У селі Москалівка Лановецького району на Тернопільщині народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Іван Марчук назвав найщасливіший день у своєму житті.

Юна Москалівка – про руйнача усталених традицій.

«Іван Марчук – носій генотипу вольності, руйнач усталених традицій» - за такою назвою у суботу у рідному селі митця відбувся урочистий вечір з нагоди вшанування всесвітньовідомого художника.

На шкільній сцені було відтворено увесь життєвий і творчий шлях визнаного генія у мистецтві. Сценарій підготувала вчитель-методист Москалівської школи, директор шкільного музею Івана Марчука Галина Поплавська.

Ведучі розповіли, що у полотнах Івана Марчука є і задумлива туга, є і спокій, але той, що завжди у минулому часі. У ньому немовби уживаються дві людини: одна рвійна, неспокійна, вимоглива, інша – самозаглиблена й споглядальна.

Одна прагне зовнішнього благополуччя, інша нехтує ним задля живопису. Утім, усе життя він жадав тільки одного – писати картини. І не скаржиться, що йому тісно в майстерні, але насправді йому тісно в самому собі, і тому як художник він інколи не вичерпується. Він особлвий, не такий, як інші. Він – неповторний і непрогнозований. Він – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Києва і Тернополя. А ще – член «Золотої гільдії Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі», член наукової ради академії, маестро найвищого престижу, котрий написав найкрасивішу сторінку в історії сучасного мистецтва. Він – один із 100 живих геніїв світу, визначених рейтинговим опитуванням у Великій Британії. Поляки назвали його виставку картин «генотипом вольності», критики охрестили його руйначем усталених традицій.

На сцені учні читали уривки з його інтерв’ю, відтворювали монологи митця, органічно поєднані музичними номерами.

Генотип вольності, що здатен змінити світ.

Учасники святкового дійства за допомогою виражальних поетичних, музичних, пісенних засобів вдало висвітлили ті фактори, які вплинули на розвиток і становлення Івана Марчука як митця.

Це, передусім, дитинство, де Марчук, за його ж словами, отримав найбільше осяяння і відпочинок, бо, за словами улюбленого, нині вже покійного друга-поета Ярослава Павуляка, «…голову розмотує дорога. На Москалівку і на Безмежінсть». Саме Москалівка для Івана Марчука має особливий антураж, бо тут сходяться межі Волині, Галичини та хмельницького Поділля. Звідси, як свого часу сказав Олександр Климчук, такий собі синтезований Марчук, якого годі укласти у прокрустове ложе якоїсь однієї території чи матерії, або ж наперед відрубної мітки. Щоразу інший. Наповен зріст. Мовби із гарячої суміші крові. Із сув’язі характерів – різних, непередбачуваних, палахких. Він – син своєї землі. Й нині вражають колись сказана ним роздуми після написаної картини, зокрема ось ці. «Сьогодні спробував намалювати власну душу. Трудився вперто і натхненно. Гортав кольори, мов сторінки Священої книги, конспектував кожний порив, кожний порух спраглого за красою серця. Ось день закінчився – дивлюся здивовано на отруджене полотно і бачу незрозумілі рчі, пояснювати які немає ні сил, ні сенсу, Відпочивай, Фрейде. Зрештою, моя палітра заслужила власний портрет…».

Юні земляки Івана Марчука наводили яскраві ознаки його творчості, виокремлені мистецтвознавцями, іншими художниками. Народилися й такі рядки у художника Олеся Доріченка: «Іван Марчук уміє перетворити звичайне буденне життя – на сцену, театр, а у своїх картинах показати сокровенні глибини буття. Але при цьому Марчук - таємничий, він нікому до кінця не відкриває своєї душі. Та й сама його творчість – насторожена тиша, перехідний стан – ніби перед великим вибухом. Це –велика тайна, яка не є простим спогляданням, а викликає зворотні шалені емоції».

І ось старшокласники упродовж майже двох годин, які швидко промайнули, намагалися розгадати таємницю творчості свого славетного земляка, носія генотипу вольності, руйнача усталений традицій. Робили це за допомогою яскравих прикладів, тез, цитат, міркувань відомих в Україні мистецтвознавців. Серед них – Тамара Стрипко, вислів якої про творчість Івана Марчука на тлі слайдового показу його картин, особливо емоційно сприйняли учасники та гості мистецького дійства. «Часом творець посилає людству своїх гінців нагадати через їх творіння про велич і багатогранність Всесвіту…Не обтяжені земною системою координат, не підвладні земному тяжінню, недосяжні для земної суєти вони являють світові …можливість сповна відчути облагороджуючу силу одвічних цінностей – Краси,Добра і Любові. Роль його геніальних творінь як камертону – налаштування української душі, її очищення і розкріпачення. Така земна місія і в Івана Марчука», сказала свого часу Тамара Стрипко.

Його стражденно-щаслива дорога.

Була того дня і особлива мистецька «родзинка» - виступ дочки Івана Марчука, скрипальки Богдани Півненко, заслуженої артистки України. Вона, вітаючи батька із ювілеєм, на початку і наприкінці святкової імпрези подарувала йому та усім присутнім у залі прекрасні музичні миттєвості.

