Потенційний тернопільський мер про сміх, сльози і допомогу війську

«Єдине місто без аншлагу - Тернопіль, але там своя логіка речей, яку я не хочу розказувати».

Сергій Притула користується розбитим смартфоном: екран весь у сіточці тріщин, причому видно, що він у такому стані вже далеко не перший день. Сам Сергій теж виглядає не дуже - втомлено, якщо не сказати змучено. Справа тут не тільки в активній підготовці до запланованого на 18 травня великого концерту в київському Жовтневому палаці, приуроченого до п’ятиріччя його гумористичного шоу «Вар’яти». Будь-хто, хто хоча б трохи слідкує за волонтерською діяльністю Сергія, скаже: це людина, яка віддається справі допомоги захисникам України повністю, витрачаючи на неї весь свій час і сили.

За кілька днів до концерту, який, напевно, стане одним з найважливіших в його кар’єрі, Сергій зізнався Cultprostir, що в той час як шоу «Вар’ятів» проходять з дедалі більшим успіхом, допомагати фронту в умовах дедалі нижчої підтримки з боку пересічних українців стає все важче.

Як змінилися «Вар’яти» за 5 років?

Десь років зо два тому почалася зміна вектору в нашій концертній діяльності – з нічних клубів на концертні зали. 3-4 роки тому десь 80-90% наших заходів відбувалися на клубних майданчиках. Але в якийсь момент ми побачили, що клуби вже не вміщують усіх бажаючих прийти. Ну, і крім того, клуб – це трохи інша атмосфера, це місце, де люди квасять. Тому ми почали рухатись в інший бік.

А зміна концертного майданчика тягне за собою зміну репертуару. Ми стали писати більше «чистого» матеріалу, який підійде сімейній аудиторії, і менше для «підігрітої» публіки. Залишається якийсь процент жартів «з перчинкою», але без відвертої пошлятини.

Не матюкатися на сцені - це принципове рішення?

Так, ми з самого початку вирішили, що матів у нас не буде. У нас було 2 принципові позиції: ми все робимо українською і у нас немає матів. Мати - це шлях найменшого опору. Коли ти вже пишеш з ними, дуже важко від того дна піднімати планку вгору. Писати «чистий» гумор, викликаючи бурхливий регіт у залі – мені здається, це прекрасно. Тому ми й маємо таку різнопланову, а не звужену аудиторію. Основним споживачем брутального гумору Comedy Club був клас менеджерів. Зараз, коли їздиш по провінції, приємно бачити в залі дітей, бабусь, дідусів.

Перше україномовне шоу – це зрозуміло. А чи єдине? Чи не з'явилися за 5 років конкуренти?

Назвіть мені когось, хто в цій країні займається регулярною концертною діяльністю, пов’язаною з гумором, українською мовою?

А чому досі так? Адже за останній рік багато чого змінилося.

Так, багато чого, але не в цій царині. По-перше, ніхто ніколи не ставив перед собою таке завдання. Топ-менеджери українських телеканалів зазвичай більш прихильні до російськомовного продукту виключно з однієї причини: це буде цікаво всій України. Ні для кого не секрет, що основна маса піплметрів, які визначають смаки глядацької аудиторії, знаходяться у великих містах, в основному зосереджених на Сході та Півдні країни. І такий тупий підхід зберігався до останньої пори. Приклад «Файної Юкрайни» мав би показати недолугість такої позиції, але… Так, зараз інтерес до внутрішньоукраїнського продукту трішки виріс, але навіть досить недавно, коли я намагався домовитися з телеканалами про телеверсію «Вар’ятів», мені казали: «А ви не хочете взяти ще кілька пацанів, які працювали б російською?». Коли я кажу «ні» на такі пропозиції, це не тому, що я проти російської взагалі. Просто у нас є наш формат, який ми самі придумали і в якому працюємо 5 років.

Зрозуміло, на різних територіях різний попит на наш продукт: якщо в Червонограді ми даємо одразу два шоу, то в Запоріжжі досі невідомо, чи відбудеться концерт, бо продажа квитків низька… Хоча насправді концерт відбудеться однозначно, бо ми ніколи не відміняємо шоу, бо тоді другий раз можна в це місто вже не заїжджати – буде тотальна недовіра.

Як війна вплинула на ваш репертуар?

