Я тут живу. Залюднена історія Збаража (фото)
Історикиня Тетяна Федорів дивиться на Збараж із перспективи місцевої історії. Розглядає будинки, вулиці, місця не просто як точки на мапі, а простір, пов’язаний із людьми. Властиво, співрозмовниця тривалий час вивчає життя і творчість Іди Фінк — народженої у цьому місті письменниці, чиєю головною темою була історія Голокосту (в її творах, до речі, чимало згадок про рідне місто). То ж що робить Збараж особливим? Із яким наміром Тетяна досліджує та розглядає його? Про це ми й поспілкувалися.
— Які твої улюблені точки Збаража? Які їхні характерні риси?
— Не хочу видаватися занудою, але мої улюблені точки Збаража, — це вулиця Володимира Великого (така маленька, затишна із майже повністю збереженою старою забудовою; вулиця, де, як нещодавно вдалося встановити, мешкала Іда Фінк), річка Гнізна – ота її частинка від Чорного мосту і вздовж попід Замкову гору, і, звісно ж, «новий» єврейський цвинтар. Перш за все, всі ці точки про людей, які мешкали тут колись.
263926651_488374199243651_3132778084562818709_nЯкось так склалося, що мені важлива історія конкретної людини, родини. Через таку призму, можливо, краще можна розуміти історію такого малого містечка як Збараж, залюднити цю історію. Я розумію, що за кожним старим будинком, вулицею, надгробним каменем криється історія конкретної людини. Самі по собі пам’ятки, пам’ятники та інші матеріальні речі нічого нам не розповідають. Так, вони мають свої риси, архітектурні, мистецькі особливості, але це не про людей, які їх створювали, яким вони слугували, для яких вони споруджувалися.
— Який він, твій Збараж?
— У книжці Августа Тірі «Пілігрими Великої війни» Збараж названий «сумним містечком без душі». Спершу мене це дуже обурило. Як так? Збараж без душі? Неправда. Звісно, для вояків-бельгійців, які сюди прибули у часі І Світової, наше містечко справді було сумним. Геть не таким, якими були міста та містечка їхньої батьківщини. Але це було понад сто років тому.
Мій Збараж – це невелике, але дуже затишне містечко. Рідне і дуже близьке серцю. Де б я не була і не жила, лише тут я почуваюся вдома, тут мені добре. Коли я повертаюся з далекої чи не дуже подорожі, то завжди при в’їзді у місто думаю: як добре, що я вже вдома.
263961932_1631398140525092_5428686797370932774_n— Власне, як ти відкрила своє місто?
— Це відкриття відбулося у часі, коли я почала працювати у Національному заповіднику «Замки Тернопілля». Тут я познайомилася з чудовим краєзнавцем, світлої пам’яті, Олегом Євгеновичем Мандриком. Ото з його легкої руки я почала відкривати для себе «свій» Збараж. Олег Євгенович багато розповідав, провадив містом, незнаними стежками, він прищепив мені любов до рідного міста і до краєзнавства. До цього часу краєзнавство для мене було лише предметом з третього курсу університету. Але згодом воно стало для мене невіддільною частиною моєї професійної діяльності й мого життя, таким і залишається дотепер.
Моїм пріоритетом у відкриванні свого Збаража, є дослідження історії місцевої єврейської спільноти. На жаль, вона загинула у часи жахливої Катастрофи (так євреї називають Голокост — А. З.), але залишилося чимало пам’яток і різноманітних джерел, які потребують свого дослідника. Можливо, мені вдасться прокласти відповідну стежку, по якій, після мене підуть інші. Так, як свого часу, це зробив покійний Олег Євгенович.
263599484_437220987897181_3415090386997923143_n— Яка неочевидна властивість Збаража тішить тебе найбільше?
— Чесно, не знаю… Мене тішить, що я можу перейти Збараж пішки. Що мені не потрібен транспорт чи велосипед, аби дістатися у різні його кінці: лише час та бажання (сміється — А.З.). Це мені дуже подобається. Я дуже люблю гуляти своїм Збаражем, нанизувати на свою дорогу різні пам’ятки, спогади, історії людей, історії місць. Мабуть, ключовим у цьому всьому є любов до міста, в якому живеш. Саме ця любов додає все інше, і, можливо, компенсує те, чого ще не вистачає.
263729743_2124083681100682_7704305459175759070_n
Запитувала Анна Золотнюк
Фотографії Тетяни Федорів
