зі здоров’ям немає. З часом на зміну «сегрегативній» моделі навчання прийшла «інклюзивна», яка передбачає навчання за місцем проживання, соціальну підтримку, а також підтримку у навчальному процесі. Разом з інклюзивним навчанням з’явилася можливість адаптовувати дітей-інвалідів до звичного для всіх ритму життя, підлаштовувати під них навчальні плани, забезпечувати заклади освіти додатковим обладнанням, що спрощує навчання для осіб такої категорії, а основне – це архітектурне перепланування шкіл, класів для зручного доступу і вільне спілкування з оточуючими. Проте, в нашій державі розвиток таких процесів та інновацій в освіті є дещо сповільненим, про це свідчать певні фактори:
- Погане кадрове забезпечення;
- Відсутність фінансової підтримки;
- Психологічна неготовність учнів та викладачів;
- Оскарження нових проектів щодо покращення умов розвитку неповносправних осіб;
- Непристосованість закладів освіти для вільного, безперешкодного пересування всередині.
Хтось же повинен дбати про осіб пільгової категорії, неповносправних, а також людей з різними психофізичними вадами; змінювати на краще суспільство і намагатися створювати відповідні умови для спільного життя, праці та дозвілля.


Не лише освітяни опікуються дітьми з особливими потребами.


В Україні діє безліч організацій, фондів, спільнот і об’єднань, які беруть під опіку громадян з фізичними вадами, займаються з ними, проводять навчально-виховні, культурні заходи. Серед них міжнародний християнський рух спільнот – «Віра і світло».
Оскільки мова зараз йде про Тернопільщину, то варто зазначити, що загалом в Україні налічується 32 спільноти, чотири з яких у нашому місті.

«Зазвичай кожна спільнота об’єднує від 15 до 30 членів, які зустрічаються, аби ділитися радощами, труднощами, молитися Богові, бути опорою один одному», - розповідає Марта Лоза, провідник спільноти «Діти Марії» Тенополя, що на Східному масиві.
Із слів соціального працівника зрозуміло, що осіб, котрі потребують особливого догляду, ставлення, навчання, у місті є доволі багато.


«Знаєте, їм бракує спілкування, банальної комунікації з оточуючим світом, оскільки більшість людей їх не сприймає, і через свої психологічні чи фізичні вади такі люди обмежені у спілкуванні. Їм просто потрібно знати, що є ще хтось, кому вони не байдужі (звісно крім батьків), що їх не залишили просто виживати», - ділиться пані Марта.
Вивчаючи проблему соціалізації неповносправних помітно, що таким людям потрібне оточення і місце, де б вони почували себе щасливими. Людям із психофізичними вадами також приємно, коли хтось запитує як у них справи, що вони вчора робили і що робитимуть. Важливо, коли ними хтось цікавиться, щоб була нагода відчути себе потрібними. Члени подібних спільнот, як «Віра і світло» (їх тут називають приятелями) дають підтримку таким людям, і для них абсолютно не важливий вік, дають тепло і любов, яких так бракує.
Коли запитуєш у керівників таких спільнот, що робить влада, аби надати допомогу потребуючим, відповідають:

- Майже нічого. Спільнотам приміщень не надають. Зовсім немає розважальних програм для них, щоб не сиділи вдома – це пригнічує. Потрібно більше обладнати діючі будівлі, вулиці, магазини, театри, торгові центри для інвалідів. Вони люблять музику і малювати.
Напрошується висновок, що у нашій державі є задатки, але потрібно більше охочих допомогти розвиватися таким ініціативам, потрібна підтримка влади, фінансова підтримка і не байдужі громадяни.

Анна КРАВЕЦЬ

Фото з відкритих джерел

Вибір читачів за тиждень

Відео