/ /Тернопільська журналістка та фраза Ліни Костенко: Я нічого не боюся. Я боюся тільки Причетності до ідіотів.

16 Листопада 2018, П’ятниця


На Тернопільщині знову горіло сміття

На Тернопільщині горіло єврейське кладовище (фотофакт)

У Тернополі проводять капітальний ремонт тролейбусів

Терміново
У Кременці під колеса автомобіля потрапила жінка (фоторепортаж)

У жителя Тернопільщини виявили велику партію амфетаміну (фото)

У Тернополі готові фінансувати проекти, які не пройшли відбір на Громадський бюджет

Фоторепортаж
На Тернопільщині висаджують ліси (фоторепортаж)

Скільки відсотків тернополян користуються ременями безпеки? (інфографіка)

Фотофакт
У Бережанах буде ще одна годинникова вежа? (фотофакт)

Це цікаво
День працівників радіо, телебачення та зв’язку: що тернопільські журналісти розповіли про свою професію?

Фотофакт
У центрі Тернополя тротуар звільнять від декоративних елементів (фотофакт)

Фотофакт
У Тернополі пташка потребує допомоги ветеринара (фотофакт)

Фотофакт
На фасадах будинків тернополяни помічають дивні цифри (фотофакт)

У Чорткові скаржаться на жінку, яка живе посеред міста в палатці

Це цікаво
16 листопада в історії Тернопільщини

Фоторепортаж
У Збаражі продовжують реалізацію проекту «Об’єднання поколінь. Дозвілля разом» (фоторепортаж)

Фоторепортаж
На Бережанщину завітали молоді літератори з всієї України (фоторепортаж)

Теребовлянські школярки змагалися за першість з волейболу

15 Листопада 2018, Четвер


У Вишнівецькій ОТГ стартував громадський бюджет

Погода
Погода у Тернополі 16 листопада

За один вечір під колесами вантажівки опинилися двоє чоловіків

На Тернопільщині найбільше подорожчали овочі, хліб та алкоголь

Волонтери з Тернополя вирушили до бійців з допомогою

На скільки для тернополян подорожчає кабельне телебачення

Невдовзі тернополяни зможуть перевіряти маршрутки у Telegram

Тернополяни для вікенду обрали найбільшу пустелю Європи в Україні

Фотофакт
Тернопільська «Красуня дня»

Відео
Духовні бесіди папського місіонера отця Василя Баглея – 11 жовтня 2018 року Божого

У Чорткові «поплив» тротуар

Фоторепортаж
Тернопіль, яким він був лише кілька хвилин (фоторепортаж)

Священиків з Тернопільщини вчили протидіяти корупції

Анонс
Кременецька «Палітра» відкриє свою виставку у Тернополі

Фотофакт
Тернопільська блогерка потрапила в аварію (фотофакт)

Біля святині у Збаражі хуліганять невідомі

Ремонт доріг Тернопільської області – зрада відміняється?

У Тернополі до відповідальності можуть притягнути власницю мережі аптек

Професія тракториста у трійці найдефіцитніших в Україні — міністр освіти (Агро-новини)

Анонс
Тернопіль знову джазуватиме (анонс)

Відео
Способи відмови від паління по-тернопільськи (відео)

Аграрії Тернопільщини погрожують висипати зерно на узбіччя доріг через брак вагонів

Тернопільські ОСББ просять не встановлювати шлагбауми посеред вулиць

Терміново
Менше за проїзд у громадському транспорті платитимуть лише власники картки тернополянина

Тернопільські релігійні організації відтепер не матимуть знижок на оплату тепла

Терміново
У Дніпрі знайшли вбитим 41-річного військового з Лановеччини

Добратись до Дальнього пляжу тернополянам стане безпечніше

Обвинуваченого, який збив хлопця, не випустили під домашній арешт

Відео
Чи правда, що на Тернопільщині «трусять» підприємців? (фото, відео)

У Тернополі подякували дворазовій бронзовій призерці олімпійських ігор

Фотофакт
У Тернополі не перевелися «генії» паркування (фотофакт)

Терміново
До уваги водіїв: у центрі Тернополя перекрито рух автотранспорту

Тепер дехто з дітей може «світитися» на дорозі

Фоторепортаж
Квіткові скарби одного старого будинку на бульварі Шевченка (фоторепортаж)

Тернопільська журналістка та фраза Ліни Костенко: Я нічого не боюся. Я боюся тільки Причетності до ідіотів.

