Про «Трубачів з Підгорбиків» тернопільської журналістки, письменниці Зоряни Биндас Макс Кідрук написав: «Ця книга насмішить, а ще — що нечасто трапляється під час читання — викличе у вас почуття вдячності. Бо то є нормально — дякувати за можливість усміхнутися». Тож поспілкувалася із Зоряною про «Трубачів...» — те, як писалася книжка, хто є її героями та про що вона. 

- Чи були зміни у книжці з часу її написання до остаточного редагування?

- Відмінностей між першим варіантом і книжкою мало. Хіба забрала трохи брутальщини. Я трошки постібалася з людей та з себе. Не знаю, наскільки ця книжка гумористична, але люди кажуть, що, коли її читають, їм смішно. А насправді це реальні історії: деякі події гіперболізовані, а деякі передані точно так, як то було в житті.

- Про кого та про що «Трубачі...»?

- У книжці багато історій. Тому не можна сказати, що вона про щось конкретне, чи, що я хотіла сказати нею щось конкретне, чи що в книжки була особлива місія. Радше приводом для її написання було те, що я бачила кумедні ситуації, потрапляла в них, і мені хотілося про них розповісти. Це такі-собі сільські історії з мого дитинства — враження від випасання корів, сільських походеньок. Дія в книжці відбувається переважно в дев’яностих, але прив’язка до часу конкретно не прописана, її можна зрозуміти з контексту.

- Мені свербить сказати, що всі герої існують у реальному житті. Траплялися випадки, коли хтось впізнавав себе у героях, хоча я описувала зовсім не тих людей — просто ситуації були дуже подібними до тих, котрі часто трапляються. Після виходу книжки може бути таке, що за мною хтось може ганятися з сокирою.

Її головні герої - Трубачі, баба та дід, більше навіть баба Трубачиха, така-собі героїчна жіночка, котра розрулює всі ситуації. Її образ списувала зі своєї бабусі, нині вже покійної. Власне, почала писати книжку після її смерті, років сім тому. Подумала: вона була така прікольна чувіха, так по-філософськи ставилася до життя - треба про це розказати. Це було першопричиною. Написала ці історії та відклала.

- А чому вирішила видати книжку саме зараз?

- Періодично мені дзвонив Богдан Іванович (Мельничук – А. З.) і питав, чи я щось маю друкувати. У мене вже є написані кілька великих творів. Але вирішила, що видам «Трубачів...». Коли перечитала їх, спершу подумала: «Як я могла таке писати — воно таке нікчемне, недолуге. Не буду це видавати». Дала почитати текст своїм друзям, і вони сказали, що я надто критично ставлюся до написаного. Після того, як вийшли «Сільські вісті» Миколи Шпаковського та Ростика Фука, подумала, що ця книжка буде своєрідним продовженням теми.

- Про села багато написано, і про села Тернопільщини зокрема. Мені запам’яталися слова літературного критика Тетяни Дігай, що пишучи про село, всі ллють крокодилячі сльози по ньому, згадуючи драми та сімейні трагедії. У мене немає драматизму, просто кумедні історії, з яких можна тільки посміятися, впізнати когось - тут не буде сліз, буде смішно, або принаймні, весело.   

- Книжка з’явилася після поетичної збірки «Безсмертя». Ти вирішила перейти на прозу?

- Я не переходила від поезії до прози — завжди паралельно писала і те, й інше. Поетична збірка вийшла тому, що мої добрі друзі гурт «Називний відмінок» одного дня копнули мене в дупцю і запропонували цікавий проект. Це мене стимулювало, бо в принципі я б і поезії не видавала. І зараз пишу поезію, вона назбирується. Може, за якийсь час вийде збірка. Почала писати прозу про Непал. До того була велика пауза – не писала років п’ять. Не було часу тим займатися – багато роботи, потім війна – до чого те, що ти пишеш, коли в країні таке робиться?

- Ти журналіст, а з цією професію завжди пов’язують загострену уважність... Як професійні навички впливають на твою творчість, чи тримаєш завжди ввімкненим внутрішній «диктофон»?

- Я вже навіть спеціально не намагаюся збирати інформацію для книжки. Це виходить автоматично. З мене вже приколювалися, що треба випустити серію мініісторій з тернопільських тролейбусів. Часто у них мимовільно «підслуховую» різні історії - не затуляти ж вуха — а ті історії не можна не розказати. Про це варто розказати. Цей диктофон включається дуже часто. Навіть, якщо здається, що не можу нічого запам’ятати. Коли їхала в Гімалаї, вирішила не брати ні диктофону, ні фотоапарпату, вирішила, що нічого не буду писати про поїздку. Але потім приїхала туди і зрозуміла, що не вийде не писати. Зараз пишу про це своєрідний травелог. Не знаю, чи це буде більший жанр за новелу. Мені здається, писати щось велике та пафосне – довго та складно, це треба вміти. Я не вмію довго працювати над чимось. «Трубачів...» я писала кілька днів, навіть романи писала не довше, ніж два тижні. Я не люблю довго сидіти над чимось одним.

- Чого чекати від тебе найближчим часом?  

- В дитинстві радо розказувала, що хочу таке і таке, а нині не дуже охоче говорю про плани. Планую закінчити травелог про Непал. Не знаю, чи вийде повернутися до котячих історій та  написати їх, бо зараз це важко, але все ж у планах вони є.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото автора