4 Серпня 2021, Середа


Погода
Погода у Тернополі 5 серпня

Це цікаво
На Тернопільщині назвали нове історичне джерело про битву під Збаражем 1649 року

Школярам у Тернополі із першого вересня цілком «світить» дистанційне навчання

Фоторепортаж
На мотопікнік до Тернопільщини з’їхалися байкери з України та Польщі (фото)

У Чорткові змінився тариф на вивезення сміття

На початок серпня в Тернопільській ОДА є 14 керівних вакансій

Тернопіль має на кого рівнятися

Фотофакт
Тернопільські «Красунчики дня»

Це цікаво
Випускниця тернопільського вишу здобула «бронзу» на Олімпіаді в Токіо

Аби в Тернополі продовжили курсувати тролейбуси, довелося виділити ще 8 мільйонів гривень (фото)

Фоторепортаж
Хор Чортківської лікарні взяв участь у Всеукраїнському фестивалі в Чорноморську (фото)

У Тернополі встановлять тарифи на медичні послуги

Уночі краще: чому не варто збирати черешню вдень? (Агроновини)

На Тернопільщині знайшли цікаві знахідки воєнних років

У селах Підгаєцької громади ремонтують дороги (фото)

Одне з сіл Тернопільщини атакують небезпечні слимаки

На Кременеччині відбудеться святкування на честь Почаївської ікони Божої Матері

На Тернопільщині водій іномарки заснув за кермом і врізався у вантажівку (фото)

Виставку про «художника-пілігрима віків» відкрили у Тернополі

У Тернополі назвали вулиці, де два дні не курсуватимуть тролейбуси

Копичинецька школа-гімназія виграла проєкт, за який змагалося 366 шкіл (фото)

Тернопільщину «заспокоїли»: різкого підвищення тарифів на електроенергію не буде

За спалені майже 100 сосен житель Тернопільщини заплатить «кругленьку» суму

Фоторепортаж
Прогулянки Тернополем. Будинок на Коперника (фото)

Бігунка Наталія Стребкова дякує за підтримку тернополян перед виступом на Олімпіаді

Які сфери у Тернополі фінансуватимуть додатково

Причини 5-ох ДТП встановлюють слідчі Тернопільщини (фото)

У Тернопільській області триває ремонт Дороги Єдності (фото)

На Тернопільщині застерегли від споживання небезпечної харчової добавки з Туреччини

На Кременеччині у ставку втопився 56-річний чоловік

Тернопільські поліцейські знайшли зниклу дівчину

Заліщицькі поліцейські викрили мешканця Чернівецької області у крадіжці з відпочинкового комплексу

Жителів тернопільщини запрошують взяти участь у сплаві по Дністрі

З початку року тернопільські поліцейські склали майже дві сотні адмінпротоколів за продаж алкогольних та тютюнових виробів неповнолітнім (фото)

Фоторепортаж
Юний чортків’янин Едуард Петришак – призер Кубку України з картингу (фоторепоратж)

Відомий тернопільський священник став прадідусем (фото)

Оптимізація шкіл – не вирок: у Чортківській громаді вивчають варіанти покращення освіти

Правоохоронці Тернопільщини розшукали чоловіка, причетного до смерті знайомого (фото)

Анонс
Тернополянам розкажуть про особливості молодіжного законодавства

Коронавірус на Тернопільщині знову активізувався

Це цікаво
4 серпня в історії Тернопільщини

3 Серпня 2021, Вівторок


Погода
Погода у Тернополі 4 серпня

Фоторепортаж
Олеся Хмелик на майстер-класах вчить відчувати цінність старої архітектури Тернопільщини

Фоторепортаж
Фотографиня з Тернополя – учасниця проєкту про лікарів у масках та без них

Відео
Жителю Тернопільщини «світить» штраф до 170 тисяч гривень (відео)

Це цікаво
На Тернопільщині створюють оригінальні листівки

У липні в Кременці народилась сорок одна дитина

Тернополяни тепер можуть летіти прямим рейсом у Венецію

Фотофакт
Тернопільська «Красуня дня»

Як тернополянам не стати жертвою торгівлі людьми?

У Козівській громаді хочуть відновити роботу цукрового заводу

У тернопільських школах реалізували 17 проєктів громадського бюджету

Три любові Стефанії Новацької (фото)

 – Людоньки, а ви чули?! Та Стефка вже зовсім дивною стає на старість. Не досить їй, що вміє хліби випікати, вечорами шиє-вишиває, а тепер каже, що хоче книжку написати. Про свою родину і свою  долю. А ще – про наше село. І про Україну всю. А хіба це можливо, то все зробити – і хату обійти, і чоловіка, Григорія доглянути, короваї випікати, ниткою туди-сюди водити і ще ось таке – книжку писати?! Дивна  наша Стефа, як дитина, хоча вже вісімдесят з добрим хвостиком на вісім років має. Дивна та й годі…

Поголос пішов селом одразу. З уст в уста сільські ґаздині передавали новину про свою односельчанку Стефанію Новацьку: жінка ночами щось пише. Кажуть, що то буде книга. А може, й дійсно буде, бо вона така, наша Стефка, затята жінка – як щось задумає, то обов’язково зробить. Хтось сміявся з тієї затії, хтось відверто кепкував поза очі, а дехто просто знизував плечима, махнувши рукою – мовляв, не моя це справа.

А вона не брала все те до голови. Стефанія Антонівна чекала, коли настане отой момент, час, коли затихне господарка, засне її Григорій і вона тихенько причинить двері й візьметься за те, що особливо близьке її  душі. То її ТРИ ЛЮБОВІ. Перша любов – то дар вишивання, дар, який  дарував їй Бог на старість. Друга – талант випікання хліба. А третя – то слово, яке проситься  на папір, а потім стає віршем, піснею. І все це тримає її,  Стефанію Новацьку, мешканку села Слобідка, що на Тернопіллі, на цій землі.

І вишите життя на ньому…

Це було, як удар, якийсь внутрішній поштовх. Усе сталося якось раптово, років з двадцять п’ять тому, коли вже була на пенсії. Ні, це було б неправдою, коли сказати, що Стефанія Антонівна не вміла вишивати. Мати її, Настя, була у селі відомою вишивальницею, та й мала Стефця іноді бралася за голку й нитку, бо хто серед сільських дівчат це не робив? Але, щоб вишивання захоплювало її сповна, то цього не було. І треба ж так, аж в такому поважному віці раптом проявилось те, що, напевно, нуртувало десятиліттями, та, либонь, часу не було, щоб заявити про себе раніше.

Розмовляємо із Стефанією Антонівною в сільському клубі, що в селі Слобідка Козівського району на Тернопільщині.. На стінах – кілька десятків народних костюмів – її роботи. Спеціально принесла сюди, бо де там в хаті, повернутися нема де.

Пані Стефа розповідає, що одного разу побачила по телевізору виступ дівчат у красивих, вигаптуваних народних українських костюмах. Й тоді подумала: а чи зможу сама щось подібне зробити? І так та думка її не відпускала, що тільки й чекала вільної хвилинки, аби почати щось кроїти й вишивати.

– Мною ніби хтось керував, – каже майстриня. – Брала в руки ножиці і сміливо робила викройки, зшивала їх. А взірці сама придумувала. Один за одним йшов взірець, нічого не копіювала, що мені приходило на думку, то й вишивала нитками. І то так легко ставало на душі, коли закінчувала робити якусь частину костюму, що просто час летів. Не раз до ранку робила, не могла то все відкласти на потім…

    Перший український костюм Стефанії Новацької увібрав традиції галицького одягу, тутешньої вишивки. Коли принесла до клубу, показати завідуючій Надії Панчак, то та аж ахнула – така краса! Попросила дати «на прокат», бо треба було в район їхати і виступати на концерті. А потім пішло-поїхало, як тільки якесь свято, чи весілля – вже йдуть до хати пані Стефанії дівчата, наречені, просять, щоб дала одягнути отой костюм.

