Тернополянка Ліля Костишин найбільше за все цінує свободу. Переконалася, що значно простіше жити, коли всі усіх чують. Боїться мишей, недовчених лікарів і вчителів, котрі випадково опинилися в школі.  Про свої переживання, роздуми і висновки розповідає сайту ПРО Те.

Ні дня не можу прожити без дзвінка від мами. Якщо до дев’ятої ранку вона не зателефонувала, набираю її, бо інакше таке відчуття, що щось не так, що день розпочався неправильно.

Завжди керуюся інтуїцією. Проте якщо маю певні здогади, передчуття, то обов’язково стараюся знайти факти, які їх підтвердили б чи спростували б.

Не буває дрібниць у вихованні дітей. Дуже важливо, як на мене, старатися бути для своїх дітей взірцем у всьому: в побуті, в стосунках із близькими, в ставленні до праці, до людей, до світу. Важливо, чи мама дякує татові, коли він передає їй хліб за обідом, як тато реагує на поразку улюбленої футбольної команди…

Це нормально, що в  батьки і діти в різних світах. Так завжди було. Питання в тому, наскільки ці світи закриті, чи готові батьки з дітьми впускати одне одного за їхні лаштунки, чи в усіх є бажання переступити поріг до світу своєї дитини чи своєї матері. Я ніколи не відчувала жодного розриву з рідними людьми, бо мені завжди цікаво, чим вони живуть. Я можу чогось не розуміти в світі своєї дитини чи батьків, можу висловлювати свою позицію, радити, коли мене просять, але не маю права порядкувати в їхніх світах, нав’язувати свої думки.

Не можна кричати на дітей і бити їх, а карати треба. Наприклад, позбавляти десерту за якийсь навмисне(!) вчинений огріх. І обов’язково пояснювати, чому так. Для мого шестирічного сина не існує більшого покарання, ніж пити чай без цукерки. Коли він мене не слухає, я кажу: «Ти не чуєш мене — я не чую тебе». І при першому ж його проханні до мене він починає розуміти, що значно простіше жити на світі, коли всі усіх чують.

Роботу треба кидати, коли не отримуєш від неї задоволення, коли вона виснажує, втомлює, дратує. Життя надто коротке, щоби витрачати його на нелюбу справу. Від цього страждаєш не тільки ти, а й близькі тобі люди. Дітям потрібна щаслива мама. Навіть о десятій вечора вона має не приповзти з роботи, а на крилах прилетіти. З радістю від того, що все зробила і що не треба шукати в сумці ключі від вхідних дверей — їй відчинять, почувши сигнал домофона, поцікавляться справами, підігріють їсти…

Є робота, за яку б не взялася. Ніколи не стояла би біля конвеєра, відтинаючи баклажанам «хвостики». Не перебирала б папірці від дев’ятої ранку до п’ятої вечора. Без творчості й спілкування я засохла б.

Доводилося жертвувати своїм вільним часом — у мене його просто нема. У роботі найскладніше розібратися в якійсь конфліктній ситуації так, щоби в жодної зі сторін не було обґрунтованих претензій до мене чи до газети. В сім’ї — пояснити дитині, що проблеми, яким вона надає масштабів ледь не вселенської трагедії, насправді не варті й дірки від бублика.

Звісно, я боюся, як і будь-яка нормальна людина. Боюся за своїх дітей, за батьків, за Україну, за хлопців, котрі, здається, спокутують у цій жахливій війні гріхи всієї нації. Боюся, що не встигну за життя здійснити всі свої мрії. Боюся мишей-щурів, недовчених лікарів і вчителів, котрі випадково опинилися в школі.

Для успіху треба бути відповідальним, наполегливим, любити свій фах, щоби стати професіоналом, і використовувати найменшу можливість, аби досягнути мети. Звісно, опинитися в певний час у потрібному місці не менш важливо, але більше шансів завжди в тих, хто їх заслуговує.

Якби я знала, що треба для того, щоб стати заможним, то вже була б заможною. Думаю, треба дуже хотіти розбагатіти, не боятися вийти з зони комфорту, ризикувати і жертвувати чимось. Я не вмію заробляти гроші, хоча вмію багато чого робити добре.

У людях найбільше дратує жадібність, корисливість, елементарна невихованість. Люблю порядних і відповідальних.

Людина, котра себе поважає, повинна дбати про свій зовнішній вигляд. Передусім для себе, для впевненості в собі.

Ідеальна жінка – це така жінка, поряд з якою почуваються щасливими близькі їй люди. Котра вміє так організувати свій час, щоби її вистачало і на роботу, і на дім, і для самої себе. Щоби ніхто не знав і не бачив, коли вона робить манікюр чи фарбує волосся, але й щоби ніхто ніколи не бачив її із занедбаними нігтями чи безладом на голові. Це жінка, котра ніколи не картає свого чоловіка, тим паче на людях, але точно знає, що він поки не президент України тільки тому, що їй це не потрібно. А є такі, ідеальні?

