Часом буває, що надаєш рис людських усьому підряд, це уособлення, заразом з анімізмом наших предків, є чимось не менш «викопним» і дивним. Звички, характер та купу іншого від homo sapiens помічаєш в незвичному, наприклад, у рідному місті. А що тобі в тім місті вкрай зручно та добре, то, все більше придивляючись, впізнаєш в ньому й риси свої, чи такі зі своїх, котрі хотів би в ньому бачити. Може вони й направду є, бо, ж не береш їх невідомо звідки, повідомдяє сайт Твоє місто - Теребовля.

Мені постійно здається, що Теребовля – інтроверт і відає сотні шляхів, щоби ховатися од зовнішнього світу. Щоби не траплятися іншим на очі, вона колись видерлася на гору, аби ніякі блудні люди, котрим не сиділося нормально в своїх степах, не чіплялися до неї, тому вилізла якнайвище й сиділа собі там. Але все з’являвся хтось, кому так і кортіло впхатися в гості, прийти неочікувано з цілою купою таких ж варварів й спалити все, що лиш можна.

Тому місто міркувало собі далі. А що ж – люди міркують, то й місту ніхто того заборонити не може. Ото сиділо воно, чухрало потилицю, якби то відділитися од усіх, як в пісочниці, коли дітиська граються, і одне, таке дуже осібне, не хоче, щоб його займали, то шукає, як би то: і щоб в одній пісочниці гратися, і щоб ніяке мудило мале тобі не заважало і своїми незграбними рухами не повалило результати твого довгого творчого процесу. Отак і місто думало-думало, й вирішило обступити себе зі всіх боків ровами і ямами, валами та частоколами. Укріпивши цю систему, пустивши потічок поміж того всього, знову видерлося на гору і спорудило там замок. Не піщаний, звісно, хоча спочатку й дерев’яний, і лиш потім – мурований.

Але все ж завше знаходилося якесь дітисько, котрих і зараз не бракує, що так і норовило, як тільки стемніє – знищити ту фортецю в пух і прах, себто на камінь й пісок чи то просто стерти на порох. Тому місто оточило себе воротами, себто в’їзними брамами з усіх можливих боків, щоб проводити фейс-контроль і дрес-код, так би мовити.

І от коли вже не стало ні ровів, ні за замком не годен було сховатися нормально, і сліду не залишилося од брам, то місто пішло ва-банк. Воно засадило себе майже з усіх боків лісом. Гарним таким, з величезними рідкісними чорними соснами, й витворило в тих лісах такий дибільний рельєф, що нікому, крім місцевих, ніколи й у голову не прийде там лазити. Австріяки, правда, вліпили були там колію до каменоломень, але де та колія тепер? А де австріяки? Отож. А місто на місці.

Але цього разу воно уже мало чітке розуміння, що одним лісом від усіляких там туристів, дрібних чиновників та перевіряльників, паяців та авантюристів, жебраків та вояків, злочинців-втікачів та інших непроханих гостей, котрі завше підіймають його на вуха, не вбережешся. Тому з одного боку, аж до небокраю, засадило все цвинтарем. Зробило то гарно, щедро засіявши його, особливо біля підніжжя, красивими скульптурами з теребовлянського пісковику (якраз в нагоді стала колишня колія до каменоломень).

З цвинтаря чудово видно, як місто вмостилося між кількох пагорбів і оточило себе лісом. Як воно пригнулося в цій улоговині, щоби звідки ти не дивився на нього – його самого не буде видно, хіба з самої фортеці. Але тоді воно часто напускає туману в очі, щоби заховатися, розчинитися в ньому й не бути видимим.

Далі, при двох в’їздах, місто розтягнуло прекрасні віадуки-приманки, щоби туристи проїжджали його якнайшвидше, вважаючи лиш транзитним пунктом між сими чудовими пам’ятками. Часом здається, що воно все життя готувалося до того, аби зараз переховуватися од світу, вести свою інтровертну партизанщину, доводити свою мізантропську місію не на словах, а на ділі.

Воно навмисне розташувалося так, аби тягнутися з Півночи на Південь якнайменше (у цьому напрямі якраз іде основна дорога через місто – з Чернівців до Тернополя чи навпаки). Щоби ні в кого навіть розуміння не встигало з’явитися, що ти в нім, аби ніхто навіть не вспівав зрозуміти, що: ось вона, Теребовля, бо от уже її і нема.

Зі Сходу на Захід, дорогою, котрою майже ніхто, крім місцевих, не їздить, місто вайлувато тягнеться з одного горба на інший – не поспіхом, чеберяючись та шпортаючись за власні ж пагорби.

А ще в місті купа бомбосховищ, як для такого дрібного населеного пункту, щоби всі мешканці могли сховатися на випадок приходу когось небажаного. Якась перевірка – і все місто туди. А перевірка ходить собі біля грибів-мухоморів на пісочниці і не відає, що то витяжки, а не дитячі забавки. Часом здається, що й Львів усе більше слідує прикладу Теребовлі та схиляється в мізантропію. Мусів бідний аж таке виробити зі своєю улюбленою річкою, так вже нею пробує всіх дусити, а вони все одно – лізуть і лізуть. Пізно почав, тепер просто так усіх цих пройдисвітів, всі ці карнавали, всі ці фестони заморської культури із себе не вичавиш.

Теребовля ж зрозуміла це все раніше, її дуже швидко втомила ця слава, і одразу по тому, як перестала бути Васильковою столицею – вирішила втекти в себе, у свою Внутрішню Монголію. Їй вся ця популярність та публічність були вкрай обтяжливими. Ці згадки у хроніках, ці спогади, ці застілля, ці битви прямо перед твоїм носом, ці нанесення на мапи, це перебування на перехресті торгових шляхів, ці ґендлювання, ці ярмарки. Все це страшенно втомлює й збиває із внутрішнього ритму.

Тому вона вирішило стати монастирем. І так вже навіть здавалося, що то її доля. Здавалося, поки не прийшли австріяки і не вирішили продати Підгорянський храм з усією його бібліотекою, зі всіма іконами, вівтарями і навіть царськими вратами й землею.

Потім місто кинулося в інший бік, на повну силу намагаючись пізнати радість колективного буття, рушивши до війська: драгуни, улани, совіцькі і наші вояки. В цих лісах лиш партизанити й партизанити! Теребовля так з усіх сил старалася, що невдовзі військо зібрало манатки і пішло, не зжившись з мізантропською природою міста.

Тому місту залишається єдине – те, що у нього виходить робити найкраще – бути собою. І воно є собою, все таке самостійне, собі на думці, трохи аутичне й геніальне водночас. І тому в Теребовлі найкомфортніше таким самим – мізантропам та інтровертам, трохи не од світу цього, зате од міста і місця сього. Прекрасного міста, що ховається од усіх за своїми лісами, горами, фортецями, монастирями, військовими частинами й уявними брамами, цвинтарем й віадуками, колією та ще унікальним розташуванням: опинившись тут, ви й не встигнете помітити, що були в ньому.

Од цього всього місто залишається маловідомим і чимсь легендарним Вістка про нього передається із вуст в уста і тільки своїм, найближчим, щоби не порушити спокій його, щоби не змусити знову переживати минулі набіги слави, а відтак шукати шляхи для відходу. Щоби не будити його буйної фантазії. Залишається чимось міфічним, в чию правдивість не можна не вірити. Містом, широковідомим у вузьких колах. Не займайте його кіл, і воно буде до вас привітним.