Мешканець Чернихівців Збаразького району Володимир Дзьоба відзначив своє 100 – річчя

Йому судилося долею пройти через горнило війни, полону, примусових робіт у Німеччині, важкої праці у колгоспі, але попри усе пережите він ні на що не нарікає, вдячний за кожний прожитий день і живе Україною, пише на сторінках «Народного слова» Наталка Парова.

Володимир Іванович Дзьоба народився у липні 1916 року в Чернихівцях, де прожив усе своє життя. В селянській родині крім нього, було ще четверо дітей, – двоє братів та дві сестри. Після закінчення шести класів початкової школи Володимир Дзьоба навчався на шевця, і ця наука не була марною, завдяки його наполегливості та вправності у чернихівецького чоботаря замовляли взуття мешканці з усіх довколишніх сіл. Можливо, чоловік і далі шив би взуття, створив би власну родину, але корективи у його життя внесла служба в польській армії, згодом Друга світова війна, яка змусила його відкласти свої особисті плани на довгі роки. У 1937 році Володимира Дзьобу призивають на службу до польського війська, і вже коли чоловік мав йти додому після закінчення строку служби, з нападу Німеччини на Польщу розпочинається Друга світова війна, і молодого чернихівчанина з тисячами інших українців, що мешкали на тогочасних західноукраїнських землях, відправляють на фронт. На німецько-польській війні чоловік встиг повоювати лише два тижні і на півтора року потрапив у німецький полон. За словами доньки пана Володимира, Марії її батько з жахом згадував те, що йому довелося побачити і пережити у полоні. Жінка вже достеменно не пригадує, у якому саме місті утримували батька, але знає, що то було на території Польщі. Та не умови утримання полонених найбільше допікали її батьку, хоча холод і голод були їхніми незмінними супутниками в ув’язненні, а та нелюдська робота, яку змушували виконувати німецькі солдати. З ранку до вечора її батько разом із іншими полоненими вантажили і вивозили вантажівками тіла замордованих німцями людей. Пан Володимир від такої морально і фізично виснажливої праці ледве дихав, але німці не давали ані перепочити, ані попоїсти. Жінка розповідає, що не знає, скільки б ще її батько протягнув у такому моральному пеклі, але через півтора року полону Володимира Дзьобу вивезли на роботу до Німеччини. Так чернихівчанин опинився у Франкфурті-на-Майні, де півтора року працював у шевській майстерні. Серед трьох працівників був єдиним українцем, але, незважаючи на це, господар-німець довірив йому бути старшим над іншими. У Німеччині чоловіку працювалося добре, господар дуже добре до нього ставився, не принижував і платив зарплатню за роботу. Незважаючи на це, Володимир прагнув повернутися на батьківщину. Втікати з Німеччини Володимир Іванович вирішив остаточно, коли господар запропонував йому одружитися на своїй доньці. І хоча особисто дівчина нічим перед ним не завинила, але після перебування у німецькому полоні і того всього, що йому там довелося побачити і пережити, Володимир зненавидів німців, і взагалі він не уявляв свого життя за межами України. Для того, щоб себе скомпрометувати в очах власника майстерні, він вирішив піти до шинку і напитися, адже добре знав, як господарі зневажають п’яниць. З тою думкою пішов до найближчого шинку і напився горілки. –Вертаючись назад у майстерню, я навмисно ще спотворював ходу, роблячи крок вперед і два назад, так, як ходять пияки, – розказував потім рідним про свої поневіряння кмітливий Володимир. Розіграна вистава сповна виправдала усі сподівання чернихівського чоботаря, після побаченого німець питання про одруження більше не піднімав, а Володимир Іванович втік з примусових заробітків до рідного села. Перед втечею чоловік передав на потреби українській організації 500 німецьких марок, зароблених у майстерні. Повернувшись у Чернихівці, чоловік одружився зі своєю односельчанкою Ольгою Репетою, яка в 1943 році народила йому первістка Василя. Та натішитися маленьким сином йому не судилося, його знову мобілізували до війська, на цей раз радянського. Володимир Дзьоба знову опинився на війні, яка провела чоловіка через усі кола фронтового пекла, коли його життя неодноразово висіло на волосині від смерті, та дивом навіть для нього самого війна, помучивши відпустила додому, хоча і пораненого, але живого. Володимир Іванович