• Цією дефілядою ви сказали про мене все, що можна було сказати. Придумати такий сценарій, це щось дивовижне і фантастичне, - сказав на сцені Іван Марчук. - Я свідомо у Києві не робив ніяких урочистостей, бо, в принципі, за своє життя ніколи не відзначав ніяких ювілеїв. І цього року мені не хотілося би порушувати цю традицію. Але заради свого села, Москалівки, заради усіх вас, заради оцих дивовижних талантів я приїхав сюди. А таланти ці мене просто вразили. Та я би у Києві ніколи не отримав би такого задоволення, яке отримав тут, де все щиро, прекрасно і чисто. Я завжди кажу, що найбільше талантів на квадратний метр народжується в Україні. Й жодна країна у світі цього не може дати. То я ще раз дякую пані Галині Поплавській, яка склали такий сценарій. А щодо моєї творчості…Знаєте, я ходжу на свої виставки, але не хочу, щоб там про мене і при мені говорили. Кажу, ходіть, але кажіть про мої картини без мене. Розумієте, не думав навіть, що ось так вийду із Москалівки, піду у такі далекі світи, з дитинства, з цього раю… Жили бідно, але нам було добре. А що хлопчиську малому треба? Бігати, гасати, збитки роботи, бо дуже багато енергії. А мистецтво зі мною багато зробило, змінило мене. І коли запитують, який ваш найщасливіший день, то я відповідаю, тоді, коли я усвідомив, що став студентом Львівського училища прикладного мистецтва. Це день, коли я став на цю каторжну і прекрасну дорогу мистецтва. Хтось хоче жити легко у мистецтві. Але легке мистецтво – це дешеве мистецтво. А важке мистецтво – дороге мистецтво. І я пішов тією тернистою стезею. Я хотів бути одним. З дитинства я – лідер. І в школі був лідером. І пізніше, коли вже був студентом, я не хотів бути таким, як усі. Згодом – двадцять років заборони моєї творчості. Але все одно я йшов тією тернистою обраною мною дорогою.

• Узагалі, митець повинен пройти тернистий шлях до визнання. Я давно його пройшов і цей тернистий шлях триває далі. Є митці, які від самого народження ідуть дорогою слави, їх добре сприймають і цінять. Це можливо і щаслива дорога. Але я іду найскладнішою, тернистою дорогою. Вона мені уготовлена від самого Господа Бога і я не жаліюся.
• Руйнував традиції, мистецькі канони, я намагався принести новизну, моя голова була наповнена зовсім іншими світами. І ці світи я хотів подарувати людству. Бо талант твій не належить тільки, скажімо, Москалівці чи Україні. Він належить усьому світові. Тому що, мистецтво немає кордонів. Тут, в Україні, я живу переважно у негативі. Бо коли я був в еміграції, то я ніколи не відчував негативних емоцій. Своїми картинами є ніби давав людям завдання – от дивіться, розгадуйте, розшифровуйте. Мені кажуть, от пане Іване, ми розуміємо Шишкіна, Куїнджі, і та далі, а ось ваші картини ми не завжди розуміємо, але ми не можемо від них відірватися. Чому це так? – запитують. А я їм відповідаю, що ось тут і криється загадка. Бо коли ви прийшли, подивилися і забули побачене, це одне. А я вам ставлю такий поріг, що ви не можете просто піти, ви змушені зупинитися, дивитися, довго думати і розгадувати мої ребуси. У своїй творчості маю 12 різних «марчучків» - 12 різних художників. Намагався щоразу у кожному циклі піднімати планку для людської свідомості. От, пригадую одну із попередніх виставок у київському Арсеналі. Це для мене був тріумф. Я був перший, так би мовити, «живий художник», роботи якого виставили в Арсеналі. Після мене виставляли Марію Примаченко і Катерину Білокур. Тисячі людей щоденно, як паломники, йшли на виставку. Я ставив тисячі автографів, я часом відчував себе мавпочкою на Хрещатику, з якою постійно фотографуються. Значить, ота всенародна любов сплила на поверхню. Люди підходять, дякують, просять автографи, мені іноді важко пройти на вулицях Києва. Люди зрозуміли, хто є хто і що є що. І тому, коли дарую людям стільки радості, насолоди, добра, я думаю, ну як я можу таких людей покинути? Хоча іноді така думка виникає. Бо є дуже багато тут такого, чого я не хотів би бачити і чути, бо я за натурою – естет, тому так часто бачу недоліки на нашій прекрасній райській землі. Мені здається, що створений не для смітника. А для життя в раю. Я не сотворений слухати хамство, я хочу чути гарні слова, бачити як люди радіють, цілуються, обнімаються, як тішаться, що зустріли один одного. Зрештою, я хочу бачити цю красу і спокій навколо себе. Хочу і надалі дарувати людям ті настрої, які я пестив у собі упродовж усього життя, тобто, давати людям великий позитив. Скажу відверто, я вже десь півроку не працюю. На мене страшенно діє ота ситуація в країні, те, що стільки сумних людей навколо. Мені кажуть, та не дивися новини, не слухай і не дивися всього того, дивися на небо, трави, квіти, гарних жінок, дівчат, гарний діток, таких, як сьогодні тут виступали, які мене просто покорили своїми танцями і співами… Я вам сюди сонце привіз. Бо цілу дорогу від Києва йшов дощ. А я все дивився, коли посвітліє небо. І десь за кілометрів сто я побачив просвіток. Я тоді сказав, от, я точно привезу сонце у Москалівку. І так воно сталося. Жодна краплина дощу не впала, поки ми були тут. А взагалі, думаю, що мені треба трішки змінити дислокацію, щоб, як кажуть, заново взятися за пензля і починати співати знову, чергову, скажімо. тринадцяту свою пісеньку і надалі дивувати людей. Дарувати їм добро, тепло, насолоду . Тож живіть у добрі і радості й користуйтеся вселенською любов’ю, яка сходить на вас усіх, а я цього дуже хочу, - сказав Іван Марчук у заключні хвилини свята.

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора