Усі пам’ятають історію 21-річного хлопця із села Гермаківка Борщівського району, який отримав важкі травми внаслідок вибуху невідомого предмету на полігоні Широкий Лан у Миколаєві.

Сталося нещастя в березні цього року. Тоді Толик був солдатом-строковиком і служив у військовій частині Миколаївської області. На полігоні Широкий Лан перед тим, як вирушити на фронт, проходили вишкіл бійці, а солдати після їхнього від’їзду прибирали територію, пише «Нова Тернопільська газета».

Так було і того злощасного дня, 12 березня. Толик розгортав купу сміття, у якому була чи то міна, чи то снаряд (за уламками балістична експертиза так і не змогла встановити, що це було – авт.) і те «щось» вибухнуло. Внаслідок цього Анатолій втратив праве око, кисть правої руки, отримав контузію, численні осколкові поранення обличчя і ніг, пошкодження м’язових тканин і сухожилля лівої руки. Про те, що він пережив відомо тільки Богові. У Толика тричі зупинялося серце, він переніс багато операцій, протезування ока, реабілітацію… Але він не здався, не опустив руки, а знайшов те, що тепер додає йому сили й можливість рухатися вперед. А точніше це само його знайшло. Його дитяча мрія тепер стала реальністю і Толик отримав шанс навчатися в Національному університеті кораблебудування імені адмірала Макарова за спеціальністю «професійний спорт, легка атлетика, спринт» і тренуватися з найкращими спортсменами під керівництвом заслуженого тренера України з легкої атлетики Віктор Деркача, щоб досягати лише найкращих результатів, а потім потрапити до складу параолімпійської збірної країни. «Не буває так зле, щоб не вийшло на добре», – переконаний Толик і додає, після травми його життя кардинально змінилося.

– Я неймовірно вдячний своєму тренерові Вікторові Деркачу, який помітив мене в серпні в Миколаєві, – каже хлопець. – Він помітив, що я без руки й підійшов запитати, чи не хочу навчатися й займатися спортом. А я з дитинства мріяв навчатися в спортивній школі, але позаяк з багатодітної сім’ї, то на це не було грошей. Довелося навчався у Тернопільському професійно-технічному училищі на кухаря-офіціанта. Звичайно, можливість займатися спортом мене зацікавила і я погодився. Вступив на заочну форму навчання і тепер між сесіями цілими днями тренуюся в залі.

З Анатолієм у параолімпійському спорті тренуються близько 15 студентів. Серед них є легкоатлет Ігор Цвєтов, який на Паралімпійських іграх-2016 у Ріо-де-Жанейро здобув дві золоті медалі.

– Наразі готуємося до Всеукраїнських змагань з легкої атлетики, що будуть узимку, – розповідає Толик. – За словами тренера, за той короткий час, що займаюся, показую дуже хороший результат, тому маю шанс на них потрапити. Це будуть мої перші всеукраїнські змагання. Відбуватимуться вони або в Житомирі, або в Чернігові. Тренування у нас серйозні, тяжко звичайно, але я вже звик. Спершу, два кола не міг пробігти на розминку, а тепер вирівнююся з хлопцями, 200 метрів пробіг за 27 секунд. Травми турбують, звичайно. Відчуваю їх коли бігаю. У мене в лівій нозі і лівій руці залишилося ще по 13 осколків. Сподіваюся, що надалі травми не будуть турбувати, бо заняття спортом дозволяють мені долати біль.

Крім щоденної боротьби із собою та болем, Анатолій ще чекає на протезування правої руки. Цим питанням займаються київські волонтери. Толикові потрібно два протези. Перший тимчасовий, на рік, щоб звикала рука і коштує він 78 тисяч гривень, а другий протез постійний – біонічний, але щоб його придбати потрібно 780 тисяч гривень. У сім’ї Толика нема таких грошей, тому він сподівається на допомогу волонтерів і спонсорів. Однак, незважаючи на ці всі турботи, хлопець не втрачає надії та оптимізму. Спершу у планах – потрапити до Паралімпійської збірної України, а тоді вже на Паралімпійські ігри в Токіо, що будуть у 2020 році.

– Якщо буду добре тренуватися і показувати хороші результати, то все може вийти, – переконаний Толик. – А з таким тренером, як Віктор Миколайович, у мене неодмінно все вийде, бо мені його Бог послав. Не можу не сказати, що сьогодні своїми успіхами завдячую також своїй рідній сестрі Наталі, яка була зі мною весь час в лікарні, допомагала, підтримувала, що робить і зараз, Марії Олександрівні голові нашої сільської ради, яка зробила для мене чимало, волонтерам, священикам і всім людям, які за мене молилися.