Народному артисту, драматургу, кавалеру бойових орденів Петру Ластівці — 95!
Для здорового тіла і нині, як можу, щодня займаюсь фізкультурою. А щоденна радість — від духовного настрою, бо ще донині гостює у моєму домі натхнення, приходять вірші, з’являються нові спогади… Цікавить все, що відбувається довкола, як ідуть справи у рідному мені театрі, якому віддав майже три десятки літ, над чим працюють актори та режисери… Та й узагалі: жити ще так цікаво!..» , повідомляє Нова Тернопільська газета.
Петрові Ластівці — 95! Не хочеться писати банальне «аж не віриться», бо блиск в його очах ще зовсім молодечий, спогади — яскраві та незамутнені, а інтерес та любов до життя — щирі й правдиві. За плечима десятки літ, віддані храму Мельпомени, сотні зіграних ролей у театрі і кіно, любов та шана вдячних глядачів… До нього завжди радо тягнуться друзі та колеги, для яких він так і залишився незамінним театральним талісманом, його поважають і не перестають щиро дивуватись незламності й життєвій витримці. Його сили духу та енергії і на 95-ому році життя вистачає на те, щоб жити, творити і радіти кожному прожитому дню, дякуючи Богу за підтримку…
Родом із пташиного села…
Народився Петро Трохимович 5 липня 1922 року в селі Савинці Рокитнянського району Київської області. Коріння має давнє. Його рідні Савинці у просторіччі називали «пташиним селом», бо що не хата, то жили там Орли, Сови, Чорногузи, Горобці, Солов’ї і, звісно ж, Ластівки… І кожну родину природа щедро наділила талантами. Тому жнива в селі перетворювалися на такі собі вистави: жінки співали старовинних пісень, їх підтримував могутній чоловічий хор… А сімейний «театр» у яблуневому саду — сцени з «Наталки Полтавки», де батько співав за Петра, а мати — за Наталку… Усе це так запало в душу юному Петрові, що він почав мріяти про те, щоб стати актором. Та раптом прийшов голод… Мама, збираючи по полях мерзлу картоплю, насилу видерла трьох дочок і найменшого синочка з кістлявих пазурів смерті… До столиці полохливий сільський парубок вирушив босоніж, сховавши у торбі книгу «Українська література» із вкладеними у неї двома карбованцями та атестатом про середню освіту.
Вступив до фабрично-заводського училища при заводі «Арсенал», по його закінченню працював слюсарем-інструментальником, виточував деталі до автомобілів. А потім грянула війна… Його разом з іншими працівниками заводу збиралися евакуювати подалі від пекла війни, але Петро Ластівка записався добровольцем на фронт…
«Сто тисяч кулеметною чергою розстріляв…»
Там, зізнається, не раз і не два заглядав у вічі смерті… Більше місяця їх повітрянодесантний загін провів у ворожому тилу. Через болото і морози чоботи розлізлись, йти доводилось напівбосими, обморожені ноги опухали… Позад себе залишали червоні сліди — від розчавлених ягід та крові. Мучив голод. Їли березову кору, підморожені ягоди, навіть собак підстрілювали… Зі 170 бійців до частини повернулися заледве три десятки. Його врятував медальйон з іконкою святої Марії у потаємній кишені десантницької куртки. Це — один епізод, а таких, коли життя висіло на волосинці й могло от-от зірватися, зізнається Петро Трохимович, було ще ой, як багато… Коли їхня частина воювала на Курській дузі — форсувала Дніпро, велична річка була ледь не до половини загачена тілами, і кров із них забарвлювала її в червоне… Пережите тоді — з ним на все життя… Причому іноді давалося взнаки навіть у мирному, «кіношному» житті… Петро Трохимович пригадує, як знімався у воєнному фільмі неподалік Києва. Зйомка була «режимною», під вечір, важила кожна хвилина… Коли бронетранспортер з «німцями» порівнявся із «кулеметним сектором» Петра Ластівки, із завжди спокійним та врівноваженим актором ніби щось скоїлося: він вискочив із засідки і «прошив чергою» всіх, хто сидів в машині… Зйомка зірвана, на актора Ластівку з дрючком, скаженіючи від люті, летить режисер Тимофій Левчук: «Петька, негіднику, тікай, бо вб’ю! Сто тисяч одною кулеметною чергою розстріляв…» Але режисер усе-таки зрозумів і пробачив «фронтовий синдром» колишнього воїна…
Пам’ять — немов конвой, тільки без зброї… У поетичному записнику Петра Ластівки найчастіше зустрічаєш спогади про фронтові дороги, а на грудях ветерана війни, колишнього розвідника-парашутиста, інваліда другої групи, рясніють бойові нагороди. Орден Богдана Хмельницького, медаль «За відвагу», 18 медалей тодішнього СРСР, а за сміливі бойові дії при здійсненні прориву та участь у боях за Звенигородку, Смілу, Богуслав і Шполу у січні-лютому мав подяку Верховного Головнокомандуючого.
Актор-гладіатор, який осідлав трьох Пегасів
У 1945-ому Петро Ластівка, перебуваючи у Києві, побачив оголошення про прийом на курси кіноакторів при Київській кіностудії ім. О. Довженка. Попросив у брата костюм — бо мав тільки військову форму, та пішов на прослуховування. За 10 днів склав усі екзамени і пройшов, хоча у той час на 20 місць було 540 (!) охочих — після війни всі чомусь дуже хотіли «в артисти». Під час навчання почав зніматися у фільмах. Титан української національної сцени Амвросій Бучма став його «хрещеним батьком» у театрі та кіно, оберегом його мистецької долі. Разом вони знімалися у фільмі «Люди з чистою совістю», метр допомагав Петру Ластівці під час зйомок у стрічках «Чортова дюжина», «Вершники» (там, до слова, знімалися уже сімейним творчим тріо — разом із дружиною Марією Ластівкою — нині, на жаль, покійною, та сином Петром, котрий теж обрав акторську стезю.)
У 1949 році Петро Ластівка прийшов у Закарпатський музично-драматичний театр, горючи бажанням робити, творити, дивувати і тішити глядача… Саме там вперше заявив про себе як талановитий драматург — автор багатьох п’єс… Грати на сцені і писати, зізнається, було складно, завжди не вистачало часу, проте таїнство творчості вабило не менше, ніж таїнство театру, та й драматургічний талант чоловіка нічим не поступався таланту актора. З-під пера Петра Трохимовича вийшли п’єси «Міль», «За волю Карпат», «Дівчина з Десни», повість «Сльози сонця», автобіографічна п’єса «Альоша», присвячена друзям по зброї. Один з останніх творів – п’єса «Пекло у раю», присвячена сучасності. А у п’єсі «Роман Міжгір’я», яку Петро Ластівка інсценізував за однойменним романом Івана Ле, він виступив одразу в трьох іпостасях: як автор п’єси, режисер і виконавець ролі…
