Виставка творів народного художника України, який увійшов до ста геніїв сучасності, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, члена Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва, уродженця Тернопільщини Івана Марчука відкрилася у Львові.

Його твори «зачіпають»     

Виставка «Генотип вольності», присвячена 80-літтю від дня народження митця.  Автор унікальної техніки, так званого «пльонтання» чи «пльонтанізму» привіз до Національного музею імені Андрея Шептицького 68 творів із циклів «Пейзаж», «Біла планета», «Погляд у Безмежність». 

  Відкриваючи виставку, народний художник України Любомир Медвідь зупинився на самобутній творчості Івана Марчука.

   «Після того, як бачиш картини Івана Марчука, говорити непросто. Він не боїться, що йому тісно у нашому красивому, складному і тривожному світі. Деякі його полотна, коли до них уважно приглянутися, нагадують мені кольчугу, під якою ховається вразливе тіло художника, який здатен сам хвилюватися і хвилювати нас. Ми часто бачимо твори, в яких мало музики, а багато барабанного парадного бою, акордів, які гримлять, але мало акордів глибоких. І я радий, що є люди, які уміють пізнати тривогу, яка є навколо нас і б’ють на сполох. Бо ми не повинні дрімати, не повинна дрімати наша совість і наше відчуття прекрасного.

Ми з Іваном вчилися у Львівському інститут прикладного та декоративного мистецтва, шість років разом працювали. Я дуже багато у нього вчився. І я радий за такого вчителя. Радий від того, що пройшли роки, а наша дружба залишилися. Вітаю ювіляра із цією чудовою виставкою, яка заставляє думати. Водночас, я знаю, що є голоси як захоплення його творчістю, так і його несприйняття. І це добре. Творчість саме такою й має бути, викликати таку реакцію. Це говорить про те, що його твори «зачіпають», беруть за душу», - переконаний Любомир Медвідь.

Заступник голови Львівської облдержадміністрації Юрій Підлісний відмітив, що виставка Івана Марчука у Львові – то неординарна подія у культурно-мистецькому житті міста.

«Дуже приємно, що наше місто приймає геніального митця. Не кожен народ і не кожна епоха має таких людей. Про творчість Івана Марчука можна говорити довго, але краще просто побачити його прекрасні твори», вважає Юрій Підлісний.
   
                         Той, що сказав: «Я єсмь…»

Сам же Іван Марчук у звичній для нього розкутій манері спілкування із шанувальниками його творчості не приховував своїх  емоцій, викликаних приїздом до Львова. 

«Скажу відверто, я радий через двадцять років знову бути у цих прекрасних залах і дати вам можливість потішитися, подумати над тим, що ви побачите на цих стінах. Тут є 12 різних «Марчуків». Є і ранні роботи, і ті, котрі писав нещодавно», - розповів гостями виставки Іван Марчук.

   Художник згадав, як починався його мистецький шлях, поділився деякими міркуваннями щодо своєї творчості. 

    «У художньому училищі я був «нормальним», таким як усі. Потім, в інституті почав себе ламати. Так, я хотів бути «ненормальним» художником. Тоді я собі сказав слово: «Я єсмь!..». І почав робити те, чого досі я ще не знав. Кожного дня з інституту я виносив новий власний малюнок. Дехто із відомих мистецтвознавців казав тоді, що «Івана не туди понесло» а я радів цьому. Праця і ще раз праця. Я живу за календарем, в якому немає «червоних дат». Працюю без вихідних усе своє життя. У мене немає поняття «натхнення», «муза», то все люди повидумували. Просто маю свою карму, я прикутий до мольберта, то моя доля. О сьомій годині вранці я вже в майстерні, бо там є картини, а в хаті нема нікого, я не маю з ким розмовляти, я розмовляю з картинами», - каже Іван Марчук.

  
                        Про «Дванадцять Марчуків»

Розповів митець і про особливий період у своєму творчому житті, коли певний час жив у США.
   «В Українськму домі в Америці я робив свою виставку із 285 робіт. Нині тут є 68 полотен. А взагалі, маю понад 4,5 тисяч мистецьких творів. Є вони на п’яти континентах світу. 

«Дванадцять Марчуків» - це дванадцять різних технік, різні матеріали, різний зміст. І то, скажу вам, ще не кінець. Це – голос моєї душі. То – як стовбур дерева. Росте воно і пускає тонеснькі гілочки. Перша гілочка – це пейзаж, коли я придумав ту свою техніку, ту складну техніку, яка дозволяла малювати так, як не всі.  А гілочка росте. Друга гілочка - цвітіння. Маю цілий цикл про цвітіння. Це і натуральні квіти, квіти видумані, химерні, фантастичні. Далі ще одна галузочка – кольорові прелюдії. То все - гра з кольором, гармонія в кольорі», означив період своєї творчості Іван Марчук. Згадав він і про свою першу виставку. 

