Чи ходив Ісус до школи?

У першу неділю жовтня , мабуть, кожен із нас згадає теплим словом своїх учителів, адже як каже Екзюпері: “всі ми родом з дитинства”. І те ким ми є і чого досягли, у великій мірі завдячуємо людям, які спричинилися до нашого розвитку і формування. Українське суспільство переживає складні часи перетрубацій і розвитку. Перехідний вік завжди був не простим з багатьох оглядів: нестабільність, брак чітких пріоритетів, непевність у завтрашньому дні. Не раз чую тезу проте, що ми як народ Ізраїля блукаємо в пустелі і по сорока роках прийде лад і спокій, а тепер просто треба перетерпіти. Але шановні, 40 років – це два покоління і завдання які ставив древній і мудрий Мойсей були дуже чіткі. У цей період пустелі він ВИХОВАВ, не навчив, а власне виховав нову націю. Це не був період чекання чогось, це був час виховання і не простої праці над зрілою у всіх відношеннях особи. Вертаючись до наших реалій зауважмо не втішну картину. За період нашої незалежності наша освітня система, калькована з радянської минувшини не змогла дати чітких життєвих координат для нового покоління . Свого часу Кучма сказав, що національна ідея не спрацювала, а яку іншу ідея ми витворили як народ із тисячолітніми культурними пластами? Ми дивувались як наші співвітчизники з Донбасу і Луганська , проживши роки в Україні, вимахували триколорами і скандували “Расея” а потім успішно здавали українські позиції сепаратистам. Та спитаймо себе. Хто мав інвестувати у їхній розвиток і виховання? Що зробила наша держава, освіта, Церква, для того, щоб вони зросли на ідеалах моралі і традиції, а не шансону і тюремної романтики? Жодна нація ніколи не впала з неба, вона завжди була вихована і сформована учителем, священиком, батьком. Свого часу Уінстон Черчіль спитав чому така мала стаття витрат на освіту і культуру. “Але ж у нас війна, і левові витрати йдуть на озброєння, сер” – відповіли йому. “Не має освіти і культури – не має й нації,нема тоді заради чого вести війну” – сказав батько Англії і переформатував бюджет. Однією з розповсюджених сьогодні помилок є теза, що наші діти має хтось виховати: школа, гурток, інші суспільні інституції. Завдання ж батьків полягає у тому, що вони забезпечать своє улюблене чадо здоровим харчуванням і айфоном нової моделі. Але першим вчителем з якого дитина бере приклад, копіює модель поведінки, наслідує емоції і відношення до інших є батьки. Вони, немов фундамент у будівлі творять основу, решту у процесі добудовує час, інші люди, середовище перебування.”Яка хата – такий тин, який батько – такий син”- каже наша народна мудрість. І які б гуртки і секції не відвідувала дитина, які б великі педагогічні системи не застосовувались у її вихованні – дитина завжди бачить реальне життя своїх батьків. Дитина пізнає що таке ввічливість, дивлячись як тато відноситься до свого сусіда на вулиці. Дитина дізнається про порядок, зауважуючи як мама прибирає у домі. Нещодавно спостерігаю картину. Батько лузає насіння на автобусній зупинці викидаючи сміття просто під ноги людям. На зауваження кидає репліку, що є люди, які отримують зарплату, за те що замітають вулицю. Біля нього малолітній син. Цим непомітним жестом батько заклав малому на ціле життя не повагу до людської праці… Ісус, очевидно не ходив до школи у класичному значенні цього виразу. Та його школою були відносини між Марією та Йосипом, його університетом були великі моральні авторитети народу у якому зростав. Тому, хай кожен з нас, даруючи букет осінніх хризантем шкільному вчителеві у день його професійного свята, водночас чітко усвідомить, що теж є вчителем не тільки для своїх чад, але вчить інших своєю життєвою поставою, своєю інтонацією, жестом і навіть наголосом у фразі… отець Василь Баглей

Вибір читачів за тиждень

Відео