Не судилось людині знати, коли і де обірветься нитка її долі… Час пливе, стрімко летить, віддаляючи той тяжкий і сумний момент, коли нас усіх у травневі дні 2015 року чорним птахом облетіла звістка про раптову кончину на 69-му році життя Євгена Івановича Безкоровайного, нашого талановитого земляка, журналіста, поета, публіциста та громадського діяча…

Є. І. Безкоровайний справді був людиною неординарною, бурхливої та небайдужої вдачі, йому не на словах, а насправді боліла Україна, а любов до рідного краю палахкотіла-нуртувала в його неспокійному гарячому серці, повідомляє Золота пектораль.

Саме батько-мати подарували своєму нащадкові закорінену родоводом спроможність дивуватися світом і чуттєво відгукуватися на одвічні категорії буття – добро й зло, красу і потворність, волю і гноблення.

Любов і Свобода! Від цього брунькується поетичне Слово, як від материнської пісні та вікон батьківської хати, як і від перехопленого погляду, який дарує жінка – «супутниця ласкава», і «цілющих джерел» України-неньки, що «видзвонюють ядерно на глибинах» рідної землі. Від них починається світ. Вони – живодайне джерело поезії, зокрема й щедро залишеного нам Безкоровайним-поетом творчого доробку…

Гарне слово «уродже­нець» – якесь направду фундаментальне, ваговите, глибоке, близьке, причетне до моєї з тобою, мій дорогий читачу, долі в рідному краї. Навіть іще достеменно не пізна­вши Євгена Івановича Безкоровайного як людину, а лише у свій час познайомившись із ним, кожен відчував, що невпинно нуртливий згусток його енергійного характеру мав би так чи інакше вихлюпнутися поза вінця в якійсь творчій царині. І це почування не було оманою!

У його проникливих поезіях буяли «вічності вітри», оспівувались щоденні наші труди й одвічне прагнення до свободи, і хліб насущний, і «дзвінке (або золоте) жниво», і «грудка рідної землі», і любов, і «серця ніжні береги», і «кривди і жалі», і несприйняття «ситого спокою» – все-все, побачене, пережите, зболене й дороге, що становить глибинну сутність нашого життя і є духовною часткою України.

Водночас Євген Безкоровайний був людиною, зачарованою світом, обвінчаною з любов’ю. З-під його пера народжувались поезії, в яких – краса одвічних істин, відвертість сердечних почуттів і душевних поривань, майстерно передані рідним українським словом.

Оглядини поетичної палітри уродженця Наддністрянщини приваблюють різноплановістю поетичної скарбниці. Та по-особливому теплими, близькими читачеві, мабуть, є вірші Євгена Івановича, присвячені материнству й батьківству, отчому дому, звідки ведуть свій родовід, зрісши сильними пагонами й сини автора – Гордій та Зорян. Наша справді народна література глибоко вросла корінням в оспіване й оплакане в рідному красному письменстві село. Усі ми родом звідти. І переважно саме мати й батько, як це зазви­чай ведеться у нашій українській, як кажуть по-доброму, вічно сільській літературі, передають любов до пісенного слова своїм дочкам і синам…

Спасибі, мамо, за бентежну пісню, Якою навертала до добра…                                              («Пісня»)

Мені б з тобою, батьку, говорити, До мудрих прислухаючись порад… Тебе нелегко до кінця відкрити, Та повторити важче устократ. («Мені б з тобою, батьку, говорити…»)

Світло батькових вікон і мамина журлива пісня, невтомна праця на рідній землі випрозорювали і ліпили, на мій погляд, Безкоровайного-поета, плекали шану до найвищих людських цінностей – добра, поваги, гідності, честі, справедливості, людяності. Поезії автора пронизують картини ріллі, «золотого жнива», полів «зі срібного литва», вінцем яких є запашний хліб – мірило солоної селянської важкої праці та радості очікуваного достатку в сільській хаті:

Ще й нині, як присниться, осія Щасливим світлом золоту чуприну, Коли матуся стомлена моя Виймає з печі сонячну хлібину. Запахне полем, колосом, серпом, Іржавою – ще батькова! – косою… На руки їй я падаю снопом, Гарячою вмиваюся сльозою. («Ще й нині, як присниться, осія»)

Любов для Безкоровайного-поета – це також кохання до Жінки («Профіль любові», «Диво», «Дружині», «Кохана жінко!», «Мадонна», «Спогад», «Пастушка», «Наївність» та інші). Це – дружба, любов і повага до людей, бо, як стверджував сам поет, «В мені вітцівське полум’я не згасне, / Не гасне віра батькова в людей» («Друзям», поезії з циклу «Посвяти»). Це також – любов до дітей («Епісто­лярний триптих»).

Та у творіннях багатьох літ, у різних збірках Є. І. Безкоровайного особливою щемкою ні­жністю й теплом, співчуттям («Са­мотність») пройняті поезії, при­свячені Матері, з котрою поет ра­дився, звертався у хвилини душевного неспокою і сум’яття («Поверни мене, мамо, у юність», «Лист із слідчого ізолятора»), до якої линув, як і до батьківського порога, повертаючись із далеких доріг:

Не питайте, мамо, про життя, Щось мене і мучить, і тривожить… Білий світ красу свою простяг, Та до мене донести не може… Поміж зір сполоханих бреду, Втомлююсь і хочу запитати, Чом я, ніби камінь, не впаду На порозі батькової хати?..                                        («Лист до матері»)

Усе старіє, крім слова «Мати»… Незатертий образ Матері у віршах поета є чимось інтимним, особистим, але він в’яжеться в його почуваннях із рідною зем­лею, з Україною.

Поезія Євгена Безкоровайного легка, світла, чиста. Цього не вистачає нам нині. Адже, як мовить у своїх творах інший сучасний український поет із Волині Василь Слапчук: «Людям бракує світла, а всі переконані, що електроенергії…»

Хоча Безкровайний-автор летів, «…схопившись за вудила, / В античного Пегаса на крилі», але він був далекий від сучасних іншомовних запозичень та словесного сміття карколомних нововведень-неологізмів, недолугих словесних вивертів, котрі вже стали Дамокловим мечем для нашої української мови. Його поезія, в якій віддзеркалюється темпераментний характер самого автора, близька читачеві як за формою, так і за змістом. Рідним словом Євген Безкоровайний творив філігранні художні образи. Недаремно письменник Євген Пашковський стверджує: «Інших форм плекання душі, окрім слова, я не знаю!»

Наш земляк упродовж усього свого життя не сходив «…з натомлених доріг / На полустанок ситого спокою», бо жагучу душу нашого поета-земляка, як він сам писав: У стужу й хвищу люту, Від дому вдалині Ніщо так не зігріє, Як грудочка землі,

Як слово материнське, Її сльоза густа І вірність непорушна, Любов її свята…                       («Грудочка землі»)

Прочитайте «Профіль любові», погортайте збірки «Яворина», «Душа, як сонях», «Осіння сльоза», «І так живу»  – нап’єтесь світлої, кришталевої мрії, любові й снаги до життя!

Оксана Дяків,

редактор районної газети «Колос»» (м. Заліщики),

член НСЖУ та Наукового товариства ім. Шевченка