Є мандрівки, легкі, як літій. І міста, котрі залишають у пам'яті винятково приємні відбитки. Такі Бережани.

У них приїжджаєш, як на свято (заберіть пафос із цього слова, залиште тепле бриніння радості), аби зануритись у прозорість під'їздів, пройтись добре знаними вуличками, торкнутись улюблених дверних ручок, половити вітер на балконних галереях, порипіти сходами.

Найкраща метода пізнання Бережан – відчиняти двері першого-ліпшого під'їзду та заходити досередини. У середмісті важко помилитись, бо тут чи не кожен будинок – пам'ятка архітектури місцевого значення. Власне, коли вже почала про середмістя, то як не згадати, що це місто ренесансного планування, із композиційним центром – площею Ринок. Про це довідалась від екскурсовода, автора проєкту «Минуле поруч» Михайла Музички. Він пояснює, що пряма лінія сполучає площу із замком. До речі, Михайло зауважує, що всього в Україні не більше сорока міст із ринковою площею.

Тож, коли ви вже тут і на ній, не кваптесь. Постійте біля ратуші, або присядьте у її дворику, особисто я дуже люблю цю місцину. Тут чудово медитується на пташок і годинник. А ось, до речі, слова класика, Богдана Лепкого:

З ратушевого даху, (Хай усякий пана знає) Архитектам для сміху Угору вежа стріляє…

На вежі годинник б’є, Має голос непоганий, Лиш як птах на вказівки Сяде, то годинник стане.

А далі нема особливого значення, куди вирушати – місто виведе, куди треба. І все ж. У мене є кілька знайомих, із котрими обов'язково перетинаюсь під час кожного візиту. Приміром, із химерними дверима на площі Ринок. Риби це чи якісь фантастичні створіння?

Далі – арка будинку, що поруч – з того ракурсу дивлюсь на вулицю, перехожих, ратушу, а ще розглядаю давні залізні двері. Відтак заходжу у найближчий під’їзд. Коли піднятись сходами, то вийдеш на сходовий майданчик із видом на дахи. Як тут не пошпигувати за голубами, тим більше, хтось дбайливо залишив стільчик.

Мій наступний обов’язковий пункт до відвідування – кам’яниця поруч костелу. Особливе у ній – дерев’яні сходи. Маю до таких особливу пасію. Мені здається, що ступати ними це задоволення непересічного штибу, бо поверхня ніби жива й по-особливому взаємодіє зі підошвами — м'яко та ніжно. Дерево порипує та пружинить.

Йду на сусідню вулицю та пірнаю в під’їзд із вертикальним суцільним склінням сходового майданчика. Неймовірне видиво. Будинок виповнений світлом і здається неймовірно щедрим на простір. Розглядаю кам’яницю навпроти, спускаюсь, виходжу у внутрішній двір, заходжу у сусідній будинок. Такі нори у просторі мені страшенно до вподоби, такого Тернополеві бракує. А ще у Тернополі  не вистачає місць, де можна встати, звернути погляд горі та відчути себе оточеним старим містом.

Далі виходжу до будинку із балконними галереями. Тут сушиться білизна і я торкаюсь механізму, який рухає шворку для сушіння. На сходовому майданчику сидить кіт. Він не дає себе погладити, але йде назирці. Латунні кульки, що вінчають дерев'яні балясини, в півмороці загадково виблискують.

Далі – до однієї з найвідоміших споруд міста – банку, котрий всіяний різноманітними істотами – люди, звірі, птахи, закарлючки та завитки – все змішалось у надвіслянській готиці та зробило її до щему незрозуміло-привабливою. До речі, всередині банку не гірше – шахова плитка, склепінчаста стеля (кольори, які обрали для стін трохи напружують, але то вже таке), на другому поверсі збереглись автентичні двері. Скільки разів я заходила сюди? Не знаю. Проте щоразу повторюю цей ритуал – розглянути кахлю, потішитись пілястрам, погладити трилисник на балясинах (до щастя!). Цього разу звернула увагу, що на сходах залишись петлі для фіксування килиму.

І тепер – до модернізму, на вулицю Степана Бандери. Тут пліч-о-пліч вишикувалось міжвоєнні будинки. До більшості вхід зі сторони двору. Я заходжу у кожен. Методично прогулююсь сходовими майданчиками, фотографую вигини сходів, тамбурові двері, тіні. Я розкошую. Я радію з того, що я тут уже була, і знову бачу цю красу.

Що ще? Клямка, на котрій вказано дату спорудження кам’яниці, балкони з тією ж інформацією, фацетоване скло тамбурових дверей, різьблені двері із сецесійними візерунками, маскарони, що стежать за відвідувачами міста, світло-тіні, торкання до стін, розплутування вулиць та заплутування у них, ловитва відображень у дзеркалах на сходових майданчиках… Ще? Рукомийник на сходовому майданчику, ліпнина на стінах під’їзду, вицвілі іконки, шкрабачки для взуття, білі фіранки, білизна, що безтурботно майорить. Далі? Настрій смакування мандрівкою, закручування у підсвідоме та видобування каменів, розглядання сходів та ворожіння на плямах стін, розкошування містом, кожним кроком по ньому, бо кожен обіцяє відкриття ще однієї потаємності.

Анна Золотнюк

Фото авторки