Коли зібралася з думками  про рік, що минає,   випадково натрапила на цитати  Ліни Костенко. Деякі з них  ємко ввібрали  розділи моєї писанини. Знаю, що короткість – сестра таланту, але не всім Бог дав афоризмами   розмовляти…

І жах не в тому, що щось зміниться, – жах у тому, що                                                        

все може залишитися так само.   

Ліна Костенко

Цей відрізок часу  з січня до січня  став важливим етапом  прогресу людської цивілізації, як би пафосно це не звучало. За насиченістю подій року  вистачило б на добру п’ятирічку, якщо не на десятиліття. Він  був стрімким і коротким. Мова не про 365 днів. Йдеться про невпинність з’яви  новацій  в усіх сферах життя,  спресованість вражень, емоцій, інформації.

Змінилися і ми, не просто стали мудрішими чи  подорослішали на рік. Ми стали іншими, ніж коли стояли на його порозі. Як би хто не відкараскувався, але на місці ніщо не затрималося, рухалося, шукало,  знаходило,  дивувалося і дивувало нас. На краще-на гірше, я не буду переконувати ні в чому, бо це все відносно. Хтось радіє, що  британці вийшли  з Євросоюзу, а хтось тішиться, що нас пустили на його поріг  без візи. Але про  відкриття для нас кордонів цієї спільноти ми так довго говорили і  мріяли, що  безвіз став чи не найяскравішою подією року. Чи скористається хто  його  перевагами, чи ні, але ми зробили   важливий крок до цивілізації. Нас перестали боятися у світі. Нас почали боятися вдома. Якби не учасники акції протесту  під будівлею українського парламенту, які  вимагали  у тому числі і позбавлення народних депутатів імунітету від кримінального переслідування, то чи й зібралися б не те що проголосувати, а навіть винести на обговорення  давно обіцяний  кількома поколіннями слуг народу, закон про зняття депутатської недоторканності…  Їх  аж два тепер є: депутатський і Президентський, з різницею  у терміні набрання чинності. Автори  документа – парламентарі  наполягають на негайному введенні в дію, а глава держави  відтерміновує до 2020 року. Зверху видніше, пише pro.te.ua.

Пам’ятним  в громадянському житті стало  і 3 грудня, яке зібрало за неофіційними даними 20-и тисячну ходу до  керівних державних структур, за офіційними  даними на протестному заході було – 3 тисячі. (Це уміння рахувати  нікого  не рятує, але живуче…) Народ вийшов  поцікавитися іншим, зареєстрованим 31 жовтня  у  парламенті, законопроектом «Про Президента України та порядок припинення його повноважень», який містить розділ щодо імпічменту. А потім  клоунада  із погрозами скачків з  верхнього поверху і неспокій на душі. Будемо живі, побачимо розвиток. Але вибору немає, цей настрій тривоги і осуги,  ми перенесемо в наступний рік. І ще в наступний. Вибори у 2019.

А зараз про потужний позитивний   енергетичний струмінь, який залишає за собою 2017 рік.

Чого тільки вартують  найважливіші реформ в Україні – пенсійна, земельна, освітня, охорони здоров’я, житлово-комунального комплексу, продажу неефективних активів, роздержавлення  друкованих ЗМІ, створення суспільного мовлення і телебачення. І чи не все це зав’язане  на реформі номер один – децентралізації, яка триває  уже 2 роки, спонукавши до об’єднання територіальні громади майже третини населення України. Є позитивний досвід. Скільки всього роблять  гарного і гідного в наших містах і селах. Розвиваються альтернативні  види енергії, входять в моду сонячні батареї, вітряки, дороги  розбудовують, тротуари кладуть, зводять багатоповерхівки і дитячі садочки…

Завдяки  проекту Харківського прес-клубу «Україна очима регіональних медіа»  я  побувала в багатьох регіонах України: в Сумській, Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Київській, Чернігівській, Закарпатській областях . Ми спілкувалися з людьми, захопленими  своєю справою, які очолюють територіальні об’єднання. Ентузіасти нової справи  побачили по-іншому односельців, а ті в свою чергу відчули і свою причетність до життя громади,  по-новому глянули на проблеми і один на одного, відчули, що є  обопільна  підтримка.   Україна переживає період активного розвитку місцевого самоврядування, з’являється робота поруч у своєму районі, місті, селі чи навіть багатоквартирному будинку (ОСББ). І , як стверджували сільські і селищні голови, заробітки в нових структурах не високі, однак  мешканців приваблює  можливість стати корисним та бути причетним до зміни довкілля, свого двору, вулиці, населеного пункту.

