/ /Тернопільська журналістка:”По-справжньому щасливою людину роблять не речі, а відчуття”

18 Червня 2018, Понеділок


Фоторепортаж
Тернополяни побачили єдину кішку в світі кольору лілової черепахи на сріблі (фото)

Відео Фоторепортаж
Після зливи Тернопіль знову у воді (фото, відео)

Фоторепортаж
Фестиваль на Тернопільщині відтворив події 1919 року (фото)

Сергію Притулі довірили 40 тисяч доларів

20 червня професійне свято в експертів-криміналістів

Анонс
У Тернополі стартує «ТижДень Молоді» (програма)

З Тернополя на схід України відправлено гуманітарну допомогу

Анонс
У Тернополі покажуть фільм про Пікассо

У Тернопільських маршрутках – кишенькові крадії

Відео
«У людей зламані кінцівки, вибиті зуби…» – збаражчанин розповів, що відбувалося під час «Маршу рівності» (відео)

На Тернопільщині загубився неповнолітній?

Відео Фоторепортаж
Не трусами єдиними вміє дивувати Тернопіль (фото, відео)

Тернополянам на замітку: вартість євро знизилася 

Відео Фоторепортаж
Тернопіль все-таки «вибив» майже 2 мільйони за «чужих» дітей (фото, відео)

У Тернополі від переселених вимагають неіснуючі документи

У Збаражі немає де сходити в туалет?

Відео Фоторепортаж
Тернополяни мали можливість побувати на концерті відомих гуртів (фото, відео)

Відео
Гроші на зарплати вчителям у Тернополі є. Поки що (фото, відео)

Це цікаво
18 червня в історії Тернопільщини

Вже відомі результати матчів першої ліги 8 туру

Фоторепортаж
Між «ДСО-Поділля» і «Дністер» нічия (фоторепортаж)

В Теребовлі «Свято замку» супроводжував військовий оркестр (фото)

Тернополянка просить вшанувати пам’ять щирої патріотки і громадської діячки ХХ ст.(фото)

17 Червня 2018, Неділя


Погода
Тиждень у Тернополі розпочнеться з дощу

Фотофакт
У Тернопільському Раю буде русалка (фотофакт)

На Микулинецькій у багажнику Range Roverа знайшли 200 кг бурштину

Відео
Тернополяни мали змогу сьогодні побачити «Невидиму варту» (фото, відео)

Відео
Тернополянин велосипедом уже об’їхав США та прямує в Канаду (відео)

На Тернопільщині зі стебел малини виготовляють паливні брикети

Україна може зробити «світову бомбу» в економіці (Агро-новини)

На перших поверхах житлових будинків Тернополя можуть з’явитися… початкові школи!

Відома тернополянка поділилася враженнями про Париж

Відео
Тернопіль відзначився: у місті не хочуть забороняти цирки-шапіто, де знущаються з тварин (фото, відео)

У центрі Києва відкрили Золоті ворота і показали старовинну зброю та галерею художника з Тернополя (фото)

Лідери ОТГ Тернопільщини не втомлюються вчитися

Фоторепортаж
Ternopil half marathon 2018: як це було? (фоторепортаж)

Відео
У Ternopil Half Marathon-2018 взяли участь понад 500 бігунів (відео)

Віталій Тригук: «Якби не майдан, то, можливо, я не став би військовим лікарем» (фото)

Відео
Тернопіль: понад 300 гаражів хочуть збудувати на Микулинецькій, хоча згоди у людей не питали (фото, відео)

Відео Фоторепортаж
У Тернополі представили особливі роботи юної художниці (фоторепортаж)

Поліція затримала Василя Лабайчука у Києві під час «Маршу рівності» (фото)

На Тернопільщині  знову скутер зіткнувся з авто (фото)

Фоторепортаж
Чого тільки не навчають дітей у Тернополі (фоторепортаж)

Відео
Бути найрозумнішим у Тернополі стане вигідно (фото, відео)

Це цікаво
17 червня в історії Тернопільщини

На Тернопільщині багатодітній жінці придбали житло (фото)

Підсумки дитячо-юнацької футбольної ліги Тернопільщини (таблиця)

На Тернопільщині вчать дітей правил поведінки в бібліотеках

Відомо лідера футбольної ліги Тернопільщини (таблиця)

16 Червня 2018, Субота


Терміново
У Тернополі під мостом збили мотоцикліста (фото)

Погода
У Тернополі знову обіцяють дощ

Відео
У Тернополі розповіли, якими «пряниками» заманюватимуть села у громаду (фото, відео)

Тернопільська журналістка:”По-справжньому щасливою людину роблять не речі, а відчуття”

Тернопільська журналістка Людмила Островська щиро дивується, чому в Україні звикли нарікати, осуджувати, кепкувати. Вона бачить багато хороших змін. Дуже любить журналістські поїздки Україною. Мандрує світами. Шукає розуміння інших і себе, зазирає в середину себе. Закохана у життя і дорогу. Сайту Про Те розповіла, що її зігріває навіть у найлютіші морози.

