1996. Його щойно призначили Екзархом Києво-Вишгородським. І перше, що зробив Владика – то поїздку на Схід. Навіть, не так. Він подзвонив пізно вночі і сказав, так, як ото міг сказати лише він, повідомляє Погляд.

З усіма неправильними наголосами, подовженнями голосних і пронизливою відвертою щирістю: – Ви однаково є в Тернополі, як і я. То в мене питання: чого ми маємо пролонґувати з часом нашої авдієнції?.. Його дуже турбував Схід. Рівно настільки, що коли приїхав до Кам’янського, то просив забути про етикет, канони та умовності. Натомість показати йому автентичних, не ряжених, козаків, наварити східняцького борщу і розказати про Ненаситець. І заспівати колискову. Владиці і Масіку. Співала “Котика сіренького”. Масіку тоді було рік і три місяці. Він спав у Владики на руках. А Владика слухав ” А ти, коте, не гуди. Спить дитинка – не буди. ” І не казав, що малий його запісяв. А вночі, коли я, щоб Масік не будив гостей за тонкою стіною, сховалась з дитиною до кухні, Владика прийшов, сів коло нас і тихенько так: – Чуєш, доню, давай я погойдаю колиску. А ти поспи. Мені однаково не спиться. Ангели снів сьогодні старому не принесли… А потім… Було таке, що не люблю згадувати. Ховаю ті дні в найдальші закутки пам’яті. Щоб їх там павуки заснували. Я тоді, в тому вирі проблем, не знала на яку ногу стати. Ні я нічого злого не зробила. Просто… Спитала тоді у Владики: чому, за що, як можна? На грані. Коли вже відчай стає пунктуальним супутником. А Владика: – Доню, ти мені скажи: на дні світло є? – Вгорі, – кажу. – І то є вірно! То чого ти на дно дивишся? – Бо звідти проблеми. – Проблеми, доню, головно є від того, що очі і душа – донизу. Сядь над річкою і дивись у небо. І ангела свого на дно за собою не потягуй. Йому там свічка загасне… Так якось… Я не можу оцінити, що зробив Владика Любомир для Церкви. Для України. Для Бога, чи для людей. Я вдячна Владиці за те, що в мого ангела свічка не загасла. Йому сьогодні ангели принесли сон…

Дзвінка Торохтушко