Тернополянка Галина Соб’єцька уже десять років живе в Японії. Свого часу наша землячка їздила на роботу в Країну вранішнього сонця, там познайомилася із місцевим мешканцем Шусей Ямомото і полонила його серце, повідомляє НОВА Тернопільська газета.

Весілля відгуляли в Тернополі. Нині подружжя мешкає у відомому місті Судзука, де відбуваються щорічні автомобільні гонки Формули-1. Галина та Шусей охоче погодилися розповісти “НОВІЙ…” про своє життя в далекій від нас Японії. 

— Галино, як ти потрапила до Японії?

 Г: — Двічі їздила за контрактом танцювати, однак ніколи не думала, що залишуся жити в Японії. Під час однієї вечірки познайомилася з Шусей. Чоловік старший від мене майже на двадцять років, він — удівець, перша його дружина померла від раку. У нього є донька, ми з нею стали подругами. Після втрати дружини Шусей не ходив у клуби, а тоді випадково пішов  і побачив мене. Згодом запросив на зустріч. Я, звісно, трохи побоювалася спілкуватися з іноземцем, але він мені дуже сподобався. На побачення ходила зі словником, бо ще погано знала мову. Коли після трьох місяців контракту їхала додому, Шусей прийшов в аеропорт із квітами, плакав. Три місяці ми спілкувалися по телефону. Невідомо було, чи мені знову підпишуть конт-ракт. Шусей не хотів чекати — приїхав до Тернополя, і ми справили весілля. Він був вражений нашими традиціями та умінням українців веселитись і бавитись.

— Як рідні сприйняли твій вибір?

 Г.: — “Вирішуй сама — це твоє життя”, — сказала мама. Коли Шусей приїхав в Україну, мої рідні та друзі були приємно вражені. Він — товариський, добрий і гарний!

— А які загалом японці? Чим вони відрізняються від українців?

 Г.: — Японці зовсім не романтики, не вміють наповнювати стосунки несподіванками, у них усе прогнозовано. Через це у нас з чоловіком на початках були непорозуміння. Але я розповіла йому про наш менталітет, і він змінився. Якось ми зайшли до магазину, я побачила дуже гарний і дуже дорогий перстень. “Навіщо тобі така коштовна річ?” — здивувався. “Мені він дуже подобається!” — пояснила. Того дня ми не купили перстень. На березневе жіноче свято Білий день ми планували піти до ресторану, та я прихворіла. “Залишимось удома”, — вирішив Шусей. Я трохи сердилася: нічого не подарував, нікуди не пішли… Та за мить він зайшов до кімнати з пакуночком. Відкриваю, а там — перстень! Я забула про недугу, підстрибувала до стелі! Коли у чомусь провиниться — перепрошує, приносить квіти. Недавно на День Валентина подарував мені дуже гарний гаманець.

— Японці ощадливі?

— Вони не тратять грошей на непотріб, однак дбають про свій

комфорт. Скажімо, мій чоловік “схибнувся” на автомобілях, щороку міняє авто.

До розмови приєднується Шусей.

 Ш.: — Доброго дня! Я — японський дядя (сміється).

— Шусей знає українську?

 Г.: — Тільки кілька фраз: “я тебе кохаю”,  “доброго дня!”, “вареники і борщ”…

Ш.: — Ще  “сморід” (сміється, — авт.).

 Г.: — О, з цим словом ціла історія. В день весілля ми гуляли біля Тернопільського ставу. Шусей зайшов у громадський туалет, що в парку ім. Шевченка… У нього досі шокуючі враження. “Що це? Ядерна зброя?” — жартував.

— Шусей, чим полонила ваше серце Галина?

 Ш.: — Так вирішив Бог! Я ніби у мишоловку потрапив (сміється, — авт.), але я — щасливий!

— Галино, японці розуміють жарти? 