Нарікати і паплюжити, як все погано, може будь-хто. Але ж, оглянувшись, неозброєним оком видно штрихи нових віянь. Відрадно, що міський голова Тернополя Сергій Надал увійшов у ТОП-20 «Рейтингу українських мерів-інноваторів», разом з мерами  обласних центрів: Житомира, Ужгорода, Рівного, Херсона, Чернігова, Чернівців, Вінниці, Хмельницького. Серед критеріїв оцінки роботи  нововведення в усіх сферах життя міста:  планування, громадські послуги, культура, охорона здоров’я, екологія, безпека, комунікація, підприємництво, стартап-екосистема, бренд міста. Цьогоріч до візитівки Тернополя ввійшло багато сполучень зі словом «кіно»: кіношкола, кіносадочок, кіношколенята і кінозірочки, кіносайт, кінодністер, кіномайстерня, кінотаборування, кіномайданчик, кінокомісія, кінопоказ, фестивалі «Кінохвиля», «Кінохвилька», що стали кінопроривом  українського кіно…Так ми долучилися до розвитку українського кіномистецтва. Отже, і ми  серед тих, хто  використовує  креативні та новаторські ідеї  для вирішення локальних завдань.

Нам випало жити в епоху  змін, іншого життя у нас не буде і нічого чекати, що колись буде все суперово. Тоді нас може уже не бути. Тому і шукаємо позитив, красу, можливість самореалізації вже зараз. Кожна реформа  ще шліфуватиметься знизу, практика покаже, що приживеться, що відторгнеться, потрібен час і досвід.   Ми ж завжди знали: чи брати до уваги геополітичні процеси, чи просто особисті справи окремої людини – складно там, де є прагнення до прогресу і змін. Рух вперед – це завжди долання перешкод. Кожен з нас уже мав би дозріти до усвідомлення цього після всього, що ми пережили..

Поразка – це наука. Ніяка перемога 

Так не вчить. Ліна Костенко.

А пережили ми багато революцій, розбитих надій, втрачених шансів, скорботи і болю. На жаль, і цей рік не приніс нам очікуваного  мирного неба і спокою. Повідомлення з поля бою без болю в серці не можна слухати. Незабутнє враження  залишилося у мене від наймасштабнішого в Україні меморіального комплексу – Алеї пам’яті  героїв АТО в Дніпрі. Молоді хлопці  усміхаються з фотографій, 503  пари очей, 503  життів, відданих за незалежність. Полоще вітер державні прапори над могилами героїв  на цвинтарях України… На жаль, додаються нові імена, війна триває… А родинам треба починати жити  без найдорожчих, найрідніших. В Україні почали створювати об’єднання родин, яких чорним крилом зачепила війна.

Цьогоріч я була на незвичайному, трепетному і пам’ятному дні народження у Світлани Харитонової, членкині організації «Єдина  родина Чернігівщини». В колі подруг з «Родини» і відзначала ювілей іменинниця. Зустрілися гості перед Меморіалом Слави землякам-героям АТО, поклали квіти  до підніжжя стели. Керівник організації Микола Шанський  тепло і щиро вітав цю мужню жінку. Мені здалося, що чоловік пані Світлани, якого вона уже два роки бачить лише тут на фотографії,   благословив усіх  на урочистий захід. Як важливо  збиратися разом і говорити. Говорити про все  і в такий спосіб позбуватися накопиченої психічної втоми.    За столом  розмовляли  про квіти, про сонце, про зустрічі з побратимами своїх героїв, про поїздки в інші регіони, про захід «Єдина родина Україна», на який в Чернігів вперше в Україні  у родинне коло    з’їхалися зі всієї держави   400 членів сімей загиблих.  Були і непрошені сльози, але  йшлося і про плани та мрії.  Як важливо  в горі і в радості  відчувати, що  ти не сам, що твоя доля не байдужа іншим, що біда не зламала, а об’єднала.

