Сто літ тому, 1 листопада 1918 року, відбулася подія, яка стала однією з найвизначніших в українському державотворенні новітньої епохи. Цього дня над Львовом замайорів наш національний синьо-жовтий прапор, що засвідчило утвердження української влади в столиці Східної Галичини. За лічені дні українці перебрали владу в свої руки у 50 повітах із 52 у краї, і було це переважно мирно, хоча й із застосуванням мілітарної сили – інакше такий процес не відбувається. Ще формально існувала Австро-Угорська імперія, а галицькі українці, землі яких тоді належали до неї, вже розпочали творити власну державу. Ці події увійшли в нашу історію як Листопадовий чин, або Листопадовий зрив.

У Львові влада перейшла до українців у результаті збройного виступу, здійсненого невеликою групою старшин (так тоді називали офіцерів) на чолі з сотником Дмитром Вітовським. Менш як за добу був розроблений план зайняття основних державних і військових об’єктів в місті і блискуче реалізований за кілька годин. Це був відчайдушний крок молодих українців-військовиків, оскільки гарантій на успіх не було. Варто згадати такий маловідомий факт: коли почалося повстання, у штабі перебували шість старшин, але лише один із них мав револьвер. Однак Листопадовий чин у вирішальний історичний момент відстояв державницьку честь галицьких українців, розповідає газеті «Свобода» кандидат історичних наук Петро Гуцал.

9 листопада утворено Державний Секретаріат – український уряд на чолі з Костем Левицьким. Існував парламент – Українська Національна Рада, президентом був Євген Петрушевич. 13 листопада, треба визнати, що з деяким запізненням, була офіційно проголошена нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Її назва, як і державно-політичний устрій, і конституція «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», були прийняті парламентом після дебатів. До речі, одним із художників, хто виконав ескіз герба ЗУНР – «Золотий лев на синім полі, обернений у свою праву сторону», був уродженець Тернополя Олег Лошнів.

Територія ЗУНР охоплювала українські землі Галичини, Буковини і Закарпаття. Однак насправді на той час два останні регіони вже були окуповані, відповідно, румунськими й угорськими військами. Та, незважаючи на це, в УНРаді діяла буковинська делегація, а сотні українців з Буковини воювали в УГА, були також в армії й закарпатці.

Державотворчі процеси у результаті Листопадового чину почалися не з мирних діянь, а зі збройного захисту державного суверенітету. Вже першого дня, коли українці взяли під свій контроль Львів, поляки, які проживали у місті, розпочали військові дії, що згодом переросли у широкомасштабну польсько-українську війну. 10 листопада впав Перемишль, а через 12 днів українське військо залишило й Львів. Ці невдачі були зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, і нинішні історики їх різнобічно розкривають. Очевидним є те, що польська сторона мала сильнішу мілітарну силу і міжнародну опору, їй надавала військову і дипломатичну підтримку могутня Антанта, тоді як українське військо творилося буквально «на ходу» і реально ЗУНР могла розраховувати тільки на власні сили.

Галицька армія (в історію вона увійшла як УГА – Українська Галицька армія) отримувала з грудня 1918 року допомогу зброєю, зокрема артилерією, та амуніцією з УНР, однак тоді ж військові сотні із ЗУНР, передусім, з Тернопільського, Теребовлянського, Скалатського, Бережанського і Підгаєцького повітів, були відправлені на допомогу армії УНР, що певною мірою послаблювало антипольський фронт у Галичині. Навіть школа жандармерії з Тернополя в повному складі відбула в Наддніпрянську Україну. В таких складних умовах спільної борні українці по обидва боки Збруча воювали за свою державну незалежність.

Перебравшись у Тернопіль, Державний Секретаріат ЗУНР проводив значну роботу щодо конституювання державних органів влади – як центральних, так і повітових, створення боєздатної армії, зокрема, тут почалося формування Летунського відділу Галицької армії, прийняття урядових актів щодо розвитку господарства і торгівлі, утвердження правопорядку, вирішення надзвичайно важких соціальних проблем в краї, населення якого перед цим чотири роки страждало від війни. Мало хто знає, що уряд республіки прийняв навіть спеціальну постанову про виплату компенсації тим особам та членам їх сімей, котрі постраждали за українську справу в час Австро-Угорщини, і домігся її виконання.

Безпосереднім наслідком Листопадового чину стала реалізація ідеї соборності українських земель. Після підписання Передвступного договору у Фастові 1 грудня 1919 року основні переговори щодо об’єднання двох українських республік в одну державу відбулися в Тернополі між делегаціями УНР та ЗУНР під керівництвом, відповідно, Григорія Сидоренка і Льва Бачинського. Були вироблені конкретні положення здійснення цього процесу, змісту Акта злуки та його ухвалення. 22 грудня тернопільська газета «Український голос» повідомляла про скерування представницької делегації ЗУНР у Київ, від’їзд якої до столиці України відбувся 17 січня з Тернополя, після того, як парламент ЗУНР ухвалив на своєму засіданні у Станиславові, куди переїхали урядові органи, відповідну грамоту.

22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві проголошено Акт злуки. Грамоту УНРади ЗУНР про об’єднання з УНР зачитав державний секретар закордонних справ Лонгин Цегельський, а французькою мовою, згідно з дипломатичним протоколом, – його заступник Ярослав Олесницький (уродженець с. Зарваниця на Тернопільщині). Відбулася подія історичної ваги в багатовіковій боротьбі українців за свою соборну державу.

Нині можна багато прочитати про те, що, незважаючи на проголошення Акта злуки, реального об’єднання між ЗУНР і УНР не відбулося. Твердження ці – загалом не професійні. Передусім, подібний процес є дуже складним і довготривалим, він не відбувається за кілька місяців чи рік-два. Під час укладення Акта злуки також було застережено, що злиття двох республік в один державний організм буде поступовим і завершиться після війни, а наразі уряди ЗУНР і УНР зберігають свої повноваження. Та найважливіше: впродовж усього періоду ЗУНР існували її тісні зв’язки з УНР. Прикладом цього може бути те, що обидві республіки інтенсивно обмінювалися різними товарами, допомагаючи таким чином одна одній; для цього навіть залізничну колію від Підволочиська до Тернополя було розширено, щоби підтримувати необхідні торгові та військові зв’язки.

Чимало галицьких українців працювали в різних державних органах УНР. Так, Володимир Темницький був міністром закордонних справ, а Осип Назарук – міністром преси і пропаганди УНР (вони обидва – уродженці Тернопільщини), Антон Крушельницький очолював міністерство освіти УНР, Микола Галущинський (теж родом з Тернопільщини) був призначений у склад дипломатичної місії в Стокгольмі, а вищезгаданий Ярослав Олесницький деякий час очолював подібну місію в Лондоні. Скільки і хто з українців з Галичини і Буковини трудилися в державних структурах УНР нижчого складу – досі не можемо сказати. Також загальновідомо про корпус Січових стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця, кістяк якого становили галичани.

ЗУНР не вистояла у війні в новопосталою Польщею, котра зазіхнула на українські етнічні землі Галичини, як Угорщина – на Закарпаття, а Румунія – на Буковину. З середини липня 1919 року боротьба продовжилася за Збручем, куди перейшла Галицька армія та урядові структури республіки. Ця боротьба знаменувала продовження визвольних змагань галицьких українців за свою державу, започатковану в буремному листопаді 1918 року.

Тож століття Листопадового чину та ЗУНР дає нагоду пишатися своїм минулим, берегти пам’ять про звитягу борців за волю і державність, плекати, незважаючи ні на що, власну історичну мудрість.

Фото з відкритих джерел