– І гроші мені пропонували не раз, але я ніколи не беру плату, – продовжує Стефанія Антонівна. – Хай носять. А те, що вже не раз хотіли купити й файно заплатити обіцяли, то одразу відмовляла. Дати поносити то дам, тільки нікому не продам. Бо як гляну на то, що зробила, легше стає мені, жити хочеться й щось ще створити.

І вона почала створювати «ще щось». Після «галицького», виготовила оригінальний «волинський», згодом – «буковинський», далі – «закарпатський» народний костюми.

Стефанія Антонівна задумала своїми руками виготовити зразки  костюмів усіх національностей, що проживають в Україні. І колекція її – то не просто, так би мовити, «вітринний зразок», чи музейний експонат. Ця колекція живе. У костюмах, що вийшли з-під рук майстрині-вишивальниці перебули вже до сотні дівчат із Слобідки та навколишніх сіл. Концерти, фестини, весілля, сільські празники, хрещення – оказій багато, щоб позичити в цьоці Стефи костюм. Нікому ще не відмовила. Каже, що костюми від такої «уваги» трохи зносилися, але то нічого, краще так, ніж коли міль з’їсть, – сміється пані Стефа.

З невеличкої пенсії вона щомісяця відкладала по кілька гривень. Збирала на нитки, бісер, та й матеріал треба купити до майбутніх костюмів. А то все порола старе – костюми-спідниці-запаски, щось доточувала, щось відкраювала… 

…Увечері вона починає нову роботу. Хоче пошити й вигаптувати взірцями два маленьких дитячі народні костюми. Чи для внучат нехай будуть, чи хтось приміряє, й позичить на виступ у дитсадку чи в школі. Нехай буде. Вона вже знає, бачить, як виглядатимуть вони, ті майбутні костюмчики.

…Десь опівночі тихенько відкриє скриню й витягне родинну реліквію – лемківський народний стрій, якому вже 120 років. Переходила у ньому і вона, і мама, й бабця. Стефанія Антонівна вірить, що дотик до цього домотканого полотна додає їй сили. Торкнеться рукою вишитих рядочків, притулить до себе, зітхне, згадає прожите своє життя, а через хвильку голка у її руках то зануриться у полотно, то вигулькне, залишивши на ньому кольоровий слід нитки… Твориться нічне диво. Щоб зранку засяяти веселково у промінні сонця. І вишите нею засвітиться   отим неповторним світлом, з яким, хіба що зрівняється те особливе світіння, яке випромінює щойно спечений коровай…

Щоб хліб, як сонце сяяв на столі…

…Хліб наш насущний…Ці слова молитви вона промовляє щоранку, ревно звертаючись до Святого Образу. І ввечері, коли дякує Господу Богу за прожитий день. Й тоді, коли сідає за вишивання або приступає до ще однієї справи, котра, як і вишивка, є її, Стефанії Антонівни, любов’ю і життям. Стефанія Новацька має особливий дар до випікання. Це – її захоплення, без якого господиня себе не уявляє. Хтозна, може й тут теж передалися мамині гени. Бо була, як казали у селі «варилихою», себто, куховаркою, на усіх святах – сумних і веселих, коли треба було нагодувати не один десяток селян. Стефа, ще як малою була, завжди придивлялася, як мама чаклує біля печі, витягуючи згодом випечену хлібину.

Але вже мало було для Стефанії просто випікати хліб для своєї сім’ї. Вона захопилася більш витонченою справою – випіканням короваїв.

