Михайло Безпалько, актор Тернопільського драмтеатру майже шість десятиліть грає роль Діда Мороза.

   Він народився у Франції 77 років тому, служив за Уралом, зіграв понад 300 ролей у Тернопільському академічному обласному драматичному театрі імені Тараса Шевченка, але серед них є одна, яку він залюбки грає щороку, ось уже 59 літ поспіль, об’їздивши з нею різні куточки України. Зрештою, це не просто роль, то – образ, своєрідний новорічно-казковий бренд для Тернополя. І не тільки. Адже ім’я Михайла Безпалька рік тому занесено у Національний реєстр рекордів України за найбільшу кількість зіграних ролей в образі Діда Мороза.

  Розмовляємо із найстарішим Дідом Морозом України у його гримерці, кімнаті за номером 14 на другому поверсі Тернопільського обласного драмтеатру.

          Український Дід Мороз із «французьким корінням»   

- Михайле Антоновичу, виходить, що Ваш персонаж, Дід Мороз має «французьке коріння»?

 - Це не зовсім так. Я – українець і мої батьки українці. Але сталося так, що в 30-х роках минулого століття у пошуках кращої долі і роботи, моя родина подалася до Франції на заробітки. Там, у 1938 році, в ліонському передмісті Гіні я і народився. У Франції і закінчив перший клас. Потім, вже після 1945 року батьки повернулися в Україну, до Тернополя.

   - Скільки Вас знаю, а це вже теж шмат життя - десь з тридцять років, завжди відмічаю певний шарм у Вашому одязі, у світських манерах, щось є тут, мені здається, від французької аристократії. А ще – отой Ваш баритон, що переходить у бас кантате, чіткість у вимові, все разом «тримає» співбесідника.

   - /Сміється/ Ну, не знаю, щодо аристократизму, не мені судити, а над голосом, тим більше, голосом актора, його вимовою, артикуляцією потрібно працювати усе життя. Тим паче, коли доводиться грати певні ролі, де голос – неодмінна складова певного образу.

- Отож, про Ваш, мабуть, найголовніший сценічний образ – Діда Мороза, який Ви граєте, ні не так, - образ, в який Ви, Михайле Антоновичу, щораз вживаєтесь ось уже останніх 59 років!

    - Дійсно, саме цей образ мені дуже дорогий. Передусім, це – одна із  моїх перших ролей. Згадую післявоєнний Тернопіль, куди ми приїхали з батьками. Усюди зруйновані будинки, ранкові черги за хлібом, іншими продуктами. А поміж тим – навчання у місцевій гімназії, потім – театральна студія при Тернопільському музично-драматичному театрі. І так склалося, що я, тоді ще юнак уперше зіграв роль Діда Мороза для тернопільської малечі. Хвилювався страшенно! Боявся відступити від сценарію, але все відбулося добре, роздав дітям подарунки, цукерки, все це було дуже скромно, адже ж післявоєнний час, розруха…

  - Так що, початок Вашої «дідо-морозівського марафону» покладено у Тернополі. І куди далі пролягла дорога Вашого персонажу?

   - Знаєте, давайте, я краще Вам покажу фотоальбом, а ньому, по суті, зафіксовано основні віхи мого творчого життя, в том числі й ті  моменти, коли переодягався у Діда Мороза.

                          Від Тернополя – до Зауралля

   Михайло Антонович тримає у руках товстезний альбом, а в ньому – газеті публікації, фрагменти інтерв’ю, окремі світлини, пам’ятні дипломи, грамоти. Тут, ніби у калейдоскопі, постають театральні фрагменти актора Михайла Безпалька. Серед сценічних образів, чи найчастіше в очі кидаються фотографії, на яких мій співрозмовник – в новорічній одежі Діда Мороза.

   - До речі, скільки їх, отих одеж у Вас, пане Михайле, було? І які найбільш пам’ятні для Вас?

  - Точно сказати не можу, скільки отого вбрання було. Деяке, мені, як кажуть, було передано як театральна «спадщина» моїх попередників – Дідів Морозів із Тернопільського драмтеатру. А потім, дещо поновлювалось. То білі чобітки-бурки пошиють, то шапку «дорогоцінним» камінням, розшиють костюмери, то новий посох  прикрасять. До речі, я років з двадцять мав один і той же посох, а потім, так трапилося, що мусів інший використовувати. Мені навіть доводилося раз бути в одежі Бориса Годунова.

  - А це ж чому?

     - Коли служив у 60-роки за Уралом, у Свердловській області, тоді в Будинку офіцерів вирішили провести свято «Русской зимы». Роль Діда Мороза дісталась мені, бо військове керівництво вже знало про таке моє сценічне амплуа. І от, привозять мені шубу із соболя, комір із песця. Я аж оторопів. А ще – хутряна шапка, чобітки із блискітками, все аж вилискує. Ті речі із запасників  Свердловського оперного театру привезли. Пам’ятаю, як пізніше , я як Дід Мороз із Снігурочкою виїхав саньми на вулицю міста, трійка коней мчить, дзвіночки теленькають, мороз, сніжок, вітер в обличчя, а я, весь червоний від холоду, хоча і в хутрах , піднімаю високо посох і вітаю усіх з Новим роком! Ось тут, в альбомі, бачите – навіть Похвальний лист маю від армійського керівництва за те, що гарно провів свято.

  - І куди ще несла ота «трійка коней» чи просто, новорічні  дороги вели Вас, Михайле Антоновичу?

  - Та усюди. Куди кликали. Принаймні, у Тернополі, в області, побував, вже здається, в усіх школах, дитячих садках. А ще - Львівщина, Прикарпаття, Волинь, бував і в Києві, східних областях України. І це не тільки  дитячі ранки, але й «Свята зими», «Маланка», «Водохреща», «Стрітення», різні новорічні корпоративи. Фактично, від свята Миколая – до Водохреща, це саме той період, коли у Діда Мороза – «жнива».

   - Напевно, у такий період з Дідом Морозом трапляються різні несподіванки, пригоди?

   - Всілякі оказії були. От, я Вам казав, що 20 років мав один посох, А тоді він у мене зник. І не просто зник, по суті його…поцупили.

Сталося так, що після одного дитячого новорічного ранку у Тернополі я взяв таксі і поїхав у бар, де завтра мав відбутися новорічний кооператив, куди мене запросили. Хотів глянути на приміщення, освітлення, який буде звук, обговорити сценарій. Вийшов із таксі, і щоб не нести увесь антураж, що належить Діду Морозу, залишив це при вході. Я десь був всередині з півгодини і коли вийшов, то речей вже не було. Господарі бару викликали міліцію, там пообіцяли знайти злодюжку, але ніхто так ні речей, ні злодія не знайшов…

      - І що,  новорічна вечірка була зірвана?

     - Ні в якому разі! Я сам по суті, пошив шубу, обшив старе пальто, позичив білі чобітки, шапку теж якось облаштував, посох із старої гілляки вистругав й успішно провів новорічний вечір. 

            Не сваріть Святого Миколая із Дідом Морозом

   -Михайле Антоновичу, останнім часом звучать думки, що мовляв, Дід Мороз – персонаж не зовсім, як би це м’якіше казати, - не з українських казок, що це – надуманий радянський казковий персонаж, а от святий Миколай, це те, що конче потрібне українським діткам.

   -  Це все такі дурниці, що просто не хочу слухати. Ви ж  послухайте, я спеціально в архівах дізнавався, етнографів розпитував, фольклористів. Виявляється, що Дід Мороз – персонаж, якому вже понад 300 років! А «Снігуронька» — опера Римського-Корсакова, написана на сюжет казки Олександра Островського ще у 1881 році! Які «совіти», яка там радянська влада! А поміж тим, у цій опері «Снігуронька», народна мудрість тісно сплітається з світом глибоких почуттів і високої поезії. Саме у ній в казковій формі прославляється добро, любов до людей, сила і привабливість мистецтва та краси. І Дід Мороз у ній – один із головних персонажів. Сувора і владна тема Діда Мороза, ніжно-трепетний образ Снігуроньки контрастує з м'якою, зігрітою теплом темою Весни. Так що, не варто «політизувати» Діда Мороза. 

   - До речі, навіть про деякі новорічні дитячі пісні дехто каже, що треба їх міняти, бо вони звучали і в пріснопам’ятні часи.

   - Які ж це нісенітниці! Та ж пісні «У лісі, лісі темному…» вже більше 200 років! Ну не хоче хтось водити хоровод навколо ялинки під цю пісню, то в чому справа, нехай співає іншу, скажімо, оту – «Білий снігу-сніженьку застели доріженьку, від хати - до хати Новий рік стрічати…». Головне, щоб він був, отой новорічний настрій для малят і дорослих, котрі хочуть зробити свято і для дітей, і для себе, не перетворити своє життя в рутину.

   - Знаю, що Вам в останні роки доводиться грати й роль Святого Миколая, якого, знову-таки дехто хоче протиставити Дідові Морозу.

