Ярославу Яворському лише 34, а він уже успішно господарює на 200 гектарах землі.

П’ять років тому хлопець відмовився від роботи у банку, залишив міську квартиру і повернувся у село, щоб продовжити батькову  справу. Ярослав очолив фермерське господарство «Госа» у селі Токи на Підволочищині.

Свою зустріч із фермером я запланувала на неділю, адже у будні йому не до розмов. Але, як виявилося, для справжнього господаря і у вихідний день є робота. На полі Ярослава застала за кермом трактора. Того дня у ФГ «Госа» сіяли сою. Ця культура займає 65 гектарів, 100 гектарів відвели під пшеницю, на решті землі уже щедро буяє медоносна гречка.

«Ми б іще й цукрові буряки вирощували, але є проблема зі збутом – заводи закрилися, тому спеціалізуємося на зернових», — зіскочивши з трактора, поспіхом розпочав нашу розмову фермер. Економив час, бо в господарстві навіть хвилина рік годує.

Земля Ярослава вабила давно. Та це й не дивно, адже його батько Євген 1992 року став одним із перших на Тернопільщині фермерів. Новостворене господарство «Госа» розпочинало свою діяльність із 25 гектарів землі, згодом ця цифра зросла до 400. Ярослав часто з татом їздив у поле, там швидко опанував непрості землеробські премудрості. Коли настав час вибирати нову професію, довго не думав: вступив до Бучацького аграрного коледжу. Але доля внесла свої корективи. Після закінчення навчання Ярослав подався до Тернополя, де в економічному університеті здобув фах банківського працівника.

А тим часом фермерське господарство «Госа» зазнало занепаду, пішов із життя і батько Ярослава. Тоді з токівчан ніхто й подумати не міг, що його справа матиме продовження. Адже старший син Євгена Яворського Роман на той час працював у Києві, молодший Ярослав якраз проходив стажування в одному з тернопільських банків. Але доля знову розпорядилася по-своєму і все ж дала «Госі» нове життя і нового господаря.

Восени 2010 року на полях господарства знову запрацювала техніка. Однак перший урожай, який зайняв 78 гектарів, не виправдав зусиль молодого фермера. Але хлопець не опустив рук.

«Навіть гадки не мав розчаровуватися, навпаки, для мене було справою принципу продовжити батькову справу, — сказав твердо, по-господарськи. — Та й зупинятися вже не було коли. У сільському господарстві якщо натиснув «старт», то про «стоп» уже забудь — не вигідно. Втратиш половину того, що вклав, не кажучи вже про зароблене. І ризиків, як і збитків, також не треба боятися. Земля любить сміливих».

За п’ять років ФГ «Госа» розрослося до 200 гектарів: крім власного поля, в обробітку є паї сільських мешканців, городи та землі соціальної сфери. Придбало господарство і необхідну техніку.

За добру працю земля віддячує щедрим урожаєм. Ярослав не натішиться, що має хороших працівників – четверо сільських хлопців.

«Нині в селі важко знайти робітників, та ще й молодих, — каже фермер. — Одні їдуть до міста у пошуках роботи, інші тікають із села, бо праця на землі – не з медом. На собі переконався. Але ж всі у місто не виїдуть. Хтось мусить трудитися на полі. Мене не раз запитують, чи не жалкую, що проміняв банківський кабінет на кабіну трактора. Я ж упевнено відповідаю: «Ніколи! Фермерство — це моє покликання. А йому не можна зраджувати».

Молодого аграрія рідко застанеш за відпочинком. Навіть якщо і є вільний час, то він його обов’язково проведе з користю для улюбленої справи: поспілкується з досвідченими господарями, прочитає нову статтю на агрономічну тему, відвідає семінари чи конференції. Усе робить заради того, щоб ФГ «Госа» було успішним. Не забуває молодий господар і про тих, хто поруч, всіляко допомагає селу.

Працювати Ярославу легко ще й тому, що має надійну підтримку: дружину Любу та чотирирічного сина Романа. Щоправда, чоловіка і тата вони більше бачать взимку, після закінчення сільськогосподарського року. Саме тоді Ярослав змінює сільське життя на міське.

«Звісно, дружина хотіла би, щоб я був більше у Тернополі, — розповідає фермер. — Там у нас квартира, син ходить у дитсадок. А влітку вони перебираються в село, щоби приїхати у Токи і більше побути разом зі мною».

Запрошую хлопців до фотографії. Вони із задоволенням погоджуються. І не тому, що отримали нагоду на хвильку перепочити. «А чому б і ні? — посміхаються, струшуючи з очей пилюку. — Нехай інші беруть із нас приклад і не бояться залишатися працювати у селі».

Марія ІЛИК.

Фото автора.

На фото: разом із фермером Ярославом Яворським (у центрі) трудяться Ігор Креховець та Руслан Мокрицький.