– То діло серйозне, – розповідає Стефанія Антонівна. – Не кожен то зможе робити. От не виходить у деяких жінок і все. А мені зразу якось пішло. Помолюся перед початком замісу і тоді, як піч кладу, вже пізніше. А ще кажу кілька разів: «Рости, рости короваю, вгору – не в долину. Пошли Боже, щастя й долі, молодій родині». Це – тоді, коли для молодих коровай печу. Тут все важливо. І настрій щоб добрий був, коли печеш, і щоб здорова у той день була. Бо хліб усе відчуває, він – як жива істота. Я все до нього балакаю, як до дитини, ми один одного розуміємо. Біля хліба треба дуже делікатно поводитися, не ходити туди-сюди, пильнувати, щоб хтось часом не зайшов, а то, знаєте, люди різні очі мають. Глянуть не так, а хліб все відчуває, він живий, хлібчик наш. І то не штука – просто спекти хліб – «кругляк», чи на бляшці. Коровай – то дуже відповідальна справа. Не раз так виходить, що за добу треба з чотири – п’ять спекти. І ніхто тебе не питає, чи ти спала чи їла. Хліб 8-10 годин готується, а вже тоді – можна пробувати. А коровай, той взагалі,  любить, коли день-два постоїть, тоді він смачніший, вже не глевкий, а такий, як  треба. Люди спішать, бігом, бігом, бо весілля. А то все треба поступово, тут не можна спішити. То, як дитяті треба стільки часу, щоб народилося, побути  в утробі матері, так і коровай. Він має своє вичекати…

Стефанія Антонівна випікає одно – і «багатоповерхові» весільні  короваї. У комплекті до них додає власноруч випечені з тіста пташенята, голуби, гусочки, олені. Кожен з них має свій символ, несе свою позитивну силу, вважає Стефанія Новацька. – І чим більше на весіллі короваїв, тим краще, – каже.

– У нас в селі так буває, що до двадцяти короваїв на столі. А як моя донька Оля заміж виходила, то нарахували 27 короваїв. Коровай – то весільне сонце. І до нього, як до сонця, особлива повинна бути увага і повага. Наприклад, треба знати, як різати коровай, що при цьому співати, приказувати, з якою повагою його треба куштувати, бо то – символ достатку, багатства, добробуту, а не просто собі спечений великий хліб. Все навколо нього у світі крутиться, навколо хліба святого…

А ще пані Стефанія пригадує, як її хліб, вірніше, пасочка, врятувала від смерті. Під час війни, коли у лісі була облава, окупанти, якраз після Великодніх свят спустили собак, щоб ті натрапили на слід тих, кого зайди шукали. І серед тих, на кого вони полювали, була й Стефанія й ще троє українських патріотів. Й коли дві собаки вискочили на галявину, Стефанія щосили кинула в їх бік клуночок із посвяченою паскою. Собаки – за клунком, а Стефанія з товаришами – в яр, потім – лісовим струмком, й таки втекли від погоні.

– Хочу, щоб в людей завжди був хліб. Щоб вони ніколи ним не прикривалися від ворога, – каже Стефанія Антонівна. Не дай, Господи такого більше нікому пережити. Війна, поневіряння, голодні роки… Хліб – то любов. То – мир в хаті. Він, як сонце має сяяти на столі. Бо то – життя і добро. І слова про нього, хліб мають йти від душі, щирі, нелукаві…

Саме так щиро промовляє до людей Стефанія Новацька, коли її захоплення – випікання короваїв вступає у мить, коли доводиться віддавати випечене. Понад триста короваїв вона спекла. І щораз каже, складені нею слова: «Короваєм вас вітаю. Бо він з колосу рясного і щедрої ниви. Він – життя людське і щастя. Він – диво над дивами. Коровай – це хліб насущний від роду до роду. У нього в країні нема переводу…»

Її недописана книга

А таки сільські жінки були праві: Стефанія дійсно написала книгу. Вони, гострі на язичок і всюдисущі на будь-яку сільську новину, таки були праві, слобідські жінки. Знали, що Стефанія володіє словом і не раз, буквально з нічого, складає цілі вірші – про життя-буття, а ще на ті вірші дівчата зі Слобідки навіть пісні співали не раз. То факт. Але, щоб книга?  Це здивувало усіх. Особливо, коли дізналися, що Стефанія, аби видати написане нею, змушена була …продати ялівку. Чоловік, Григорій, тільки головою тоді похитав, але сказав, що раз Стефа хоче, то так треба, вона тим живе, тою книгою, у ній – їхнє спільне життя, життя всієї родини. Тож нехай так і буде, внукам-правнукам лишиться.

