Олег Панфілов свого часу досить активно займався громадською діяльністю та професійною журналістикою в Росії. Він – автор і ведучий програми державного телеканалу Грузії ПІК, автор сценаріїв восьми фільмів, один з яких – «Повернення в Ягноб»¸ отримав гран-прі Міжнародного кінофестивалю «Образ віри». Олег Панфілов – професор університету Ілії в Грузії, автор більш як 2000 статей, опублікованих в газетах і журналах Росії, США, Пакистану, Ірану, Ізраїлю, Польщі, Болгарії, Німеччини, Чехії, Швеції, експерт ОБСЄ, співзасновник громадських організацій – Фонду Вахтанга Кікабідзе, Georgian International Media Center та HGO Resourse Center.

В Україну Олег Панфілов прибув як експерт та лектор школи CAPS /Civil and political school (CAPS), яка у Києві готуватиме  інтелектуальний резерв для органів влади. До Тернополя він заїхав на кілька годин задля презентації виданої тут своєї нової  книги «Антирадянські історії». Кореспондент «ТЕРЕНу» використав цю можливість, аби задати Олегу Панфілову запитання про книгу і не тільки.

- У репертуарі Володимира Висоцького, день пам’яті якого вшановували  наприкінці липня, була така пісня - «Нет меня, я покинул Расею…». Ви, пане Олеже, вісім років тому покинули Росію, та не зникли з інформаційного простору, нагадуючи про себе і Росію, навіть поза її межами.  

unnamed (7)

- Мене часто запитують, чому я покинув Росію? Причин було багато. Передусім, я ніяк не міг зрозуміти, що таке Росія? Сталося так, що в Росію я мусів приїхати із Таджикистану, коли там стався переворот і на російських танках привезли президента, який і досі там. А мій від’їзд з Росії стався вимушено. А потім п’ять років я жив в Ірані, Афганістані, Пакистані, півтора роки – у Швеції, де випускав журнал.

- Але поверталися таки в Росію?

- Так. І кожного разу, коли я повертався у Росію, щораз не міг зрозуміти, що то за суспільство таке. Суспільство, яке має абсолютно інші принципи ніж будь-де.

Ніколи не розумів постійну агресію, і не тільки, скажімо, військову чи політичну, коли щораз Росія починала нові війни, але і агресію серед пересічних людей.

- Для мене, людини, яка народилася у Таджикистані, головним було відносини між людьми – привітатися із сусідом, або принести сусіду тарілку смачного плову. А тут, у Москві, коли я заходив у ліфт, то сусід, який живе через стінку, мене просто «не бачив». І я цього не розумів. Не розумів постійну агресію, і не тільки, скажімо, військову чи політичну, коли щораз Росія починала нові війни, але і агресію серед пересічних людей.

- У чому це виявлялося?

- Ну, хоч б, в отакому. Я жив у Москві і взимку ходив у такій афганській шапочці, яку мені подарували в Афганістані. Так ось, мій інший сусід постійно цікавився, чи я не боюся ходити у тій шапочці, тому що мене можуть або побити, або навіть вбити. То я його запитував, а чого моя шапочка вас так подразнює? І чув, що мовляв, такі ж шапочки носять душмани. А у цій же шапочці я ходив собі спокійно у Швеції, Норвегії, Німеччині, Італії і ніхто не звертав на неї ніякої уваги. І це такий один із прикладів, які я ніколи не міг зрозуміти в Росії. Оскільки сталося так, що мене, як громадянина Таджикистану на батьківщині ніхто не чекав, мене змусили з Росії і виїхати, навіть була кримінальна справа за статтю «заклик до повалення радянської влади». Дивно, радянської влади вже не було, а кримінальна справа ще була… Її у 1995 році тільки закрили. Але, основна причина, що я покинув Росію, була війна в Грузії.

unnamed (6)

- Як це розуміти? 