– Людмило Іванівно, більшість людей  вбачає своє щастя в матеріальних благах. А ви?

– Звичайно, ми отримуємо певне задоволення від нового автомобіля чи мобільного телефону, але це відчуття дуже швидко минає. Вся справа в тому, як на мене, по-справжньому щасливою людину роблять не речі, а відчуття. Від стосунків, від обміну інформацією, від мрій і бажань.

Для мене важливо пам’ятати,  як купляла квиток на заплановану подорож, як бронювала готель, повідомляла друзів про приліт і відзначала в календарі наближення потрібної дати. Ось саме ці відчуття очікування невідомості змушують серце частіше битися.

До речі,  щасливими роблять і очікування поїздки додому, туди, де вже навіки лишилася родина, але ще є  там близькі люди, які чекають. Надихає бентега, коли бачу   їхні радісні обличчя через вікно авто чи поїзда. Навіть зараз  відчула зворушливі  вологі погляди, тепло обіймів.

– Це і змушує не сидіти на місці?

– Навіть не знаю, що змушує збиратися в дорогу. Комусь, мабуть, це потрібно там, де все заплановано ще до нашого народження. До речі, поїздки не кожного допускають до себе. Є певні терміни. Хтось може і кілька років збиратися, а обставини невблаганні.

Я чітко знаю, скільки часу я хотіла  деінде. Але воно того вартує: чекати, мріяти, бажати, не розчаровуватися, якщо щось пішло не так. Я люблю вистояні  подорожі. Завдяки  їм  у нас з’являються спогади, здатні зігрівати душу навіть в найлютіші морози. Це потужний енергетичний заряд від  побаченого, який живить внутрішньо. Мені кажуть, що я світитися починаю, коли повертаюся з далеких чи близьких мандрів.

Я дуже люблю журналістські поїздки Україною. Скільки всього цікавого в нас є. Чомусь  більше звикли нарікати, осуджувати, кепкувати. А багато і гарних змін є. Головне, що не перевелися люди-сподвижники, які на місцях дбають про справу, односельців і не нарікають, а тягнуть плуг. Хто читає мої матеріали на сайтах, той знає про що я мовлю.

І вже завершу про подорожі. Думаю, що хтось, читаючи мою оду подорожам, механічно складає маршрут  вимріяних поїздок. І правильно, бо  вони поліпшують наше психічне благополуччя. Проблеми є в усіх і від них нікуди не дітися, але  музика, яку виспівують колеса валізи, здатна заглушити і віддалити, розтопити і розсіяти їх на деякий час. А потім уже і не так страшно, коли ти розбавив  їх  світом.

– Маєте страхи і  знаєте як боротися з ними?

– Мабуть у кожного вони свої… Але знаєш, чого я майже сорок років пропрацювала на радіо і яким був  перший крок до цієї спеціалізації? Я боялася техніки, думала, що не моє, не зможу… Інколи ті недолугі думки, що з’являються перед вибором, непутять. Але  люди працюють, отже, це під силу.

Я поборола страх. Може і не поборола, але я пішла йому назустріч і підкорила своїй волі. Боялася потім, чи писатимуть нові магнітофони, диктофони, щоб не стерти потрібні матеріали у комп’ютері…

Техніка розвивалася, ми освоювали її. Контролювали страх  втратити архів, записи до передач, телефони авторів… Страх треба вимикати, він не порадник і не помічник. Ти можеш надіятися лише на себе, тому і “вирулюєш” у потрібне русло, оговтавшись від страху.

– Головний урок, який отримали у шлюбі. А виховуючи дітей?

– У шлюбі не була, прізвища не змінювала. Діти на чоловіковому прізвищі. Дуже гарне відчуття  мами при дорослих синах. Виховувала їх довірою. Тішуся, що сини, в першу чергу, мої найкращі друзі.

Навіть коли в школу викликали, бо щось там треба було розставити на місця, то я попереджувала, що ти там не переживай, я ж мушу пожурити тебе при вчителях, але я знаю, що ти найкращий і все добре. Я журила, кричала разом з вчителькою, закликала до гарної поведінки, а потім ішли на морозиво чи піцу і вже спокійно розбирали політ. Навіть рольові ігри з приводу придумували. Зрештою, до школи і школа – то миттєвість.

Сини – моя радість, моя гордість, мої крила і розрада. Мене виховували дідусь з бабцею, мама з татом вчилися, я була ранньою дитиною. Сім’я для мене  не просто щось святе, а святе в геометричній прогресії. Тому я хочу, щоб діти мої мрії про сім’ю реалізували у своєму житті. Це дуже важливо, коли є шматочок суші, на якому ти граєш свою роль не за чиїмось сценарієм, а за Божим промислом.

