Неймовірна історія‭ ‬тернополянина Зигмунда Сасовера (фото)

1429265106_1 - Меєр Сасовер

Втрату усіх рідних,‭ ‬жахи Другої‭ ‬світової війни й Голокосту,‭ ‬роки поневірянь пережив‭ ‬-‭ ‬вистраждав уродженець нашого міста,‭ ‬нащадок родини місцевих підприємців Зигмунд Сасовер.‭ ‬Його доля гідна блокбастера. «Sassower Henr., Mickiewicza 41» - згадка про тернопільського торговця закордонними товарами в «Адресній книзі» за 1928 рік - на далекій сторінці 1742. Нічим непримітний рядок у довіднику, яким не зацікавиться майже ніхто, окрім істориків. Це ніби ще один з тернопільських підприємців, яких було сотні у нашому місті до війни, повідомляє 20 хвилин.

ГЕНРІХ (ДІДУСЬ) САСОВЕР ІЗ ДРУЖИНОЮ

А втім, хіба не з таких от дрібних згадок починаються деякі блокбастери на тему історії? У тому то й річ, що з них. І за трьома словами й номером будинку на сучасному бульварі Т. Шевченка також криється надзвичайна драма цілої родини, розвіяної вітрами жорстокості тиранів і байдужості простих обивателів-сусідів, повідомляє Най все буде Тернопіль.

Отож, Сасовери - тернопільська родина, що жила з власного бізнесу.

«Продаж товарів колоніальних, делікатесів, усіляких консервів, вин, горілок монополістів, коньяків, лікерів французьких і місцевих, щоденно - свіжовисмажена кава, десертне масло...», - з оголошення 1934 року, знайденого у старій пресі, дізнаємося, чим саме займався батько сімейства - Генріх.

ШЕВЧЕНКА 29

Саме Генріх Сасовер був власником нерухомості на вул. Міцкевича, 41, тепер бульв. ім. Т. Шевченка, 29 і 33. Згідно з доступними базами довідкових служб, у місті немає навіть людей із цим прізвищем, але у редакцію потрапили спогади його сина - Зигмунда, а також стаття Євгенії Гай «Дорогами войны» в ізраїльській газеті «Новости недели» за 21 лютого 2000 року.

ТІЛЬКИ БУДУЄТЬСЯ ШЕВЧЕНКА, 33

«Здавалося, немає нічого міцніше й надійніше від батьківського дому. Напевно це про нього сказано, що тут і стіни допомагають. Але й тихі сімейні вечори під оранжевим абажуром, коли мама перевіряла зошити учнів (вона була викладачем єврейської школи імені Перля), коли батько, повісивши піджак на спинку крісла, вистукував на рахівниці (він - купець, власник великого магазину делікатесів), коли двоє молодших Сасоверів готували уроки, ані смачні мамині обіди (куряча шийка, нашпигована салом і мукою, кисло-солодка печеня, струдель), ні доброзичливі взаємні жарти - ніщо, ніщо не могло стати гарантією і захистом від жахів епохи», - йдеться у названій статті.

Сасоверів-молодших звали Зигмунд і Едек. Коли до Тернополя у 1939-му увійшли совіти, заможних міщан розкуркулили. Забрали і бізнес, і житло, яке вони самотужки будували, - усе конфіскували. Все стало державним і мало служити будівництву «світлого майбутнього». Вигнанці у грудні опинилися на вулиці без права проживання в Тернополі. «Довелося ночувати по клітях і коморах колишніх компаньйонів, знайомих, котрі обов'язково попереджали: «тільки ненадовго». Та це була лишень репетиція прийдешніх бід і нещасть. Адже закінчувався 1939-й рік - переддень Другої світової, рік розділу Польщі, рік захоплення гітлерівською Німеччиною Чехословаччини, рік «возз’єднання» або «звільнення», як по-фарисейськи називали це в Росії, Західної України, рік спільних парадів радянських і німецьких військ...», - згадував пізніше Зигмунд.

Та прийшли нацисти - в'їхали мотоциклами до Тернополя із закоченими рукавами одразу услід за червоноармійцями, які утікали. І от Сасоверам один із нових окупантів, віденський німець, порадив перебратися подалі від дороги.

У 1941-му родина втекла до Микулинців і прожила там до осені. «Туман. В його білуватих клаптях побачили, як німці стали патрулем на дорозі. Після чуток про те, що євреїв вбивають у Тернополі, це виглядало однозначно, готується акція і тут, в Хатках...", - пригадував Зигмунд.

Сасовери кинулися утікати до Серету. Однак міст через річку був зруйнований, і через нього не змогла пройти мати. Довелося її заховати у стеблах кукурудзи.

«Щоби потім за нею повернутися, може з човном, якщо дістануть, - писав у спогадах Зигмунд. - Хоча б на плоту! Біжіть! - сказала вона, - не затримуйтеся». Більше вони її ніколи не побачать...»

Жінку видав місцевий житель, і її вивезли на знищення. А батько із синами поневірялися - місцеві господарі їх не приймали на роботу навіть за харчі і куток, аби виспатися. Усі боялися окупанта... Сасоверам довелося жити під мостом, потім - копати землянки, харчуватися сирою мерзлою картоплею і щохвилини боятися знищення.

Якось у Кровінці, де була землянка, Зигмунд вибрався на пошуки хліба, і його на місцевому кладовищі мало не застрелив п'яний поліцай. Хлопця врятувало те, що заховався на дні річки, дихаючи через соломинку, згадував він. Саме тоді, коли поліцаї шукали Зигмунда, вони натрапили на його батька. Останній, переживаючи, також подався за хлопцем. Генріха Сасовера вбили. Двоє братів, Зигмунд і Едек, далі переховувалися у землянці на околиці лісу, біля села Лошнів. Там 8 грудня 1943 року поліцай убив молодшого із них, вистріливши йому в голову, а Зигмунд утік. Хтозна, як би склалася його доля, але наближався фронт, німці відступали.

Зигмунда призвали до Червоної армії і після тренувань відправили воювати на Далекий Схід проти Японії. Він вижив і там! Після війни молодий чоловік повернувся у рідні краї, був настройщиком фортепіано і викладачем музики, одружився. Нібито прийшло нове життя, про яке можна написати ще багато. От тільки старий біль і пам'ять - залишилися…

Вибір читачів за тиждень

Відео