Стільки болю і гіркоти, стільки втрат нам ще не доводилося переживати. І разом з тим – стільки гордості, надії, любові! Це був четвертий рік суму за нашими захисниками, які відійшли у засвіти:  і на полі бою, і уже на мирних теренах.  Свіжою цьогорічною  раною залишиться  втрата  жінки-воїна, яка   брала участь у Революції Гідності та у війні на Донбасі у складі батальйону “Київ 2”.  І досі шокує цей  резонансний розстріл Аміни Окуєвої  на мирній Київщині!  Обірвалося життя очільника Тернопільської міської організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, депутата Тернопільської міської ради Володимира Стаюри. У журавлиному ключі відлетів яскравий і харизматичний політик, людина слова та активний борець за справедливість, честь і свободу, який з початком російсько-української війни  перебував у складі добровольчого батальйону “Січ”, згодом був заступником командира роти “Карпатська Січ” 93-ої ОМБр ЗСУ. В інші світи відійшов і мій  університетський однокашник Василь  Пилип’юк – український фотограф, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка , Заслужений діяч мистецтв України, заступник президента Світового об’єднання фотографів українців (С. О. Ф. У. США). Лишилася лиш подарована його книжка про гру світла і тіні. І могила у Львові  на Личаківському цвинтарі,  поруч з Володимиром Івасюком. І найсвіжіша  болюча втрата. Відійшов за обрії світлої пам’яті чоловік, з великим  серцем синівської любові до України, співець рідної землі, неймовірно талановитий і багатогранний митець: співак, композитор, поет, казкар, неперевершений читець з оксамитовим голосом… Сергій Сірий  з грудня 2017  перейшов жити у свої пісні, які звучать не тільки в Україні, а всюди, де нашого цвіту… Він з нами буде завжди в  урочисто-ліричній пісні про Тернопіль «казка , в якій ми живем».

Такі пережиття акумулюються, роблять нас сильнішими, витривалішими, спонукають  зміцнити свою цілісність, як кажуть,  поставити гельштат. Цілеспрямовано працювати над тим, чим ти хочеш займатися.

У кожного своя пустеля і свої міражі.

                                       Ліна Костенко.

В житті важливо робити вибір. І якщо на часі – вибір року, то він у мене  також був. Я зрозуміла, що  в особистому просторі є межа і закінчується зона твого внутрішнього комфорту там, де починається особистий простір іншої людини: вона робить свою працю, ти – свою. І, якщо ти не можеш втілити свої забаганки, просиш когось, то будь певен, що той хтось не змушений позитивно вирішувати твої  потреби. Він поступає так, як йому підказує його зона комфорту. Перегинати палицю не можна, а навчитися контролювати своє життя – не така й проста штука. Мені цей рік дав таку можливість і я йому вдячна.  Від усвідомлення цього стає легше жити, спокійніше, без образ, нарікань, жалю. Просто відпускаєш ситуацію і  натомість відразу з’являється кілька варіантів вирішення того, що тебе мордувало, зациклившись на  особі, події, потребі. Тут уже про себе і не скажеш, що дорослішаєш, але воно так є, вдосконалюєшся, мабуть, точніше. Пишу це не настільки для себе, щоб зафіксувати цей інсайт року, а швидше  для тих, хто читатиме  і візьме собі на озброєння.

Відкриттям року стало  для мене Інформаційне агентство «КИЙ-ІНФО». Хоч сайт агентства  працює всього кілька місяців, все ж за кількістю відвідувань (15-16 тисяч) не поступається старожилам інтернет-простору.  Сайт з чудовим дизайном червоно-чорних кольорів, яскравий,  інтерактивний, наповнений  великим обсягом тематичної цікавої інформації, легкодоступний  завдяки  грамотній  систематизації. Багато відеоматеріалів, є зв’язок    з пошуковими та соціальними мережами. Здавалося, аналітична журналістика разом з якісною відійшли на узбіччя в потоці смажених новин-одноденок, але тут політика сайту – продумана, виважена, з обґрунтованою критикою промахів зверху, з антикорупційними резонансними  розслідуваннями всеукраїнського масштабу, прискіпливим аналізом реформ. Багато позитивних, просвітницьких, пізнавальних матеріалів у розділах: політика, спецпроекти, життя. Тішуся неймовірно, коли бачу, що навпроти моїх статей стоїть  цифра , що засвідчує понад  20 тисяч переглядів. Запорукою  такої великої  відвідуваності  сайту  є постійне оновлення авторської  інформації на його сторінках, а не засилля позичених «вершків» з інших ЗМІ.

      Людина така, яке її уявлення про щастя.

                                            Ліна Костенко.