- Справа у тому, що я завжди любив Грузію, не раз туди приїжджав. А в серпні 2008 року, коли  я приїхав в Грузію зі своєю дочкою, її чоловіком,  мені зателефонували товариші і сказали, що почалася війна й попросили мене допомогти. І ось так я три тижні працював у Раді безпеки Грузії, займаючись питаннями інформаційної війни. А після війни я запитав Саакашвілі, що якось незручно виходить, що якийсь таджик був на боці Грузії під час війни, протистояв агресії і що далі йому робити? І через 15 хвилин я став громадянином Грузії…

- Буквально напередодні нашої сьогоднішньої зустрічі  

я придбав Вашу книгу і «проковтнув» з десяток її розділів. Перед словами від автора, є напис, що ця книга присвячується «світлій пам’яті Валерії Новодворської». Чому саме їй?

- Так, ця книга присвячена Валерії Новодворській, моєму покійному другу, з яким я багато-багато років дружив. Усі напевно, знали Новодворську, як політика, яскравого публіциста, але вона ще й була прекрасним істориком, просто геніальним дослідником. Шість років тому вона приїхала до мене у Тбілісі і в тому університеті, де я працюю, дали їй почесне звання доктора вишу. Тоді вона прочитала просто фантастичну публічну лекцію у нашому університеті Іллі, ця лекція, до речі, є в Ютубі. І так вийшло, що книгу я формував, коли Валерія була ще живою, а видав її, коли Валерії Новодворської вже не стало… Тому цю книгу я присвятив саме їй, пам’яті про неї.

- Кожна практична річ народжується із думки, ідеї. Як народилась ідея написання такої книги і чому саме Тернопіль став містом, де вперше в Україні видано «Антирадянські історії»?

- Скажу відверто, ідея видання цієї книги з’явилася спонтанно. Якщо так пройтися вулицею Валовою і далі, у центр Тернополя, то там збоку є невеличкий ресторанчик «Коза» і ось там, за кухлем пива рік тому я вперше озвучив ідею про видання такої книги. Вірніше, книга, як така уже була, я рукопис віддав у Грузії одному із видавництв, щоб вони її переклали на грузинський, а у видавництва на той час не було грошей і ця вся справа затягнулася. А тут, в Тернополі розуміння знайшов швидше і видано її саме тут, як Ви сказали, уперше в Україні.

- Існує тільки україномовний варіант?

- Ні, її переклали у Болгарії, Чехії, нарешті і в Грузії вже перекладають. Десь у вересні англійською мовою вона має вийти у Бельгії. Фінансування взяв на себе Європарламент. І ще, можливо, ця книга вийде у Вірменії на вірменській мові.

- Це вже не перша Ваша книга, але, наскільки я знаю, уперше ви приділяєте увагу саме історичній публіцистці?

- Приємно, що Ви знайомі із моїми попередніми книгами. Дійсно, хоча це моя вже тридцять шоста книга, але, це - перша книга такої історичної публіцистики. До цього писав наукові книги, що стосуються історії Центральної Азії. Пізніше видав серію книг з історії інформаційних воєн, цензури та пропаганди. Ще був цикл із семи книг про інформаційні війни, які стосувалися двох воєн у Чечні, та війни Росії з Грузією, яка була у 2008 році. Вона, ця російсько-грузинська війна супроводжувалась так а само як і зараз в Україні, потужною інформаційною війною.

У російської пропаганди є одна відома риса – брехня. А брехня з часом стає зрозумілою для всіх, що вона є брехнею. І вплив її вже не такий сильний.

- Буквально днями у Європарламенті запропонували визнати на політичному рівні ведення Росією інформаційної війни проти Європи. Схоже на те, про що і в Грузії, і в Україні говорили в останні роки, вже починають розуміти і в європейських державах?