 Г.: — Мій чоловік має почуття гумору, але більшість японців надто серйозні. Японці — нація трудоголіків, вони заможні, але заробляють статки важкою працею, тому часто піддаються стресам, душевним недугам. Власне, тому там багато самогубств, менше гинуть в аваріях, аніж від суїцидів.

— Де ви працюєте?

 Г.: — Шусей контролює доставку танкерами нафти. А я кілька років працювала у французькому ресторані. Починала все з нуля: вчилася, переймала досвід у професіоналів, вичитувала щось в інтернеті, випробовувала вдома різні страви. За два роки дійшла до шеф-кухаря, згодом власник-француз поставив мене адміністратором ресторану. Я придумувала страви, навіть давала курси української кухні. Робота “поглинала” мене і в якийсь момент я вирішила щось змінити в житті. Нині працюю в магазині відомого японського бренду.

Torojnuk_7_15

 Г.: — Якраз ні. Уже деякий час взагалі не готую вдома, хіба що іноді якусь українську страву — борщ, вареники чи шубу, які полюбляє чоловік. Я не встигала з усім: ходити на роботу, доглядати за будинком, трьома собачками і ще й поратися на кухні, тому ми з чоловіком вирішили замовляти їжу додому. Це надзвичайно зручно і смачно!

— Які в Японії зарплати? Яка там економічна ситуація?

 Г.: — Жінки отримують в місяць 1500-2500 доларів, чоловіки — 3000-7000 доларів. Там практично всі беруть кредити на житло, автомобілі, але при тамтешніх зарплатах почуваються стабільно. Скажімо, ми взяли будинок у кредит на 30 років. Моя подруга не працює і їм з чоловіком вистачає його зарплати — близько 4000 доларів. В Японії нема кризи, як у Європі.

Там рідко коли побачиш жебрака, навіть при найскромніших доходах там можна придбати соціальне житло.

— Що вас найбільше вразило в Японії?

 Г.: — Там дуже виховані люди. Якщо у транспорті хтось ненароком когось штовхне,  обоє вибачаються. Вражають технічні засоби, транспорт — японці роблять все досконало. Ну, а для душі, безумовно, радість, коли у квітні розквітає сакура — неможливо погляд відірвати!

— Розкажіть про культуру, традиції Японії.

— Там не прийнято запізнюватись, за столом жінкам не можна схрещувати ноги. Японці полюбляють чайні церемонії. Як в Україні вишиванка — так в Японії кімоно. Свят там не так багато, як у нас. На Новий рік неймовірна нудьга: до опівночі їдять мандарини, опісля — довге тісто, схоже на спагеті.

Весілля триває зо дві години, наречена тричі переодягається — в білу сукню, кімоно та у вечірній наряд. Із подарованих грошей майже половину треба віддати гостям. Якщо хтось приніс 1000 доларів, то тій людині треба щось подарувати на 500 доларів на знак вдячності за присутність. Отож, весілля там, як і в Україні, обходиться дуже дорого.

— Шусей, як ви сприймаєте воєнні події в Україні?

 Ш.: — Українці борються за свою країну! Якби таке сталося в Японії, то молоді люди навряд чи пішли б воювати. Сучасне покоління далеке від патріотичних цінностей — сидять у телефонах, загублені у віртуальному світі.

 Г.: — Прадіди мого чоловіка були самураями, у нього теж кров патріота. Шусей вболіває і за Україну! Спробував би тільки підтримати Росію (сміється, — авт.)!  Торік у нас гостювала моя мама. Перед поїздкою запитувала, що привезти Шусеєві у подарунок. Він попросив камуфляжний одяг. Каже, що якщо Путін рушить на Західну Україну, то він піде воювати за Тернопіль. Мій чоловік прекрасно розуміє, що таке сусідство з Росією, адже в Японії теж невирішене територіальне питання з цією країною.

— Галино, сумуєте за Україною?

 Г.: — Звичайно! Хоча в Японії  живуть багато українок, ми зустрічаємося, але все одно бракує рідного слова. На старість обов’язково повернуся в Україну!