Повторю слова Володимира Сушкевича: «Тернопіль міг би без мене обійтися, а ось я без Тернополя – ні». Такою якою я є, стала завдяки тому, що живу тут, повідомляє Погляд.

Серце, нерви та душа

Місто — наче живий організм. Його серце – центр, стара частина міста. Страшенно люблю тут гуляти. Особливо за дощової погоди, коли на вулицях малолюдно. Тоді, коли прислухатися, чутно стукіт його серця. Особливо виразно воно звучить під пам’ятником Іванові Франку.

Нерви міста – місця біля Старого парку та залізничного вокзалу. Мені здається, вокзал та місця біля нього наснажені емоціями та переживаннями тих, котрі збираються тут, приїжджають та від’їжджають. Це все нагромаджується та сплітається у вузли нервів. Особливе місце Старий парк. Коли вперше потрапила туди, переді мною ніби постали картини з минулого: містяни прогулюються алеями, спілкуються, відпочивають. Здається, це місцина, створена для відпочинку, хороших емоцій та думок. Але це — це перша асоціація. А друга пов’язана з подіями війни. Світлі картини перекривається смертями та стражданнями. Адже там у часи Другої світової були масові захоронення. Це місце скроплене кров’ю. Тут поєдналися  радість та життя, смерть та страждання. Щось у Старому парку перегукується з Микулинецьким цвинтарем. Особливо взимку: каркання ворон, малолюдність. Мені здається, що від цих контрастів у міста набрякають жили на скронях… Зовсім інші асоціації викликають вулички довкола Старого парку. Багато будинків цього району постали водночас зі зведенням вокзалу та прокладанням колії. І, здається, ввібрали радість людей від відчуття власної сили з приходом технологічного прогресу – коли відстані, що раніше долалися днями, можна було подолати потягом за години. Це відчуття свободи. І повітря наснажене тим ентузіазмом, вірою у власні сили. Ці вулички населені сміхом, радістю, піднесенням.

Набережна ставу асоціюється із коханням, мріями. Це чудове місце, але мене ніколи туди не тягне: як на мене, воно трохи пафосне. Хоча саме став я б назвала душею міста. Саме ним Тернопіль міг би закохуватися.

Вітер вуличок

Тільки ходячи містом, можна пізнати та відчути його. Можна знати багато з його історії, але тільки вслухаючись, вглядаючись, торкаючись – відчуваєш його. У Тернополі я себе почуваю комфортно – це мій дім. Я його відчуваю.

Я вже знаю, що на кожній вуличці Тернополя живе інший вітер. Його доторк всюди різний: піднімаєшся вуличкою – і він шаленіє, спускаєшся – і він лагідно тебе торкається. Тернопіль став мені рідним, він відгукується до мене, ми спілкуємося з ним.

Люблю слухати дихання міста. Коли хочу відділитися від людей, не чути та не бачити їх, гуляю в Кутковецькому лісі. Буває, там зовсім безлюдно. І саме в такі моменти ми вибираємося туди з чоловіком. Знаємо вже всі стежки, дерева, кущі та галявини. Якось мені захотілося послухати ліс. Хоча ліс ніколи не можна почути під містом. Знайшла місцину майже посеред лісу, і раптом почула стогони та дихання міста. Я стояла та вслухалася. Це вже було надвечір’я, і здалося, Тернопіль вже втомлений днем, наче готувався до сну. В різну пору місто звучить по-різному: ранковий – галасливий та дзвінкий, як дитятко, вечірній – притихлий та спокійний. Так само змінюються його звуки залежно від пори року — якось слухала його у страшну спеку – здавалося, місто навіть не хотіло рухатися, завмерло, щоби її перечекати. Взимку звуки Тернополя стишуються.

Ще одне місце, де чуються голоси минулого, де місто не знищене, де промовляє тисячами історій — Микулинецьке кладовище. Колись побувала там літнього дня і з того часу часто бувала. Тепер змінила його на прогулянки Кутківецьким лісом. Коли ходжу цвинтарем, уявляю людей, котрі  жили й творили в місті.

Історії кам’яниць

Дуже хотілося б побачити місто початку двадцятого століття. Людей різних професій, національностей. І звичайно, пройтися вулицями – біля вже зруйнованих костелів та церков, синагоги, будинків…

Дух старого міста ще зберігся. Його тримають фундаменти знищених будівель, історії людей, котрі тут мешкали. Життя кожної людини наснажує будинок своєю історією та енергетикою, тому старі будівлі такі дорогі мені. Подобається розглядати їх, придумувати історії тих, котрі тут колись мешкали. Страшенно люблю заглядати у вікна помешкань, розглядати деталі фасадів, приглядатися до ліпнини, тріщин…

Я вже вісімнадцять років живу в Тернополі. Це небагато. Але скільки за цей час відбулося змін, скільки будинків зникло! Скільки дверей, вікон замінили на сучасні! Такі будинки стоять, як покалічені, ніби над ними вчинили наругу, ошелешені тими втручаннями. Не розумію, як можна ось так просто взяти й змінити, або знищити історію. Це не ті речі, котрі існували з десяток років – вони були тут задовго до нас. І тому мені не вкладається у голові, як можна стирати це все, нічого не залишаючи. За це мені страшенно боляче. Я часто думаю, як довго простоять ті кам’яниці, до котрих я вже звикла, з якими я розмовляю, з якими поріднилася. Чи збережуться їхні історії?

Оксана Семенчук.

Фото Віри Перун.