Дзьоба брав участь у масштабних боях, пройшовши усю Прибалтику. Він мало не загинув під час переправи радянських військ на річці Одрі. Перед очима Володимира й досі та страхітлива картина масової бойні, коли вони з побратимами переправлялися на човнах. – Пливли вночі, але темрява не була перешкодою для німецьких артилеристів, вони засвічували потужні прожектори і було видно як удень, і лупили по нас немилосердно з усієї зброї, – згадував пережите Володимир. Коли довкола нього усе вибухало, переверталися і йшли на дно човен за човном, він думав, що живим з цієї м’ясорубки йому не вибратися. Під час тої страшної переправи був поранений у ногу і самотужки доплив до берега, де його підібрали радянські санітари й доправили у госпіталь. В госпіталі на його очах помирав односелець Тимко(Тимофій Заривений). Володимир як умів намагався підбадьорити сусіда й земляка, але той відчував, що поранення смертельне, попрощався з односельцем словами «Ти ще Владику може вернешся додому, а я вже ні», – і помер. Під час перебування у госпіталі Володимир працював санітаром, а коли рана загоїлася, повернувся на фронт. Володимир Іванович не дійшов до Берліна всього 20 кілометрів, коли оголосили про капітуляцію гітлерівської Німеччини і закінчення війни, але працьовитого українця командування не поспішає відпускати додому. Ще цілий рік Володимир Дзьоба у складі трофейної команди залишався у війську, де шив чоботи для офіцерів та їхніх дружин. Командир настільки йому довіряв, що доручав вантажити навіть злитки золота. Навесні 1946 року Володимир остаточно повертається до рідного села і до мирного життя та праці – шив взуття, згодом пішов до колгоспу, де трудився усе своє життя. Працював і різноробочим, і сівачем, і каменоломом. Володимир був дуже відповідальним та добросовісним трудівником, його й досі згадують усі, хто з ним працював, лише найкращими словами, бо дуже працьовитим, добрим і веселим він був у колективі. – Усе каміння на будинки у селі – і приватні, і колгоспні приміщення – своєю працею добував мій тато з товаришем, – пишається батьком донька Марія. А ще Володимир Дзьоба мав неабиякий хист до музики, дуже любив співати і грати на музичних інструментах (піаніно, баян, балалайка, губна гармошка), які опановував самотужки. Незважаючи на нелегке життя і випробовування двома війнами, чернихівчанин не зачерствів серцем, не озлобився на увесь світ, а залишився веселою, життєрадісною і доброю людиною, яка духовне цінувала завжди вище, ніж матеріальне, загальнолюдське – ніж особисте, не бажав нікому зла, жив по совісті та честі, з оптимізмом та гумором долаючи життєві негаразди, можливо, у цьому і є секрет його довголіття. Столітній чернихівчанин невибагливий у їжі. – Батько усе любить їсти, але в міру. Останнім часом особливо любить різні каші з малиновим або вишневим варенням, –розповідає про кулінарні вподобання ювіляра донька. Байдужий був пан Володимир і до горілки, хоча курив до 70 років, але кинув і вже тридцять років як не палить. У свої сто років Володимир Дзьоба почувається добре, сам ходить, хоча і не без допомоги рідних, чоловік не втратив і інтересу до життя, любить жартувати, цікавиться усім, що відбувається у світі, особливо переживає за українських воїнів, які намагаються стримати московського агресора на східних кордонах держави. Столітній пан Володимир не має жодних ілюзій щодо «старшого брата», бо добре вивчив північного сусіда ще 75 років тому, коли воював сам. Хоча Володимир Дзьоба погано чує, але дуже любить спілкуватися, тому неабияк втішився, коли в день його вікових уродин на обійстя завітали гості – заступник голови райдержадміністрації з гуманітарних та суспільно-політичних питань Петро Тиньо, заступник голови районної ради Юлія Чванкіна, керівник апарату РДА Павло Житко, сільський голова Черниховець Марія Кіпибіда з вітаннями та подарунками. До дідуся на гостину приїхали два внуки і правнучка, а сам ювіляр разом із своїми гостями співав «Многая літа», задув усі свічки на святковому торті та пив вино за своє здоров’я. Попри усі проблеми зі здоров’ям пан Володимир, вітаючись, ще міцно стискає руку, тішиться, що його пам’ятають, а ще у цього худенького, жилавого дідуся дуже живі очі, з яких і досі викрешуютья іскри любові та доброти.

чобот01

чобот02

Фото: «Народне слово»