Ідеальний чоловік. Насправді поняття ідеалу суб’єктивне, тому ідеального як такого не існує. Для мене ідеальний той чоловік, особистісні, життєві орієнтири якого збігаються з моїми. Звісно, мені може не все в ньому подобатися, але в ньому не повинно бути нічого такого, з чим я не могла б миритися. Мій ідеал — це порядний, щедрий, небагатослівний хлопака з потужним чоловічим началом. Вважаю, що з порядним приємніше розривати стосунки, ніж із непорядним зав’язувати. Скупі чоловіки викликають в мене огиду, а балакучі дратують. Я давно не вірю словам — тільки вчинкам.

Варто боротися за життя — своє і свого ближнього! За право почуватися в ньому вільною людиною. За гарне майбутнє для своїх дітей.

Свої помилки визнаю. Завжди, якщо усвідомлюю, що помилилася.

Добро — це одвічний супутник зла. Я не настільки досконала людина, аби підставити другу щоку, коли мене б’ють. Але й ніколи не б’ю у відповідь. Я просто розвертаюся і йду геть. З глибоким переконанням, що зло залишається на совісті тієї людини, котра мені його заподіяла. А моя реакція на нього — моя перевага над нею.

Терпіти не можу вислову «Нікому не вір — ніхто тебе не зрадить». Я довіряю, щоразу наступаючи на одні й ті ж граблі. Але вперто довіряю і вірю. Часом караюсь, мучуся, але не каюсь — це характер.

У виборі одягу вибаглива. Рідко коли бачу щось таке, що відразу хочеться купити. На ринку взагалі не буваю. Якщо мені щось сподобається на вітрині того чи іншого магазину, відразу не купую. І, як правило, не купую й потім, бо обов’язково побачу потім у місті цю річ на людях. Якщо на комусь така ж сукня, як на мені, — це для мене маленька смерть. Одягаюся під настрій і з огляду на вік та особливості фігури, але найкомфортніше мені в класичному та спортивному одязі.

З чоловічого одягу найбільше не подобаються червоні піджаки і білі шкарпетки. Відчуваю, коли чоловік одягає не своє. Наприклад, костюм і краватку на якесь весілля, бо дружина змусила. І почувається в тій краватці, наче пес на прив’язі. Але джинси, кросівки і неформальні сорочки й пуловери мені подобаються на всіх чоловіках.

На жінці не подобається одяг, з якого жінка вже виросла — і за віком, і завширшки. Не люблю, коли на роботу одягаються, як на пляж чи на коктейльну вечірку.

Коли маю поганий настрій, телефоную до котроїсь із подруг. Якщо не поділюся своїм «горем» — воно мене задушить.

Соціальні мережі – це велика поміч у роботі, можливість швидко сконтактувати з потрібною людиною. Моя історія починалася з «Однокласників». Я й досі там зареєстрована, але практично не буваю. «ВКонтакті» зареєструвался після першої поїздки в АТО, бо деякі хлопці просили скинути їм туди фото. Там теж не буваю. Люблю «Фейсбук». Спасибі Миколі Василечку, що ледь не примусово зареєстрував мене, бо до того часу я вже зненавиділа соцмережі й прекрасно без них обходилася.

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

Це моя любима Ліна Василівна написала про мене.

Щоб бути щасливим, треба жити по-людськи, в нормальних взаєминах зі своєю совістю. Треба просто жити — на повні груди, не відкладаючи цей захопливий процес на завтра. Колись наш відомий земляк Євген Дудар казав, що не штука почуватися щасливим, маючи все для цього — важливо бути щасливим попри те, що тобі не вистачає для твого щастя і цього, й іншого… Суть така, дослівно не пам’ятаю. Але напевне знаю, що кожна людина може виплекати в собі здатність помічати зорі в калюжах. Поламався котел? Думай: яке щастя, що діти здорові. Шеф насварив? Подякуй Богові, що він не твій чоловік, що вдома тобі є кому витерти сльози. Хлопець зрадив? Яке щастя! Спасибі долі! Було би значно гірше, якби він це зробив після шлюбу. А коли нема приводів для щастя, помилуйся природою, обійми дитину, випий кави з колєжанкою… Щастя поруч, ми просто інколи не вміємо впустити його в своє серце, в своє життя.

Ліля КОСТИШИН (із дому — ЛІСАНКОВА) — філологиня за освітою, журналістка за покликанням, заступниця редактора газети «Вільне життя плюс» із освітньої та молодіжної проблематики, ведуча сторінки «Калина», керівниця школи молодого журналіста при «ВЖ плюс», заступниця редактора журналу «Літературний Тернопіль». Пише вірші (збірка «Люблю», 2005 р.) й малу прозу, написала в співавторстві з Богданом Мельничуком п’єсу «Перерваний політ», яку поставив Львівський музично-драматичний театр ім. Ю. Дрогобича в листопаді минулого року. Поза роботою відводить душу на кухні, за рукоділлям, у гірських походах, на сплавах Дністром, за вічною сільською роботою в родинних Борсуках на Лановеччині. Разом із чоловіком Андрієм виховує 15-річну доньку Катрусю і 6-річного сина Ярика.