У суботу, 14 листопада, волонтери групи допомогли військовій колоні 91 КРЦ (командно розвідувальний центр) оперативного командування «Південь», що проходила через Тернопіль, допомогли в ремонті одного з автомобілів.

Протистояння на сході України, закріпило потуги нашого народу у єднанні проти загальної біди, але, на жаль, ще не змогло повністю вилікувати і суспільство, і чиновництво від певної байдужості у протидії загальній небезпеці.

В обідню пору суботнього дня, повертаючись з поїздки по області, а їздили ми домовлятись про сільгосппродукцію для наступного рейду на фронт, я з координатором нашої групи по Західній Україні Василем Конько запримітили військову колону автомобілів на об’їзній дорозі Тернополя. Василь одразу зметикував: «О, зараз зупинимось, дамо трохи хлопцям яблук у дорогу та й спитаємо, може, щось сталось і яка допомога потрібна».

Він, як у воду дивився. На військовому «КАМАЗі» потік радіатор водяного охолодження. Субота, вихідний день… Ті, хто водить автомобіль, знають, що полагодити таку несправність самотужки водій не може. Потрібна грамотна робота зварювальника і автослюсаря.

На найближчій станції технічного обслуговування бійцям порадили наш автопарк або ж майстерню десь на «Збаразькому кільці». Василь каже: «Ну що ж, я проведу, їдьте за нами цим «КАМАЗом», хоча сумніваюсь, що хтось в післяобідню пору суботи там є».

І дійсно, на воротах зварювальної майстерні висіли замки. Мій побратим увесь цей час обдзвонював своїх знайомих, нам дають ще кілька адрес майстерень, їздимо по місту вже з ним вдвох, але історія – та сама. В одному місці взагалі зустріли байдуже. Ну що з того, мовляв, що військові? Приходьте в понеділок…

Телефони «спеціалістів» відключені, і немає на то ради, а один старший чоловік, посилаючись на слабке здоров’я і вихідний, теж відмовився. Хоча сусідові робив автомобільний радіатор, та це ж сусідові…

Треба сказати що є в нас, українців (і най не тішать себе «свідомі галичани», у них також), така риса, як «моя хата з краю». То, як казав персонаж одного письменника, най в начальства голова болить, що у війську непорядок. Це правда: начальство, звичайно, мало б подбати, щоб на марш машини виходили у кращому стані.

… Василь Конько зумів все-таки знайти місце, де поремонтували «радіатор» у вихідний день, не рахуючись з особистим часом. А інакше і не могло бути, там вже робили колись для нас скоби для бліндажів, які ми відвозили на фронт. Коли все вже було позаду, бійці та офіцери написали на нашому прапорі слова вдячності.

Уже пізніше вияснилось, що у одного солдата на позивний «Миник» не було нормальних «берців» його розміру, зате вони були у нас. Як завше буває в таких випадках, Василь дав їх бійцю, і він тут же взувся.

Під вечір біля нас зупинився ще один тернополянин довідатись, чи не потрібна допомога. Це ветеран афганської війни Богдан Литвин, кавалер ордена Червоної зірки. Що скажеш, вояцьке братство є вояцьке братство. Бо до того якийсь чоловік став своєю машиною, тільки щоб запитати: - А чи не продаєте ви, хлопці, отого військового прицепа «кунга», мені для господарства треба… Уфф, хай йому грець, дядьку, з такими запитаннями (сяку таку дивізію). Війна на дворі, а ви туди ж, продати…

Не будьмо байдужими та корисливими, українці! Армії, як ніколи, потрібна допомога суспільства, тепер вона дійсно наша, українська, і дійсно народна.

Ігор Крочак, прес-секретар волонтерської групи ГО «Схід та Захід єдині»

Фото автора