«Пригадую, як у 1970 році у мене була виставка у Москві. Моя перша виставка. Тоді,  у книзі відгуків одна відвідувача написала, що їй здається, що у мене дуже серйозна музична освіта. А насправді це не так. Ще студентом хотів навчитися грати на гітарі, але так до цього і не дійшло. Правда, навіть купив за 14 рублів гітару, трошки побавився і побачив, що це не моє. От поезія, література мені ближче. Найважче давалась композиція, смішно про це говорити зараз. Але далі про «гілочки» моєї творчості. 

Потім - портрет. Я їх багато не робив, бо це для мене трохи нецікаво. Поїхав в Америку. Саме там і з’явилися нові експресії, потім - жанр, який я теж ніколи не любив – натюрморт. Але я хотів його так зробити, щоб полюбити. І я знайшов ключ до власного свого натюрморту. А далі – абстракції, «Голос моєї душі» продовжився. Тоді я ділив життя на дві України – США та Україну», - каже митець.

   Дещо болісно сказав Іван Марчук про давно вимріяний музей, де б зберігалися його твори, про те, як у нашій країні державні мужі ставляться до мистецької еліти.

«Ще п'ятнадцять років тому вище керівництво країни обіцяло створити музей для моїх творів. Обіцяло… Нині не раз думаю, кому ж передати мої картини? Я не бачу ніякої перспективи. Я заспокоївся, але спокою не дають люди. Де б не був, запитують, коли буде музей? Люди хочуть цього. І я теж. Але ця держава цього не потребує. Вона не хоче будувати свій імідж у світі за рахунок культури. І це в той час, коли ця країна народжувала і народжує таланти світового рівня. Тож сам організовую виставки. У 2014 році мав виставку у Литві, Німеччині та Польщі. Всього там було вісім виставок. І бачив, як там люди цінують культуру, як там держава ставиться до митців, як їм сприяє популяризувати своє мистецтво. А у мене картини штабелями лежать на п’ятому поверсі будинку у Києві. Живу надією, що ми всі разом допливемо до мирного берега і тоді щось зміниться…», - сказав Івана Марчук.

                       Добре слово побратимів    

Серед гостей виставки побачив давніх побратимів митця. Один з них - заслужений художник України Богдан Ткачик, який дещо несподівано для мене, почав розмову про Івана Марчука поетичними рядками.

«Живу я собі на осонні, а життя - то сюди, то туди. Може, то мені вже від безсоння попід очі зацвіли сади?..» - Ці рядки свого часу написав Ярослав Павуляк, найближчий колега Івана Марчука, який ілюстрував Ярославу його поетичну збірку. Так ось, творчість Івана Марчука – це його цвітіння. Першу виставку Івана Марчука зробив  Дмитро Павличко. Він тоді очолював Спілку письменників України. Спочатку виставка відбулася в Києві, у 1974 році, експонувалась у будівлі спілки. Фактично тоді Іван, як художник, був заборонений для загалу, ніхто його не допускав на офіційний рівень. А потім Іван повіз цю виставку до Москви, на Малу Грузинську. Фактично, ця виставка експонувалась у багатокімнатній квартирі, все робилось неофіційно. І ось там зробили виставкові зали. У них виставлялись неформальні художники із всього Радянського Союзу. І саме Іван Марчук там презентував Україну. Ми там були разом із Ігорем Геретою, на відкритті цієї виставки. А потім Герета зробив його виставку у Тернополі, випустив перший каталог. Я шлях Івана знаю від самого початку… Скільки разів бував у Києві, завжди ночував в нього, у майстерні не раз був, там, де творились його роботи. А тут є багато таких робіт, яких я ще не бачив», - поділився думками Богдан Ткачик.

  А давній товариш Івана Марчука,  заслужений працівник культури України, голова Тернопільської обласної організації Товариства «Меморіал» Богдан Хаварівський пригадав день, коли познайомився із Іваном Марчуком. 

«Уперше з Іваном Марчуком мене познайомив Ігор Герета. Потім пішли до мене додому... Це десь було на початку 70-х років. Від того часу, коли Іван приїжджає, то переважно і зупиняється в мене. Маємо в родині його картини. Кожний приїзд до Тернополя – то завжди радість для мене, дружини, зрештою, для багатьох, хто вже давно знає Івана. А їх багато на Тернопільщині. Це засвідчує і видана книга «Я – серед вас. Іван Марчук і Тернопільщина».  
   Ще довго, аж до закриття музею глядачі зачудовано роздивлялись неповторні полотна Івана Марчука, який у перервах між експрес-інтерв’ю залюбки фотографувався із львів’янами та роздавав їм автографи на книгах про його творчість.

    Виставка у Львові триватиме до 10 квітня, а вже 15 квітня вона переїде до виставкової зали Тернопільської обласної організації Національної Спілки художників України.

    Орест Сарматський

Фото автора
.