Оксана Семенчук – тернополянка, яка не носить штанів

14047169_946585328783746_68016273773492103_o

Відколи на роботі тернополянку Оксану Семенчук перевели на іншу посаду, вона ночами творить квіти. Ліпить їх із флористичної глини. Потім запікає. Як охолонуть, прикрашає ними обручі, напівкруглі гребінці і брошки, плете віночки. Каже, що це легко і цікаво, бо за квітами спостерігає все життя. З дитинства знає, скільки котра має пелюсток, що коли цвіте і як. Також гачком плете ангелят. Дарує їх людям із побажаннями, щоб їх мрії вони занесли до Бога. А ще має унікальну домашню колекцію сукенок.

Оксана працює заввідділом рекламного відділу газети «Вільне життя плюс». За освітою – філолог. Родом із села Конюхи Козівського району. Найстарша у сім’ї. Має четверо молодших сестер.Заміжня. Виховує 13-річного сина. Любить ходити під дощем, пише «ПроТе».

– Тільки зроблю – і вже квітів нема, – розповідає Оксана. – Багато прикрас передала сестрі в Америку. Там це дуже цінують. Мала от недавно брошку, спеціально зробила під вечірню сукенку. Дуже швидко моя подруга її випросила.

Квіти ліплю в основному ночами. Іноді до першої чи до третьої ночі. Я творча людина, а вже третій рік працюю з рекламою. Коли сюди прийшла, мені незвично було підписувати договори, вираховувати газетну площу. Раніше працювала коректором, в журналістиці. Але тепер розумію, що це плюс. Тому що не можна жити лише в своєму придуманому світі і не мати ніякого відношення ні до податкової, ні до інших установ. Ти все одно є в реальному світі. Зараз я більше наближена до того, що відбувається навколо. Розумію, що це мені було потрібно життєво. Але все одно шукаю можливості реалізувати себе творчо. Писати не можу – якийсь затяжний період. Почала більше творити руками. Моя мама, бабуся і прабабуся – усі були кравчинями. Я не шию. Але сукні часом підшиваю.

Яка твоя межа у мріях? Де твоя вершина?

– Хочу працювати з людьми. Це обов’язково. Мені люди потрібні. Вони допомагають відчувати реальність. Коли працюєш з паперами, маєш несправжнє уявлення про світ і про людей. Втрачаєш відчуття того, що відбувається на вулиці, в магазині тощо. А оточення помагає дивитися під іншим кутом на ту чи іншу проблему. У кожного своя думка. Люди мені цікаві. Вони дають можливість не бути категоричною.

– Яких людей уникаєш?

– Уникаю матеріальних людей. Особливо чоловіків, які досягли своєрідного кар’єрного росту в дев’яностих роках. У всіх помітила спільну рису – вони боляче реагують, коли потребуєш від них якоїсь рівноправності, поваги у спілкуванні.

Вважаю, що наше суспільство ще далеке до такого, де жінці комфортно. В нас повно комплексів. Ще дуже багато упереджень до жінки.

– З чим не можеш змиритися?

– З тим, що, можливо, доведеться колись їхати за кордон. Цю думку дуже далеко жену від себе. З ким не поспілкуюся, більшість говорять одне і те ж – а що тут робити, перспектив нема, діти ростуть, треба того і того. Від цього задихаюся.

Коли відчуваєш комфорт?

– Комфорт у простих речах. На вулиці дощить, а я можу взути гумаки в горошок, вдягнути капелюх і піти на прогулянку. І цього достатньо.

Мені часто кажуть, що я ходжу в речах із бабусиної скрині. Просто подобається такий стиль. Маю одну сукню, покроєну так, ніби вона з часів Ольги Кобилянської. Можу вдягнутися і піти до церкви, а на мене люди оглядаються.

Штанів не люблю. На всі випадки життя у мене є сукні. Їх понад 40. На холод і сонце, на сніг і мороз, на дощову погоду. Зимові сукні – із сукна. Моя мама кравчиня, завжди вигадає щось цікавеньке. Малою мені хотілося мати речі, як у моїх однолітків, але потім збагнула, що не хочу бути як усі. І в мені це залишилося.

– Бути, як не всі, цікавіше? Може важче?

– Цікавіше. Це виклик. Життєво себе постійно тренуєш. Завоювати увагу не матеріальністю, а чимось набагато більшим. Так само тепер вчу свою дитину: у тебе нема дорогого телефону, але це не означає, що ти гірший. Просто потрібно навчитися знаходити друзів не за дорогими телефонами.

– Тобі знайомі обставини заздрості в оточенні?

– Заздрість – це страшна річ. Але це не може мене торкатися. Навколо мене є захист. Якщо берегти свій внутрішній світ, все буде гаразд.

– Як зберегти внутрішній світ, коли хтось агресивний, хамить, наприклад?

– Намагаюся не посилати зло в світ, але якщо хтось конкретно дістав, тим же відповім.

– Словом, делікатна жінка, яка, якщо треба, себе захистить…

– Не заперечую, що сила жінки – в слабкості. Але володіти зброєю, вміти захистити себе, свою хату, свою дитину – у нашому світі жінка має це вміти. Яскравим прикладом є єврейські жінки, які проходять службу.

Свого часу пробувала займатися бойовими мистецтвами. Коли вчилася в університеті, ходила на самозахист. Це насправді дуже складно, потребує багато зусиль і часу. Наразі бігаю, займаюся шейпінгом.

– Що основне для тебе у вихованні сина?

– Найголовніше – навчити дитину працювати. У всіх поняттях – фізично, розумово тощо. Також вміти вчитися. Якщо дитину не привчити до праці, то потім виростає трутень – тягар, що для родини, що для суспільства згодом. Дитина, яка звикла до легкого хліба, так і буде шукати його по життю. У таких потім в дорослому віці стреси, депресії, як тільки якісь труднощі.

– Над собою працювати найважче?

– Часом розмірковую над тим, щоб покращити знання англійської. А потім думаю – ще стільки не прочитано українською? Це так чудово – знати іноземні мови. Та коли бачу, як ми не шануємо рідного слова, як, зрештою, багато не знаємо про себе – усвідомлюю, що мені треба ще два життя, щоб пізнати рідне, а вже потім буду готова до пізнання чужого.

Наталія ЛАЗУКА

ангелята

вінок

Вибір читачів за тиждень

Відео