Місто на семи горбах (фото)
Мандрівка до Копичинець – містечка на Тернопіллі.
Постало з глибин історії
Копичинці – одне з найменших подільських містечок Тернопільщини та України. Окрім того, що розкинулось воно подібно Риму на семи горбах, мало два замки, бурхливу історію, цікаве воно ще й гербом із двома перехрещеними якорями, пише irp.te.ua.
Одні дослідники стверджують, що це символ портового міста на річці Нічлава. Інші, що якорі – це ключі від Царства Божого св. Апостола Петра. Які з цих тверджень правильні – сказати важко. З роками оздоба та дизайн герба змінювалися, але два перехрещені якорі залишилися й по нині.
Існує кілька версій походження самої назви: за першою – утворилася від слова копиця; від давньослов’янського жертовного вогнища – капища, чи від місцевого монастиря, де проживали 60 (рівно копа) монахів (ченців), або ж прізвища шляхтичів Копичинських. Історія не була поблажливою для околишніх земель, що належали до так званої Червоної Русі:
«… Задокументована історія землі «Градів Червенських» починається з літопису «Повісті минулих літ» (під 981 р.), де вказується: «Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю».
В статті під 1018 р. сказано, що польський король Болеслав Хоробрий, повертаючись з походу на Київ «городи червенські зайняв собі». Але в 1030 р. Ярослав Мудрий взяв Белз, а в 1031 р. Ярослав і Мстислав «пішли на ляхів і зайняли вони городи Червенські знову».
В минулому цей термін поширювали на всю територію Галичини, Холмщини, Руського і Белзького воєводств. Таке розширене трактування Червенських градів, як слушно зауважує академік Я. Ісаєвич, було пов’язане з політичною тенденцією і мало на меті заперечення східнослов’янського характеру не лише Червена і Перемишля, а й усіх західноукраїнських земель».
Після смерті Ярослава Мудрого Галицька земля дістається його внукові Ростиславу, а з часом – правнукові князю Васильку, що став княжити у Теребовлі та Галичі (1092). Кінець князівським чварам, нападам озброєних зайд, що на запрошення і без нього, претендуючи на багаті землі, грабували й плюндрували Поділля, поклала ординська навала. Після взяття Києва татаро-монголи жахливим смерчем пройшлись по українських землях, залишаючи після себе пустку і згарища – Теребовль, Микулин, Червоногород, Моклеків (околиця нинішього Чорткова), Кременець, Данилів, Кам’янець…
Фактично спустошене татаро-монгольською навалою Галицько-Волинське князівство стало легкою здобиччю для «добрих» сусідів – подільські землі переходили у володіння то Речі Посполитої та Австро-Угорщини, то Османської (1672-1688) чи Російської (1809-1815) імперій.
Від поселення Копачин – до міста Копичинці
Ховаючись від нападників, русичі шукали захистув лісах. Це, мабуть, і було, на думку Богдана Савки, автора історичного нарису «Копичинці: мандрівка через століття», основною причиною розширення поселень, що знаходилися на місці нинішнього міста. На той час Копичинці являли собою кілька поселень по обидві сторони Нічлави та її приток. А разом узяті ці поселення називали Копачин чи Копичин.
Польська, «вогнем і мечем», експансія «на Схід» і татарські набіги «на Захід» спричинилися до знищення краю. Копачин (Копичинці) і довоклишні поселення, що входили до Теребовлянського староства, також цього не уникнули. І понеслось…
Початок «добросусідських» зазіхань поклав польський король Казимир Великий. З 1350 року, після взяття ним Теребовлі, «ця земля стала найдальшою волостю Казимира Великого, а Збруч – фактично кордоном його держави». Прагнучи закріпитись на захоплених землях, Казимир Великий будує замки, конфісковує княжі й боярські землі, вільні села.
Під владою литовців та поляків
Про часи перебування литовців у краї свідчать дещо трансформовані назви окремих частин Копичинець чи прилеглих околиць (Мандриків горб, Кейзюрівка, Кардашівка), окремі прізвища та перекази старожилів про спільну боротьбу мешканців разом з литовським воєводою Мандером проти татаро-монголів.
За даними Станіслава Карвовського, автора книжки «Чотири тижні в Галичині», першим паном, що поселився в Копичинцях, був Кардей. Згодом появились пан Грановський (після одруження взяв прізвище дружини – Синявський), Яків Бествінський (з 1443 року).
Об’єднання околишніх поселень і появу самого міста, як адміністративної одиниці, пов’язують із розвитком торгівлі та ремесел, до чого спричинилися, насамперед, запрошені з центральної Польщі єврейські купці та ремісники. «З тих часів беруть початок цілі ремісничі родини: Старожинських, Мараків, Стадників, Гречків, Опирів, Волошинів». А от Магдебурзьке право Копичинці отримали в 1564 році.