Війна минулого року впливала менше, ніж Майдан. Коли почалися події на Майдані, ми в січні дали один виступ. Потім пішла стрілянина, з’явилися перші жертви – Нігоян, Жизнєвський. Ми прикрили лавочку, не виступали цілий місяць і запланували виступи на 22-23 лютого. А 20-го був розстріл Небесної сотні, і ми того ж дня відмінили виступи. Люди були в такому шоці і заціпенінні, що ми не виступали і березень, і фактично весь квітень. Ми самі не уявляли, як можна в такий момент вийти на сцену і влаштовувати там хі-хі-ха-ха. Вже після Паски я вирішив на свій страх і ризик зробити пару концертів у Львові. І коли я побачив у залі доставні ряди, зрозумів, що люди хочуть повернутися до нормального життя. Тут велику роль відіграла власне Паска: священики по церквах зробили велику справу, і люди повірили, що попереду ще може бути щось світле і добре. І нам як поперло з концертами! Ми почали їздити по невеличких містах, і у нас був біток за бітком. В листопаді-грудні ми дали пробний тур, і з 17 концертів на 16 був аншлаг. Єдине місто без аншлагу - то був Тернопіль, але там своя логіка речей, яку я не хочу розказувати (сміється).

Багато з тих, хто робив щось пов'язане з гумором до революції і війни, зізнаються, що зараз не можуть продовжувати. Мовляв, не до жартів. А в тебе як?

Для мене особисто ця робота не в останню чергу джерело поповнення загальної волонтерської скарбнички коштами на АТО. Нашу гастрольну діяльність досі іноді критикують - мовляв, не на часі зараз ваш гумор. Але коли ти кажеш: чуваки, ми відпрацювали три концерти і купили джип для АТО – це трохи міняє ставлення людей до того, що ти робиш.

Твій Facebook весь забитий постами про волонтерство і майже нічого – про «роботу», тобто те, чим ти заробляєш на життя. Відразу видно, де зараз твоє серце і розум. Роботі це не шкодить?

Просто волонтерська діяльність – це справа нагальна, на якій треба ледь не щоденно робити акцент. Але я також пощу про «Вар’ятів». У нас у цьому турі кілька нових для нас міст. Це працює так: коли ти постиш фото чи відео з концерту, і всі бачать, що у тебе забитий зал, хтось обов’язково замислиться: блін, може, і мені спробувати провести їх концерт і трохи заробити на тих «Вар’ятах»? А ми не проти, на нас багато хто заробляє, ми тим тішимося.

Міністр культури Кириленко каже, що культура зараз повинна стати на служіння фронту. Ти з ним згоден? Як щодо гумористичних шоу?

Я не зовсім розумію пана міністра. Взагалі я вважаю, нам потрібна кардинальна реформа Міністерства культури, як і багато чого іншого в нашій країні. В культурній царині є такі напрямки, в які б добре було, якби держава не пхалася б. Багато людей сповідують той же принцип, що і я: нам не потрібна допомога від держави, достатньо, аби не заважала. Але є й величезні пласти, де без державної допомоги не обійтись. Це тут, у Києві, можна вимахуватися і казати, що треба «упраздніть» Міністерство культури, як заявляють деякі мої колеги по цеху. А ви заїдьте в будь-який райцентр на периферії і подивіться, в якому стані там перебуває культура. Що, там не треба, щоб діти на бандурах робили зводні концерти? Чи може треба скасувати роботу місцевого танцювального колективу? Треба розділяти ці речі, і я, на жаль, не бачу людини, яка б могла це зробити.

У тебе як у волонтера, через якого йде безперервний потік допомоги армії, немає відчуття, що народ вже видихається?

Є! Тотальне відчуття. Якщо говорити не як людина, яка переживає цю справу серцем, а як людина з медіабізнесу, можна сказати цинічно, що тема АТО всім приїлась. Хтось від неї просто втомився, хтось вже не має грошей, а на когось вже просто не справляють враження фотки з фронту. Раніше волонтер з’їздив, виклав звіт: от ми те-то відвезли, всі – ура! Зараз реакція така: ну, поїхав, то й що – в перший раз? Ну, молодець, ну, працюй далі.

От я розміщую пост з проханням допомогти грошима на закупку тепловізора. Дві тисячі лайків, 800 перепостів, охоплення 100 000 чоловік. А потім я дві доби дивлюсь, які грошові поповнення приходять на картку. Так от, гроші переказує десь 1% від тих, хто лайкнув. От з цим треба, на жаль, змиритися, бо ліпше найближчим часом не буде. Я неодноразово говорив вже, що треба державі активніше включатися і брати на себе ті сфери, де по сьогоднішній день діри закривають волонтери. Їм з кожним місяцем все тяжче. В квітні ми зібрали 350 тис гривень, при тому що в лютому – 1,6 млн. В травні від діаспори перераховано 650 доларів… Є величезна претензія до такої структури як Всесвітній конгрес українців. Кожні 4 роки ці діаспоряни, в основному старшого покоління, збиралися в Києві, приїжджали в дуже файних вишиванках в Український дім і там з трибуни розпиналися, як вони люблять Україну. Вже рік іде війна, і я щось не помітив, щоб у Києві зібрався позачерговий з’їзд ВКУ. Тоді для чого ця структура існує? Євромайдани, які свого часу виникли в місцях компактного проживання українців в Європі, Північній та Латинській Америці, більше роблять для підтримки волонтерського руху нашої країни, чим ці «україншькі» конгресові комітети.