– Чого чоловіки вчать жінок? Не маю на увазі повчають. Просто чого вчать своєю присутністю? А відсутністю?

– Присутність і відсутність… Колись за статистикою було на 10 дівчат – 9 хлопців. Тепер ця цифра  зсохлася, подарувавши лише 8 з половиною чоловіків на десяток бажаючих мати таку Божу нагороду. І ті  півтори жіночки себе намагаються не обділити серед чиїхось чоловіків. Післявоєнні роки і того не мали, діти в селах були схожими на одного фронтовика, який повертався в сім’ю. То не біда. Сім’я в чоловіків  завжди на першому місці.

Вони  роблять нас сильнішими: і присутністю, і відсутністю. Завдяки їм ми не втрачаємо себе в цьому світі, прагнемо стати кращими, цікавішими, досконалішими. Хоч це все ми робимо для себе, але чоловікам буде приємно чути, що вони є каталізатором нашого успіху і краси. Кажуть, що й Бог посміхається, коли Людина зустрічає Людину. Я вдячна долі, що не розминулася ні зі своєю половинкою, ні з професією. Для мене чоловік був усім: і батьком, бо потім я  росла з вітчимом, і братом, бо втратила молодим свого брата – афганця, і другом, і порадником, і просто чоловіком, який розумів і розуміє  мене з півслова і погляду. Щоб таку бурю покохати, треба було не малих зусиль.

До одруження я з камерою об’їздила Радянський Союз, спеціалізуючись на виготовленні слайд-фільмів і діафільмів. А з наплічником  траверсом брала Кавказ, знайомилася з Уральськими горами, пройшла Карпати, Кримські гори… Це все навіки залишається зі мною і зберігає  м’язову пам’ять. Це я відчула і через  десятки років, коли у мене в Києві  сформувалася  «Команда молодості нашої» і   коли  тут гірські туристи запросили в Карпати. Дуже вдячна Оресточці, що вона  на складних підйомах і трасах допомагає включитися моїй м’язовій пам’яті і одержати неймовірну насолоду від перемоги над собою і перевалом чи вершиною.

Поки  малі діти, не до поїздок було. Потім з ними почала їздити, навіть на семінари брала і фестивалі, коли була можливість. Потім почала їздити від «Вільного життя» у Всеукраїнські та міжнародні  прес-тури, бо організаторам потрібні були друковані матеріали, а ми ж працювали на ефір. Було незручно на роботі відпрошуватися, особливо у відпускний період. Тому доводилося і відмовлятися від поїздок, хоч вони завжди були ковтком свіжого повітря.

Тепер, коли я не прив’язана до робочого місця, а подорожую з ноутбуком і можу надсилати матеріали з будь-якої частини світу,  стало все простіше. Головне, діти виросли, є невістка, дасть Бог ще одна буде, чоловік під наглядом. Я спокійно можу їхати з його благословення з квитком в один край, а там – як карта ляже. Тепер зі скайпом віддалей нема.

Фотокореспондент всесвітнього рівня майстерності Василь Бурма, випустивши свої неймовірно цікаві книжки про мандри, на одній із презентацій сказав, що він цим завдячує своїй, світлої пам’яті, дружині, яка стимулювала поїздки і відпускала його.

Так, я завдячую своєму чоловікові за це нове цікаве життя, яке він мені подарував. Він знав, що цим зробить цей відрізок нашого поважного віку цікавим, змістовним, багатим, незабутнім. Без його підтримки, і матеріальної і моральної, я б нікуди не поїхала. Отож, чоловіки роблять нас  сміливими, відважними, впевненими у собі. А щоб впевненість не була голослівною, вчу англійську, яка дуже допомагає в дорозі. Отож, чоловіки роблять нас і розумнішими. Я завжди буду вдячна йому  за те, що він – мій надійний тил, який забезпечив  можливість робити те, що я люблю понад усе – працювати на радіо, навіть при дуже маленьких зарплатах, і подорожувати. Без його підтримки я не була б такою цілісною самодостатньою  особистістю. Він для мене завжди був недосяжним  зразком розумного журналіста, редактора, менеджера, письменника, викладача,  грамотного політика і дуже гарного батька. Він мій дорогоцінний вчитель, а я кмітлива учениця. Ми обоє маємо звання заслуженого журналіста України. Відбулися у професії і в сім’ї.

– Чи є принципи, якими ви керуєтеся у житті, і нікому не дозволяєте їх порушувати?