Панське самодурство, побори, полонізація виливалися в селянські бунти та повстання. В 1595 р. поблизу Копичинець відбувся бій козаків Северина Наливайка, місцевих повстанців під орудою Кріля з польськими військами. Одну з козацьких могил й досі називають – «Крілевою».
Козаки Хмельницького і перша «цісарська» дорога
Як і через все Поділля, через Копичинці прокотилась хвиля бойових дій під час Національно-визвольної війни. 12 травня 1651 р. тут відбувся бій між союзними військами Богдана Хмельницького та кримського хана проти польського війська М. Калиновського.
Після І поділу Речі Посполитої Кипичинецькі землі відійшли до Австро-Угорської імперії (з 1772) . Захоплені західноукраїнські землі офіційно назвали Галичина та Володимирія (Галіція й Лодомерія). Подеколи вживалася й далі назва Червона Русь. З 1920 року польська влада дала Галичині штучну назву Східна Малопольща (Malopolska Wschodnia). Деякі польські публіцисти вживали назву Червенська земля.
Австрійська влада вкладала кошти в економічну та інфраструктурну розбудову краю: у 1850 році через Копичинці була прокладена з Тернополя на Заліщики кам’яна «цісарська» (збудована на державний кошт, всі ґрунтові дороги називались «польськими») дорога. З перенесенням повіту така ж дорога зв’язала Копичинці з Гусятином. У 1860-му збудовано приміщення п’ятикласної школи, у 1882 – створено місцеву читальню «Просвіти».
До 1863 року Копичинці були малим провінційним містечком з усіма владними атрибутами: війтом, магістратом, судом, поштовим відділом, жандармським постерунком, які підпорядковувались Теребовлянському староству Руського воєводства.
Деяке полегшення наступило у зв’язку з будівництвом залізниці Станіслав-Ярмолинці, яка пройшла через Бучач, Чортків, Копичинці, Гусятин та залізниці Тернопіль— Копичинці. Будівництво залізничного насипу, величезної кількості мостів, переїздів, вокзалів потребувало великої кількості робочої сили, кваліфікованих майстрів, транспорту.
Робота була важка й виснажлива, проте, за час будівництва залізниці сім’ї, в яких було вдосталь робочих рук, а також коней чи волів, могли підзаробити, тим самим поліпшити свою господарку, прикупити землі чи звести нову хату.
Вітку залізниці Станіслав (Ів. Франківськ)—Гусятин було закінчено в 1884 році, Тернопіль—Копичинці — в 1896-му. Копичинці стали вузловою станцією. Багато людей знайшло на залізниці постійну роботу, почала швидко розвиватись торгівля та місцеві промисли.
Великих втрат Копичинці зазнали під час обох світових воєн. Після першої світової війни Копичинці стали центром повіту тому, що менше за околишні населені пункти постраждало від війни. З промисловості тут була іграшкова фабрика, консервний завод та сільськогосподарський технікум.
«Червоно-зоряне щастя»
17 вересня 1939 року місто зайняли радянські війська. Вже наступного дня було створене тимчасове управління.
За час окупації Копичинців гітлерівці вбили більше 9 тисяч місцевих мешканців і навколишніх сіл, зруйнували 73 житлових будинки та більше 80 громадських будівель. Лише в сумнозвісному копичинецькому гетто перебувало понад 5 тисяч осіб, звезених з довколишніх околиць і, навіть, Бучача. Вціліла незначна частина євреїв та й то завдяки старанням українців – Ю. і М. Гринчишини, Г. та С. Грокольські стали Праведниками Миру за спасінні євреїв.
З приходом радянської влади Копичинці в 1940-1962 рр. були центром однойменного району. Потім були включені до складу Чортківського, а згодом – Гусятинського району.
Окрім історичних перипетій знані Копичинці ще й архітектурними пам’ятками та 500 м. від траси Тернопіль-Чернівці, що й визначає деяку окремішність від туристичних маршрутів. А подивитись є що.
Замки, церкви та костел
У такому невеликому містечку справді було аж два замки. «Червоний замок» (Замчище) знаходився у межиріччі потічків Стрілки та Крутилова. Звели його у 1600 році – приблизно в той час на Поділлі відбувався справжній бум фортецебудування.
Справа в тому, що з трьох ординських шляхів «Чорного», «Кучманського» і «Волоського» два останні проходили повз Поділля. Міські мури не завжди забезпечували захист від озброєних зайд, то ж після чергового нападу між річками Стрілкою і Крутиловим звели замок.
Замок площею майже два гектари оточував високий земляний вал. З північного, східного та південного боків твердиню захищали води річок та ставка, а із заходу тягнулися штучні рови.
Ймовірно, зводили замок з червоного теребовлянського пісковика, тому й назвали червоним. Ближні, «цивілізовані» й не зовсім сусіди подільські землі не жаліли. Татарські й турецькі набіги були майже щороку. І в 1672 році Ульріх фон Вердум записав: «… замок лежить, зовсім опустілий».
