Вона була арештована у 1945 році за те, що "бандерівка", пережила два суди, відсиділа рік у Чортківській тюрмі, 11 років 1 місяць 14 днів з 15 років присудженого заслання відбула у таборі та на поселенні у Воркуті, де знайшла свою долю та народила сина і донечку. У рідний Збараж повернулася у 1979 році. Нині тішиться п"ятьма внуками та трьома правнуками.
8 грудня учасниці національно-визвольних змагань, збаражанці Стефанії Василівні Голинській (Олещук) зозуля накувала 90 літ. Ювілярка вражає і заражає силою духу, позитивом та життєвою мудрістю, патріотизмом. У свої 90 бабця Стефа добре пам’ятає кожну мить свого нелегкого життя, мудро розмірковує про сьогодення, цікавиться політикою, переживає за долю України.
Її політичній підкованості і обізнаності у політиці можна тільки позаздрити. Улюблені періодичні видання жінки - "Шлях перемоги" та "Незборима нація". Саме звідти черпає багато інформації, аналізує і щедро ділиться зі співрозмовниками.

- Націоналістку з мене зробив вуйко, - пригадує Стефанія Василівна, - з 12 років я читала антирадянські листівки, які він приносив. Ця література визначила мою життєву позицію. Крім цього, моя мама була у "Союзі українок". 
Жінка з великим болем пригадує побачене і перечите в тюрмі у Чорткові.

- Чоловіків вели коридором на розстріл, вони голосно вигукували, щоб у камерах чули в’язні, свої імена і прізвища, звідки родом, після чого лунало: "Слава Україні". Вони ж молоді були, жити хотіли, але приймали смерть з гідністю, - каже бабця Стефа. 
А ще вона пригадує, як безжально кусали у тюрмі блохи, як "доїдали" блощиці та клопи під час етапу на заслання.

Стефанія Голинська нині дуже хоче, щоб молодь пам’ятала про всіх, хто згинув на засланнях, втратив життя, виборюючи незалежність України, шанували живих учасників національно-визвольних змагань, спілкувалися з ними - живими свідками жахіть тоталітаризму, сталінізму.
Разом з тим, дивлячись на те, що нині відбувається в країні і відверто обурюючись діями політиків, можновладців, жінка щиро вірить, що Україна колись таки буде заможною і квітучою європейською країною, де чиновники і депутати не будуть красти, а дбатимуть про народ, державу.
Знайомство з бабцею Стефою для мене стало ковтком свіжого повітря і тільки міцніше утвердило в думці, що не потрібно нарікати і скиглити, що на таких патріотів, як ця жінка, ми мусимо рівнятися і цінувати те, що маємо власну державу, любити Україну так, як любить її вона.

Світлана Боднар, Політичний Збараж