– Слово «принципи» поруч зі мною звучить смішно. Я така безпринципна! Хоча! Є принцип, якого я дотримуюся за будь-яких обставин і в будь-якій частині світу, при будь-якій аудиторії. Це українська позиція. Якщо є чиясь ідея, що  наші пращури понесли культуру на південь і дали поштовх розвитку Римській цивілізації,  дива мистецтва залишили в Йорданії, Індії… То я  з цієї ідеї не сприсну, вона і моя.

Я розмовляю лише українською з будь-ким російськомовним і мене не цікавить чи мене розуміють. Я відступила від того, що нас учили колись, переходити на мову співбесідника. Наші зрозуміють, а часто відразу переходять на українську, а ті, що з-за Уралу, хай вибачають. Під цівкою автомата, мабуть, не виконала б прохання «говоріте другім язиком». Язик у мене один. І я не рвуся з ними говорити. Колись, коли у світах чули мову брата, спілкувалися. Тепер це мова агресора, нічого вуста оскверняти.

Був гарний випадок біля святого джерела в Індійській  Гокарні. На якесь запитання, я відповіла. Двоє російськомовних чоловіків поважного віку втішилися, що зустріли людей з України. Почали розпитувати про Донбас, Крим. Ми з подругою пояснили, що  їхньому президенту мало землі, то не  може нас залишити в спокої. Вони   засудили поведінку  свого президента, запевнили, що вони також думають, що Крим  український і закрити кордон на Донбасі треба, то й по війні буде. А потім один з них каже: «А давайте поспіваємо ваших пісень». Вони колись навчалися у Києві і Харкові. Про Марічку, біля якої спокій залишив легінь, ми співали без акценту, як і про червону руту, черемшину  та ясени.

Ви собі не можете уявити – Святе джерело, де море людей бере воду, Храм Шиви, навколо якого паломники 8 чи сто вісім кіл роблять і ми вчотирьох співаємо, всі решта дивляться в рота, бо не знають якою мовою співаємо, ніби не польською.

Інших принципів я і не маю.  Мені дивно, коли, набундючившись, хтось тримається принципу, як той поляк з анекдоту»…не даться..» Я з тих країв, де радянська влада була на двадцять років більше, ніж на теренах Західної України. Отже, на одне покоління мене вчили довше, що  в нас радянських власна гідність. От та гідність якось і вкорінилася в мені.

Мене дуже давно колега, світлої пам’яті, Володимир Клюйко навчив казати «ні», коли йшлося про якісь спільні проекти з людьми іншої психосоматики, з якими некомфортно. Я й кажу – «ні», коли   вважаю за потрібне, щоб не було двоякості і не переживав ніхто незручності.

Зазвичай, не дискутую і нікому нічого не доводжу, не переконую, коли розумію, що людина має свою зазомбовану думку.  Не дозволяю і на себе нічого нав’язувати, просто кажу, що це для мене не дискусійне питання або, що це зайва інформація.

Я з небагатої , але чесної і роботящої сільської родини,  в нас не було негідників, злодіїв, самогубців. Коли з кутка у нас збиралися односельці, то розповідали неймовірні бувальщини, багато сміялися, а ще співали гарних українських пісень і слухали  вистави  з радіопрограми «Театр перед мікрофоном».

Всі вони були хлібороби-гречкосії, мій прадід  шив чоботи, дід будував, бабця в ланці робила… Вони були переконані, що міцно стоять на землі і що ніяка влада їм ні зарадить, ні допоможе, треба надіятися лише на себе. І я це знала змалечку. А згодом я зрозуміла, що з посади Людмили Островської мене ніхто не звільнить, не скоротить, не вижене. Я буду скільки на ній, стільки вділив Бог.

Щодо принципів чи безпринципності… Мене ніхто тепер не може образити, ні зганьбити, ні зрадити, ні принизити. І не тому, що я знаю собі ціну, а тому, що не можу на це реагувати.  І якщо в мене є вороги, то це ж не мої проблеми. Якщо комусь щось мерещиться не так, то це все в його голові, а не моїй.

Мені смішно від таких потуг, якихось недомовок, претензій. Я дуже зайнята, щоб відволікатися  на негатив чи реагувати на чиїсь витребеньки, навкруги скільки позитиву, світла, краси…

Я  вже давно вмію дивитися на все збоку, а тепер на заняттях з йоги в Індії навчилася бути не лише над проблемами, а й сміятися з них. Сміхо-йога  була завершальним акордом  наших двогодинних занять.  А ще й Ліна Василівна підказала, що « я трохи звір…»

– І хто «я» ще?

– Хтось також підказав, що я трава, яка деревом не хоче бути. Мені це також імпонує…

Наталія ЛАЗУКА

31

mm
teren.in.ua

Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на teren.in.ua.

Залишити коментар

  Коментарі Facebook

Схожі матеріали
Інші публікації автора