Ще дуже мені «подобається», коли люди кажуть: «А ми допомагаємо армії, ми просто не піаримося!». Ви придурки, чи що? Що значить «не піаримося»? Тут не йде справа про піар, тут треба показувати, що і для кого ти робиш, щоб давати приклад для наслідування.

 

 

Звідки ця байдужість багатьох українців до подій на сході? Щось не так з нашим народом? Чи це половинчаста, нещира позиція влади розхолоджує людей?

Дуже багато людей сповідують принцип, абсолютно ідіотський, на мою думку: «Чьо ти збираєш гроші по людях, іди он луччє до олігархів, у них мільярди!». Ага, давайте сядемо і будемо чекати, поки все зроблять олігархи – скільки наших хлопців за цей час поляже?

Так, якби наші олігархи публічно рядочком вистроїлися і сказали би: «Я купив 10 БТРів! – А я закупив 100 гвинтівок Barrett, бозна якими шляхами завіз їх в Україну і озброїв ними такий-то підрозділ!», то, звичайно, на людей це справило б враження. Так, еліти мають бути попереду основної маси народу. Але наші еліти дуже сильно зав’язані на бізнесі з РФ, і подібна публічна підтримка армії може обернутися крахом їх структур, які працюють там. Так, десь їх можна зрозуміти, але по-хорошому тут має працювати принцип «всіх грошей не заробиш і на той світ з собою не забереш». Треба визначатися. Напівтони тут вже не грають. Або ти допомагаєш, або ти деструктивний елемент.

Розкажи про майбутній київський концерт.

Для кожного регіону ми так чи інакше підбираємо матеріал, зважаючи на його ментальні особливості. Програма в Чернівцях і в Ужгороді – це на 40% різні програми. А в Ужгороді і у Львові – на 60% різні. В Києві ми зробимо важливу відмінність від нашої стандартної програми, і потім цю відмінність повеземо на Центральну та Східну Україну. У нас зазвичай два блоки закриває тернопільський дует «Вар’яти», а цього разу їх замінять «Володимир і Великий» – по тій простій причині, що у тернопільських хлопців у текстах багато западенських диалектизмів, і для непідготовленої публіки це може бути перебором. Ми вже минулого року на цьому попеклися. А так – стандартна наша двогодинна програма: три блоки мініатюр, монолог, пісенний блок, блок жартів і мій конферанс в паузах.

Ще недавно в твоїх Facebook-постах відчувалося побоювання, що ви «влетите» з Жовтневим театром. Тепер, коли квитки розпродані, що ти відчуваєш?

Як очільник шоу, я страшенно переживаю. Аншлаг у Києві – це великий кредит довіри з боку столичного глядача. В Україні є три міста з завищеними вимогами до гастролюючих – це Чернівці, Київ та Одеса. В Чернівцях в січні ми примудрилися зібрати аншлаг, хоча я не вірив. В Одесу я по сьогоднішній день стрємаюся заходити: для того, щоб брати її, спочатку треба взяти Київ.

У мене в Одесі в часи Comedy Club перший вихід з монологом тривав 1 хвилину 25 секунд. Я вийшов у вишиванці, сказав «Привіт, Одесо!» – і в гробовій тиші почув «Огооооо…». Прочитав в тишину кілька блоків з монологу і остаточно зрозумів: не на часі. А у 2009-му році я закінчив свою роботу у Comedy Club саме виступом в Одесі – тоді мої монологи прийняли чудово, всі реготали-плескали, і в кінці я подякував Одесі за можливість закінчити кар’єру в Comedy саме під оплески такої вдячної публіки. Виходив зі сцени під овації стоячого залу, і це було настільки неочікувано, що я навіть сплакнув в гримерці.

Аншлаг у Києві для мене дуже важливий також і тому, що це буде сигналом і для інших міст. Для «Вар’ятів» трохи проблемні Харків, Запоріжжя, Комсомольськ, Черкаси, Кіровоград – люди не впевнені, варто йти чи ні. Я сподіваюся, що коли вони побачать забитий Жовтневий, прийде розуміння, що «гм, на якусь туфту Київ би не пішов».

Узнати докладніше про волонтерську діяльність Сергія Притули та долучитися до неї можна тут.

 

Вибір читачів за тиждень

Відео