Лілія Мусіхіна: «Є моменти, коли розумієш, що собі вже не належиш…»
Сьогодні, 21 листопада, відзначають День Гідності та Свободи. Саме цей день став початком двох революцій: Помаранчевої революції (2004 року) та Революції Гідності (2013 року). Указ про відзначення цього дня в 2014 році підписав тодішній президент України Петро Порошенко. Ліля Мусіхіна – тернопільська письменниця, громадська діячка, активістка тернопільської «Самооборони», а також в минулому волонтерка. На Майдані в Києві була з перших днів Революції Гідності. З тих пір пройшло 8 років. Журналістка Терену поспілкувалася з жінкою про пережиті події.
- Ліліє, яким Ваше життя було до Майдану?
Працювала у видавництві «Богдан», писала книжки, займалася дослідженнями. На той момент мене абсолютно влаштовувало моє життя. Я могла займатися чистою творчістю і це було прекрасно. Погано було те, що поки я займалася якимось своїми речами й отримувала задоволення від процесу творчості, країна помаленьку котилася в прірву. Це було скрізь і в усьому, тобто – тотальна корупція, люди не отримували пільг, людська гідність була завуальована – для того, щоб елементарно отримати якусь довідку, навіть коли ти хворий, тобі потрібно було платити. Людина з інвалідністю, у якої не було ноги і вона ніколи не виросте, йшла й мусила за все платити, тобто, купувати довідку про те, що вона без ноги. Це абсурд. Для того, щоб поховали, часто доводилося теж платити хабарі, тобто це було на кожному кроці, здавалося, от ще трішки і будемо платити за повітря, чесне слово. Проблема була й в тому, що старше покоління, наші батьки, вважали це нормою. Власне, напевне, десь оце було тією причиною «чому?».
- Як потрапили на Майдан?
Поїхала на Майдан 21-го. До першого грудня двічі була на Майдані. Напередодні побиття теж були на Майдані, ввечері поїхали. Власне, поки ми з чоловіком їхали з Києва у Тернопіль, сталося це страшне побиття. Я, Олег Сорока, Аня Осадко, потім приєдналися ще якісь люди, яких я не знала, зранку в місті зробили те, що могли – допомогли, оголосили, їздили з рупором в руках, підняли людей. Так помаленьку в нас народилася автоколона. Коли повернулися додому, відразу зібралися і поїхали в дорогу. Так вийшло, що зранку приїхала, а ввечері поїхала знову. Поїхала з чоловіком, були цілу ніч на великому страшному Вічі.
- Розкажіть про цю ніч і загалом про перші враження від побаченого.
Ніч, коли приїхали над ранок, була така собі, тому що кожної хвилини чекали, що людей, які збираються на площі біля Михайлівського собору поб’ють, розженуть і так далі… Страшно було, коли в Михайлівському, на підлозі люди спали, просто покотом на землі, розуміючи, що в будь-який момент може що завгодно трапитись. Приїхавши, відразу почали щось робити. Вже після ночі перед Віче, оскільки в нашої коліжанки, в якої ми на той момент зупинилися, була машина, і ми могли не прив’язуватися до метро, то їхали на Майдан на ніч, тобто, тоді, коли людей було мало, щоб в разі чого бути силою, яка вночі захистить. Наші перші два тижні, напевне, це були ночі.
- Наскільки тодішні події змінили Ваше буденне життя?
Були кілька днів вдома, кілька днів на Майдані. Старалися ходити з чоловіком на роботу. Намагалися якось чергуватись, тому що в нас ще дитина, чоловікова мама, ще мої батьки були тоді живі. Тобто, ми розуміли, що є відповідальність, хтось один, принаймні, має залишитися живим і на свободі, щоб дати раду всьому. Пізніше, здається з 11-го грудня, після подій під КМДА, я записалася в «Самооборону» і тоді вже розпочалися регулярні чергування на Майдані, їзда, виконання завдань, доручень і так далі. Вже в лютому під час трагічних подій мене не було, тому що я була в Тернополі і робила важливі, правильні речі для того, щоб люди в Києві вижили. Було дуже важливо, що з нами тоді були ті люди, на яких ми навіть не сподівалися. Я бачила реальні чудеса. Тобто, коли люди, які, наприклад, ніколи в житті не вміли шити, з різних сфер діяльності, сідали й починали шити чохли на бронежилети. Люди, які цим займаються завжди і професійно, казали, що так не буває, але в нас так бувало тоді і пізніше на війні.
- Як сприйняли ваш спільний вибір із чоловіком рідні?
Нормально. Мама плакала, звісно. Це навіть не можна сказати, що це «вибір». Це щось більше за нас. Є моменти, коли розумієш, що ти собі вже не належиш, власне, це був момент, коли ми зрозуміли, що рішення ми не приймаємо. Ми робили те, що мали, от і все.
- Коли було найстрашніше?
На Грушевського було страшно. Це найстрашніше місце, найстрашніші події. Багато людей, які проходили потім війну, казали, що найстрашніше було там, тому що, напевне, це було перший раз відчуття того, що в тебе стріляють. Згадувати важко, неприємно, боляче. Багато загиблих. Абсолютно ні про що не шкодую, треба було б – робили б те саме.
- Знаю, що Ви вели щоденник про Майдан на «Фейсбуці». Що Ви там занотовували?
Це все описується у моїй книзі «Коли захиталося небо». Там можна знайти фрагменти занотованого у мережі. Як всі нормальні люди, регулярно писала якісь дописи у Фейсбуці. Вони, мабуть, цінні тим, що писалися там на місці, безпосередньо біля і після подій, також деколи у вирі подій.
- На Вашу думку, яку роль відіграли жінки під час подій, що відбувались на Майдані?
Куля вона взагалі не вибирає, їй все одно, чоловік ти, чи жінка. На війні, на Майдані, і в Революції немає жінок. От просто їх немає, є бійці. Через це я би не ділила на «жінки» і «чоловіки». Це однаково. Ми коктейлі розливали, носили все, що треба, плитку колупали і життям ризикували. Можливо, ми фізично слабші, але не завжди слабші психологічно. Робили все нарівні зі всіма. Хлопці, так, деколи старалися захистити, старалися не ставити в лави у перші ряди, але це не завжди виходило. Перший раз я дихала газом, стоячи в лаві з дівчинкою, яка молодша за мене. За нами стояла старенька бабця з маленькою дитиною. Ми були сильнішими, їх треба було захистити, ми мали це зробити. Через це тут говорити про питання статі, гендеру не буде коректно.
Фото надані співрозмовницею