Гортаю майже двохсотсторінкову книгу, написану людиною захопленою, небайдужою і до вишивки, і до хліба святого, і до слова красного. У ній – щоденникові записи, які вела упродовж свого життя Стефанія Новацька. Читаєш книгу і вже бачиш не просто вишивальницю, що на схилі літ виявила свій талант. Бачиш не сільську жінку, що випекла сотні  короваїв, даючи кожному з них дух добра і залюбленості у життя. Перед тобою постає сильна духом особистість, яка черпала сили у молитвах до Бога. У спогадах – правда життя, правда, яку бачила Стефанія Новацька. Депортація із Польщі, із споконвічних праукраїнських земель під час операції «Вісла», понад 70 років тому. Участь у повстанських загонах, важка праця в колгоспі, сфабрикована справа, десять років у таборах… І попри все це – велика захопленість поетичним словом. Воно, одухотворене слово – чи не на кожній сторінці книжки, написаної Стефанією. Нехай, часом наївні, але від того, не менш щемливі, відверті рядки – про рідний край, про хліб, родину. «Я народилася на світ Божий, як падав сніг з неба. І мені сказав Всевишній: вибирай, що треба. Ось і вибрала собі я ідею потрібну: рідну мову, молитву, й Україну рідну…» – читаю фрагмент вірша, що став своєрідним епіграфом до ще одного захоплення цієї сільської жінки – захоплення, що спонукало її в’язати слово до слова, як мереживо, як оті взірці на вишивках та короваях, ці написані рядки.

Про свою любов до слова, пані Стефа каже у своїй книзі так: «Пливуть від щирої душі мої вірші… зігріті любов’ю д свого знедоленого народу. Вони народжуються тоді, коли навкруги тиша, коли люди відпочивають, сплять, а мене тоді щось тривожить…Думки роєм множаться у голові і тоді народжуються вірші». У своїй книзі Стефанія Новацька не виділяє окремо власні поетичні рядки. Вони переплітаються крізь життєві спогади, органічно вписуючись у канву неквапливої, але хвилюючої розповіді, розділеної на майже сто невеличких новел.

Кожна з них – то сповідь про пережите українською жінкою і її родиною, зрештою, цілим поколінням, на яке випало трагічні сторінки нашої історії…

 …А твір свій  Стефанія назвала так: «Недописана книга». Її, оту книгу, нині має багато хто у Слобідці. Дехто дивується, що даремно Стефанія, зробила, що ялівку продала, аби видати книгу. Правда, ще сестра Катря-Ярина допомогла. Але який зиск з неї, отієї книги? – каже дехто в селі. Та ще й «недописаної». А Стефанія у такі моменти на це нічого не відповідає. Вона просто приходила додому й дивилася в очі Григорію, який вже не міг взяти у руки свою скрипку. Й тоді вони  обоє розуміли, що так треба було зробити, що та книга таки повинна була з’явитися на світ Божий.

    Вона не раз розповідала один вірш із тієї книги. Про три свої любові. Про вишивання, хліб і слово. А ще обов’язково до сказаного додавала  слова про її інші любові. До своїх  чотирьох дітей, шести онуків, до чоловіка Григорія ,в очах  якого вона завжди бачила,  як він, ще юнак у вишитій сорочці, щораз  кидав на неї гарячий погляд і смичок у його руках змушував  скрипку то плакати, то сміятися…

    …На обкладинці її «Недописаної книги» – польові квіти. Ті маки, волошки, колоски пшениці намалював їхній з Григорієм син Богдан, митець. Й подумалась: а таки правильно назвала свою книгу Стефанія Новацька. Її допишуть діти, внуки.

Обов’язково допишуть. Бо в їхніх душах завжди бринітиме мелодія батькової й дідусевої скрипки, теплом зігріватиме    вишивання, запашні хліби-короваї, й добре слово матері і бабусі…

Олег Снітовський

Фото автора                                                          

 

134

Залишити коментар

прайс-на-рекламу
Схожі матеріали

Інші публікації автора