Цей рік для мене минає під егідою  подорожей і ділових поїздок Україною, але Київ відіграв особливу роль. Так сталося, що в столиці я  бувала чи не частіше, ніж вдома. Таким чином, взяла участь у літературному  конкурсі Київської міської державної адміністрації «Як тебе не любити…». Збірник новел переможців, у тому числі і моєї   з репортажем про нашу взаємну любов  з Лисою горою, яку  оспівав Булгаков, друкує Київське видавництво «Фенікс». У підзаголовку до неї стоятиме  цьогорічна дата: «Коротка проза про сучасний Київ та киян 2017». Чому я не пам’ятаю такої книжки про Тернопіль?

А ще столиця  причастила  мене  кількома локаціями  пісенного конкурсу Євробачення, котрий  за свою історію уже вдруге зі всього світу зібрав  своїх  шанувальників у Києві. Подивована була злагодженістю роботи тисяч волонтерів,  організацією доступу і порядком на велелюдних співочих  майданчиках . Це було свято року.

Концертом  року вважаю  спільний мистецький  проект Тернопільського  Муніципального Галицького камерного оркестру під орудою народного артиста України  Василя Феленчака, заслуженого діяча мистецтв України  письменника Олега Германа, заслуженого журналіста України Михайла Зубика і письменниці Олени Лайко. Такого ще не було ні в Тернополі, ні в Україні. В мистецькому дійстві «Світла тризна»  вперше  поєднали  музику пам’яті і надії, висвітливши  драматичні сторінки української історії і сьогодення. В такий спосіб у текстовому варіанті , підсиленому оркестровими творами,  згадали про тих, чиї долі  перемололи жорна історії в світових війнах, концтаборах, політичних репресіях, голодоморах, на Майдані гідності, у війні на Сході, яка і досі триває…   Концерт   акцентував  увагу на пам’яті , з якої  народжується  сяйво нескорення. Серед класичних творів В.Барвінського, Й.-С.Баха, Г.Генделя звучала  прем’єра молодої композиторки, нашої землячки  Мар’яни Рудакевич «Постлюдія пам’яті», присвячена  Героям Небесної сотні. Линули поетичні слова щиро, урочисто і обнадійливо, з вірою, що в нас нуртують невичерпні джерела майбуття. На  тужливій мелодії тризни  зазвучало пробудження світла надії і життя і ми, глядачі, це відчули.

Виставою року для мене була   п’єса «Безодня» львівського драматурга О. Огородника у постановці Ніжинського драмтеатру  на міжнародному фестивалі «Слов’янські театральні зустрічі» у Чернігові. Львів’яни її поставили в себе у 2015, привозили цю виставу до Тернополя, але мені не вдалося її переглянути.  Я нею просто захворіла. Йдеться  про дві прості українські родини, які поєднала сьогоднішня  війна, розділивши на два непримиренні табори – «їх» і» нас»… Ця безодня розбила  нашу землю  на «там» і» тут…». Виникла прірва несамовитого болю в батькових словах та безодня надії і віри у материнських очах…  Драматург шукає відповідь на питання «чому?». Один з героїв пояснює просто: «Не було коли з’їсти разом хліб». Вистава ставить багато  питань, серед яких і такі: «Чи зможемо подати руку допомоги одне одному? Чи подолаємо ми колись свій власний біль і розділимо той шматок хліба, який дала нам наша рідна єдина Україна?». Відповідь залишається за нами, глядачами, суспільством.

У мене  була ще одна вражаюча новація, зв’язана з театром. Цьогоріч вперше наш 15 Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори» мав свій щоденник на радіо «Культура».  Вісім фестивальних днів ми у прямому ефірі  програми Сергія Труханова «Театральна афіша» висвітлювали перебіг подій фестивалю. Колись для виходу  в ефір Українського радіо потрібні були: студія, оператори, режисери…Тепер зв’язок мобільним телефоном, просто, доступно з будь-якого місця. Це для мене був новий досвід. Ще одне захоплення  стрімким розвитком електронної та цифрової техніки. Не кажу вже про зручності роботи з новенькими документ-камерами і мультибордами, як і  про новітнє покоління  смартфонів, котрі  цьогоріч так збуджували уяву мрійників і любителів цього маленького  і такого дорогого дива.

Коли писати про перемогу року, то це  про перемогу над собою. Цьогоріч  мені друзі – гірські туристи подарували аж два випробування красою  Карпат. У скарбничку перемог  додалося сходження  ще на дві  вершини Чорногірського хребта – Шпиці і Ребра з урочищем Гаджина та купанням в озерах Бербенескул і Несамовите . І урочище  Драгобрат, де я була вперше. Тут  піднялася на   вершини  БлИзниць та Жандармів з купанням в озерах Свидівецького хребта – Івор, Ворожеска, Догяска. Знаю, що  вершини нікому не підкорюються,  вони захоплюють, зачаровують і завжди чекають, стають мрією.

А ще гори подарували мені зустріч року. У Яремчі ми зустрілися з давньою фестивальною подругою, великою українкою-сподвижницею, волонтеркою, авторкою неоціненних репортажів із зони АТО,  колегою з Чернігівського телебачення Тетяною Миргородською. Кілька років не бачилися, а тут на мості Пруту нас звело. І не вір, що є над нами чиїсь високі плани. А потім уже ми  зустрілися в Чернігові і Тетяна мене познайомила зі своїми подругами з «Єдиної родини Чернігівщини».

Книжку року визначити важко. Подарувала собі  два дні Міжнародного книжкового форуму у Львові. Дух фестивалю книжки, атмосферу  захоплення свіжовидрукуваними бестселерами не передати. Все ж виокремлю одне видання –«бандерівський», як його встигли охрестити, роман «Троща» Василя Шкляра. Вдалося побути на презентації, почути як працював над документами. Найбільше вражає, що в романі оживають події сімдесятирічної давності, які відбувалися на теренах Тернопільщини, в цих очеретах, що в плавнях   Стрипи  між селами Купчинці, Ішков і Багатківці.  В той час в середовище українських підпільників було вкорінено  чимало провокаторів та агентури МГБ. В таких надзвичайно важких умовах багато хто заломлювався. Були і такі, хто стояв до останнього. Підзаголовком до книжки стали слова «Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати». Ця фраза наштовхнула мене на дослідження етимології явища  зради. Результатом його став роман у новелах, який заліг у шухляді. І мабуть ніколи з неї не вийде, бо я переосмислила це явище ще раз із батьком бестселера  і  вирішила, що це невдячна справа. Хто зрадив побратима, дружину, той зрадить і батьківщину. Президенти зраджують цілий народ, то що вже грішним людям?

Зрозуміла, що зрадити можна лише раз, як натще з’їсти тільки одну  цукерку. Бо в першу чергу людина зраджує себе і вже ніколи не може стати такою, як була «до». Ц , я так думаю, як вдруге народитися. Бо «після» вже зовсім інше  буття і бачення. Хіба що , можна це зробити «легко, як дихнув», а можна і в муках (приклад Михайла, який молився і відлюднювався). Простити-забути, це  індивідуальні  деталі. Найкраще – відпустити ситуацію, побажавши зрадникам щасливого життя, про яке вони мріяли, приховуючи свої стосунки-плани. Викинути ту намистинку, яка магнітом притягувала думки про людину, з якою не склалося, скільки б років не прагнув дихати одним повітрям. Саме так зробив головний герой роману. А Бог уже порівняє усі косяки на цвинтарі (саме там відбувся завершальний епізод-розв’язка), ми ж не судді. Ми ж не можемо  бути у їхній шкурі, як сказала героїня роману «Троща». То як можна зрозуміти? Коли людина хоче вижити,  чи збагатіти, здолати комплекс меншовартості, неповноцінності чи завоювати серце омріяної  жінки чи чоловіка (а в романі таки бурхливі і яскраві сцени любові), то передбачити її поведінку  не можна, а тим більше проаналізувати вчинок. А життя, насправді, одне. Що тут виправдовувати? Це прерогатива самого зрадника, тільки він знає мотиви цього явища.  Героїзм, всесильність, сміливість і зрада якось переплелись воєдино у  книжці і довго тримають під своєю владою.

Бентегою року можу назвати свій вояж землями Єгипту  й Ізраілю. У Синайській пустелі  з бедуїнами можна вітатися звичним «Слава Україні!». Туристів небагато, то місцеві достеменно знають, що в нас столиця Київ і що Путін  погана людина, бо стріляє. Відрадно, що світ знає про наші проблеми, співчуває, намагається вплинути на хід історії.

Смаком року можу вважати  сливовий. Вперше  була на дачі  коліжанки, університетської подруги Наталі Луценко, в якої цілісінький садок слив різної пори стиглості, різного кольору, щільності і смаку. Одержала неймовірну насолоду, навідуючись до неї в Буцнів. А потім на ринку, аж поки був сезон, купляла ці кисло-солодкі ягоди, відкривши для себе їх забутий з дитинства аромат. Ще в кінці листопада  смакувала ними.

Я нічого не боюся. Я боюся тільки

 Причетності до ідіотів.                             

                                          Ліна Костенко.

Дійшла черга похвалити себе за безліч  крутих вчинків і подій, які сталися минулого року, і подякувати людям, які підтримували. Подумки дякую вам, друзі. Але найбільшу підтримку одержала від своїх найрідніших чоловіків – Петра, Ігора, Євгена і Матвійка. Вони мої крила, надія і опора. Ми пережили разом багато приємних і  складних миттєвостей. Без їх допомоги і турботи я не змогла б плани перетворити в дійсність, скільки всього для себе відкрити, відчути, побачити і розповісти вам, шановні читачі. При дорослій сім’ї я уже нічого не боюся, хіба що, як пише Ліна Василівна, «причетності до ідіотів».

А ті проекти, на які  забракло грошей і душевних сил, я сміливо   називаю  мріями. Бо як же без  мрії в новоріччя?…

Вже традиційно напередодні відліку нового часу – плануємо, мріємо  і загадуємо бажання, прагнемо нових  вражень, звершень. Скільки б років нам не було, легке відчуття чарівництва і розширених можливостей у цей період  знайоме нам усім.

І кожен фініш – це, по суті, старт.

                                   Ліна Костенко.

Мені дуже подобається притча  про   древню  статую під назвою «Можливість». Це родичка  її величності   Перспективи,  Спроможності. Збірний образ того, чого ми хочемо, що нам може знадобитися,  зображує людину, яка стоїть навшпиньки. Така коротка  та миттєвість  можливості, бо ж довго ніхто не чекатиме. Це мить. На ногах у неї крила, що означає – людина може злетіти, коли вловить за хвіст синю птаху щастя  і використає   той шанс, котрий дарує можливість.  А ще у «Можливості» – довге волосся — символ блага, що приходить  через спроможність діяти , а на потилиці лисина — символ втрат при невикористанні свого потенціалу і шансу. Тож хай наші можливості  будуть сильними, літаючими і з довгим волоссям. Але ми мусимо пам’ятати, що вони  з’являються і зникають.  А потім та невикористана мить так довго щемить… Хтось підрахував, що ми   щодня  маємо двадцять один шанс поліпшити своє життя і  благородно вплинути на довкілля. Головне, впізнати цей подарунок і використати. Не завжди  зміни бувають доленосними, кардинальними, є невеличкі зигзаги, на яких можна  заокруглити чи хоч відшліфувати  гострі кути, які  вчасно помітиш, і цього досить.

Я вважаю, що є  реальні шанси і в  сучасної України стати ефективною державою, є для цього людський потенціал, якби ще й була політична воля. Бо так прикро, коли йдеться про те, що заважає нам побороти корупцію, чи здійснити притомну реформу, чи ще щось  зробити необхідне, а серед найважливіших перечеп – стіна  на ймення «немає політичної волі». Тут ні зрозуміти, ні виправдати, як у зраді. То ж хай над усіма добрими справами не спить політична воля, щоб її не хотілося нікому розбудити. Треба зібратися всім, згрупуватися в один п’ястук, бо чекають нас не легші часи, оптимізму не дуже додають  події на Сході України. Ми стали  ще на рік далі  від Майдану і від того часу, коли до нас була прикута увага всього світу. Тому нам варто покладатися на себе в усьому, зокрема, і  в боротьбі проти агресора, як зовнішнього, так і внутрішнього.

Та як би важко нам не було, хочу, щоб  ми гідно перейшли у 2018 рік і  залишилися  людьми, щоб зустрічали однодумців-друзів, з якими тепло, цікаво, гарно. І в Новому році нас чекають великі і маленькі світлі справи, і ми можемо спробувати наповнювати їх радістю, вірою, надією.  Будьмо сильними, порядними та відповідальними не тільки в Новому році, а завжди!

 Людмила ОСТРОВСЬКА

217

mm
teren.in.ua

Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на teren.in.ua.

Залишити коментар

  Коментарі Facebook

Схожі матеріали
Інші публікації автора