   - Якраз цього року вже 25 літ, як я граю і цю роль. Скажу відверто, я навіть розпитував священиків, як потрібно втілити цей образ. І знаєте, що вони мені сказали? Кажуть, не треба, аби до цього персонажу діти підходили і читали йому молитви, цілували у руку, як священику. Потрібно, щоб це був узагальнюючий образ доброго святого, який за велінням Всевишнього 19 грудня обдаровує чемних дітей, кладучи їм гостинці під подушку. Коли приходжу до дітей, то кажу, що я маю прутики, але це не для вас, дорогі дітки, бо тут усі – чемні і послушні, правда? Як і гречку, яку я приніс, ніхто не буде на неї клякати у куточок, це все ми віддамо горобчикам. І діти полегшено-радісно хором промовляють «Так!».

   Тобто, йдеться  про те, що кожне свято – і День Святого Миколая, і Новий рік з Дідом Морозом мають право на існування і не суперечать один одному.   

   - Напевно тому, що в кожному з цих свят своя таїна, свої очікування чогось незвичайного, таємничого.

    - Саме так. І кожне таке свято дає чи то тиху радість від того, що зранку дитя намацало під подушкою гостинець від невидимого Миколая, чи то від дотику до лоскітної бороди Діда Мороза, що з великого лантуха витягує очікуваний подарунок. Обидва цих персонажі роблять діла любові: дарують, не чекаючи, що їм хтось щось має віддаровувати, діляться. Бо мають чим поділитися: добром, любов’ю, милосердям, своїми відкритими серцями і душами.

    Так що, не забирайте у дітей казку, дорослі. Це два свята, які дозволяють дітям, улюбленим Божим дітям повірити у добро, щиро приймати все, що дарують у такі святошні дні і Святий Миколай, і Дід Мороз. Розумієте, у дитячої казки завжди є якась таємниця. Саме таку таємницю, якої щороку діти чекають, та й і дорослі, нехай і жартівливо сприймають це, очікують на таку таємницю, «диво», яке щораз повторюється і не надоїдає. І радість така має бути. Хоча б раз на рік.

    -І  щоб така радість була, напевно потрібен особливий талант тих, то бере на себе таку серйозну місію, дарувати їх, оті радісно-трепетні хвилини присутності Святого Миколая чи Діда Мороза.  Знаєте, я згадую, з яким благоговінням свого часу мої донечки під час новорічних ранків дивились на Вас, слухали, як торкались Вашої шуби, обшитої м’яким оксамитом. червоної шуби. А тепер вже і внуки таким же уважним допитливим поглядом дивляться на Вашого Діда Мороза…

   - Розумієте, я завжди намагався так спілкуватися з дітьми, щоб вони дійсно зрозуміли добру суть цього новорічного образу. Скажу відверто, я ніколи не «сюсюкаю» з малятами. Звертаюсь до них, як ніби вони трішки старші. І діти це відчувають, отаку, якщо хочете, повагу, певну свою значимість. Торкаються шуби, кажуть, ой яка вона тепла і гладенька! Торкаються бороди, вусів, я сміюся. Завжди хочу, щоб моя поява на сцені, чи в домівці, куди мене запросили, була не гра-монолог новорічного казкового героя, а щире, не за сценарієм, спілкування з дитиною, Тобто, має бути теплою не сама оксамитова тканина, а душа отого Діда Мороза, до якого, як до каміна хочеться підійти дитині…

   Михайло Антонович розповідає, гортаючи листки альбому. Бачу ювілейні сторінки про відзначення його 60,70, 75-річчя. Фото, фото і фото його сценічних образів та персонажів, відтворених його вихованцями, яких він навчає у Тернопільському музичному училищі імені Соломії Крушельницької. А ще – подяки від шкільних, дитячих колективів, батьків, родин, яким Михайло Безпалько подарував радість новорічного свята. Дивлюсь і «найсвіжішу» нагороду. Це – диплом про те, що ім’я Михайла Безпалька занесено у Національний реєстр рекордів України за найбільшу кількість проведених Нових років в образі Діда Мороза.

    - Михайле Антоновичу, які ж новорічні побажання від Вас, себто від найстарішого Діда Мороза України?

   - На зламі старого і Нового року, на жаль, живемо у тривозі. Бо зримо відчуваємо, зрештою, бачимо, що у нас, у наших дітей, хочуть забрати радість, спокій і мир у душі. Нас розхитують, намагаються вивести з рівноваги, посіяти у наші душі біль, страх, зневіру, злобу, черствість. Тож хотів би побажати усім – не піддатися цьому всьому. Хоча,  Дід Мороз – персонаж зимовий, я разом з ним, бажаю, щоб у Новому році потреба і очікування весни злилася у наших душах із потребою та приходом миру, спільної тиші і спільної радості у кожній українські домівці.

  - Дякую за спілкування і бажаю Вам, Михайле Антоновичу, ще багато років дарувати нам усім радість і світло тих особливих свят, до яких Ви безпосередньо причетні завдяки Вашому таланту.

        Олег СНІТОВСЬКИЙ

      Фото автора