Щодо замку Бествінського, то, за свідченням авторів географічного словника королівства Польського, витримав він кількаразові напади татар. Від нього на пам’ять лишилась лише поштівка. Через деякий час Баворовські пристосували оборонну споруду під свої потреби, однак залишили башту та мури. Знищили палац російські вояки під час Першої світової війни, а руїни замку існували ще до 1949 року. Зараз на цьому місці міський парк.
Серед збережених пам’яток привертають увагу: дерев’яна церква, костел, дві мурованих церкви, синагога, старі кам’яниці та вілли. Гімназія з-понад столітньою історією, котра на початку минулого століття ще була поділена на чоловічу й жіночу школи. Цікаві й давні в Копичинцях залізнична станція, Народний дім (нині — бібліотека) тощо.
Дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього з дзвіницею з 1630 року. Одна з найбільш ранніх дерев’яних будівель на Поділлі, відноситься до пам’яток української народної архітектури. Там — старовинні образи і славнозвісний Хрест тверезості, під котрим не одна людина позбавилася згубної алкогольної пристрасті. За народними переказами її було побудовано козаками або при їхній безпосередній участі. Храм побудовано в класичному стилі на колишньому присілку Кутці.
У книжці «Чотири тижні в Галичині» Ст. Карвовський пише, що фундатором церкви чесного Хреста на Кутці був Мартин Лудецький, якому, видно, в той час належала частина «Гетьманщини» – Кутець. Як довго це було – невідомо.
Переказ старожилів доніс до нас відомості про те, що церкву будовано з дубів, які росли в лісі, що простягався аж до території сьогоднішньої школи №1. Також є дзвіниця, встановлення якої припало на першу половину XVIII ст. Дзвіниця розташована на захід від церкви, дерев’яна, каркасна, кріпиться тиблями, накрита невисокими чотирискатним дахом.
В 1743 році Людвік Калиновський – дідич «Гетьманщини» разом з Францом Щепанкевичем, Кустом Каменецьким, плебаном копичинецьким виступили фундаторами нового мурованого костелу в центрі міста.
Костел будувався 50 років і був закінчений в 1802 році дідичем Матвієм Баворовським на честь Успення Пресвятої Богородиці в стилі цесарства з ознаками пізнього барокко, що було характерним для більшості подільських костелів. Дах був критий гонтою, належав до Теребовлянського деканату, консекрований в 1824 році. В підземеллі містилися гробівці дідичів Баворовських, коляторів костела. Поруч була збудована дзвіниця та три дзвони.
З історії відомо, що даний храм – це вже друга римо-католицька святиня в Копичинцях. Перший костел, як фундація шляхти, був збудований на честь Пресвятої Діви Марії в 1443 році. Під час турецько-татарських нападів у 1618-1625 був цілковито знищений.
Парафіяльний костел Успіння Пресвятої Діви Марії бере свої початки з першої чверті ХІХ століття. Будова розпочалась в 1805 році і проводилась аж до дня консекрації в 1824 році. Фундаторами цього храму були: Яків, власник Копичинець і його мати Офка.
На кошти громади в 1824-1835 роках біля костелу звели проборство. В році 1846 в самому костелі був добудований вівтар виконаний з гіпсової кольорової ліпки. У підземеллях знаходяться залишки гробівців родини Баворовських – фундаторів святині і власників Копичинець з 1688 року. Друге народження з радянського небуття костел отримав у 1991 році.
Є в Копичинцях і церква сятого отця Миколая. У 1890 році старанням церковного комітету та о. Петра Шанковського почався збір коштів на будівництво нової мурованої церкви св. Миколая на Горі. Будову церкви розпочали в 1900 році, закінчили в 1905 році.
Храм зведений за проектом львівського архітектора Василя Нагірного. Будований із цегли, яку виробила церковна громада в цегельні, що була спеціально відкрита для цієї мети поблизу церкви. Для випалу тут було зроблено кілька печей, які протягом трьох років і випалили потрібну для будівництва цеглу. Після закінчення будівництва глиниська закрили, печі розібрали, на їх місці поставили подячний дерев’ний хрест. Церкву будували на добровільні внески громади, що були досить великими і називалися «репортицею». Визначалися кількісно від дому, від особи і від наявної кількості поля. Внески ці. Всі допоміжні роботи виконувалися почергово парафіянами «на хвалу Бога» без оплати.
У зв’язку з будівництвом церкви на вимогу «Товариства тверезості» була закрита «жовта корчма», що знаходилася навпроти й була збудована ще в 1830 році. У 1901 збудували муровану дзвіницю з п’ятьма дзвонами зі старої дзвіниці. Вага великого дзвону була 300 кг, чотирьох менших разом взятих – стільки ж.
Фото з відкритих джерел