- Саме так. Адже Європарламент визнає, що Росія агресивно використовує широкий обсяг засобів та інструментів, зокрема спеціальних організацій - «Русский мир», багатомовних телевізійних каналів «Россия сегодня», інформаційних агентств РИА «Новости», «Спутник», соціальні та релігійні об'єднання, соціальні медіа та інтернет-тролів, що загрожує західним цінностям.

- Говоримо про інформаційну війну з боку Росії. А є якійсь, скажімо, відмінності такої війни у Грузії і в Україні?

- Почну з ось чого. Згадайте, за кілька днів до початку війни, у Цхінвалі раптом з’явилося понад 50 російських журналістів, які готували репортажі про «грузинських фашистів», про нещасних «південноосетинців». А тоді, як вже почалася війна, все оте інформаційне військо вмить повідомило про «три тисячі мирних жителів Цхінвалі, які мирно спали», а в той час і т.д. У перших лавах йшли телеканали, за ними – радіостанції й газети, потім кіносценаристи, які брехали безбожно, використовували чужі кадри, вигадували брехливі коментарі, відчайдушно виправдовуючи російську агресію.

А до захоплення Донбасу була ще більша підготовка. У порівнянні з Грузією, в Україні більше проблем, тому що тут є досить велика частина населення, яка використовує російську мову, тому вплив на російськомовних громадян тут сильніший, ніж в Грузії, де молодь, практично, вже не розмовляє на російській, бо їй це не цікаво і не потрібно. А в Україні, у цьому розумінні, небезпека більша, що й сповна використовує російська пропаганда.

- Як би Ви порівняли ці рівні небезпеки – на початку агресії і зараз?

- Високий рівень такої небезпеки два роки тому був більшим, ніж зараз. Ця небезпека менша ще й тому, що у російської пропаганди є одна відома риса – брехня. А брехня з часом стає зрозумілою для всіх, що вона є брехнею. І вплив її вже не такий сильний. Але є інша небезпека. Це – використання елементів російської пропаганди українськими медіа, українськими журналістами. Це коли відомі і телеканали і сайти в Україні , скажімо, ТАСС, РИА- новини, Інтерфакс використовують певні вислови чи міркування російських політологів, які не є логічними і реальними.

- Тобто, маєте на увазі, що українські мас-меді повинні розумно «фільтрувати» те, що «припливає» до них?

- Що я тут можу сказати… На жаль, на мій погляд, в українській журналістиці часто немає самостійності і немає розуміння того, що тільки українська журналістика повинна працювати із російськомовним населенням України, а не віддавати цих людей  в руки російської пропаганди.

- Повернімось до Вашої книги. Її стиль чимось нагадує мені окремі видання Віктора Суворова. Такі ж «вбивчі» факти, аргументи, історичні аналогії, сарказм та іронія автора…

- Я вже казав, книга написана у жанрі історичної публіцистики. У  передмові йдеться про те, що одним із перших Декретів, підписаних Лєніним після жовтневого перевороту, був Декрет про друк. Тобто, це був Декрет, який, по суті, вводив цензуру у Росії, а потім і в цілому Радянському Союзі. І під цією цензурою розумілась не тільки ідеологічна цензура, коли можна було розхвалювати комуністів і ганьбити усіх решта. Це була й цензура історична також. І, практично, кілька поколінь людей дуже погано знали про реальну історію не тільки Радянського Союзу, але й і того періоду, коли ще була Російська імперія.

У російському тексті державного гімну слова «свобода» немає. В українському він повторюється двічі, як і слово «воля», в грузинському – тричі, а в російському - жодного разу

- Отож, ця книга про те, як люди не знають своєї історії?

- У тому числі й так. Книга про те, що, не знаючи реальної історії, неможливо собі уявити майбутнє. Що я маю на увазі? От, українці та грузини, які переважно знають, що відбувалося з їхніми державами, вони просто зобов’язані боротися за свободу і незалежність своїх країн.

Другу частину інтерв’ю із Олегом Панфіловим – читайте завтра на сайті «ТЕРЕНУ».

Олег Снітовський

Фото автора