Нині спілкуюся про зелену й не дуже частину Тернополя — його дерева із тернополянином Ярославом Сидорчуком, повідомляє Погляд.

— Часто фотографую Тернопіль — здебільшого, щоби зафіксувати зміни. Автентики як такої у місті нема, а те, що лишилося, «прикрашене» міріадами кабелів, невдалими реконструкціями чи хаотичними забудовами. Менше за все змінюється набережна (височенний паркан не рахується, і шкарадні кіоски теж). Певно, стримує заборона будувати.

— Оскільки став менше подорожувати, а тяга до фото не вбилася, то найбільше дістається Тернополю. Багато чого знято кільканадцять разів. Воно, певне, нікому й не цікаве, крім мене, але я можу ввімкнути режим «машина-часу» і переглядати як, де і що було багато разів. Хоча тут простежується дивний дуалізм — не люблю одноманітності, але водночас не люблю міняти те, до чого звик і що мене цілком влаштовує.

— Я люблю дерева. Подобається те, як вони змінюються в різні пори року, помічати, як вони ростуть. Усі дерева, повз які пролягають мої щоденні маршрути, знаю «в обличчя», перефотографував кільканадцять разів. Особливо цікавлять екзоти, тобто дерева, не характерні для нашої місцевості. Вже віднайшов усі такі в Тернополі та ідентифікував. Частина з них висаджена ще в 50-65-х роках минулого століття. Більша частина з них не дожила до нашого часу: тривалість їхнього життя у місті на третину менша, ніж у лісі чи селі. Останніми роками з’явилися гінкго, оцтове, тюльпанове і манне дерева, магнолії, платани, берека, червоні каштани, горіх маньчжурський та інші екзоти. У нас, на жаль, багато екзотичних дерев не росте, але не через клімат, а через те, що не садять. Колись про екзоти інформували таблички, де можна було дізнатися їхні назви, тепер таких лише кілька.

— Одне з улюблених дерев — багряник японський, особливо колоритний восени. Такі є на Листопадовій та набережній. Цьогоріч, мабуть, через маловоддя вони були не такі яскраві восени. Ще подобаються платани і гінкго, але в нас їх нема у великих кількостях і розмірах. Платани ростуть у парку Шевченка. Невеличке гінкго дволопатеве пам’яті Ігоря Герети є біля краєзнавчого музею. Ще одне бачив на Лучаківського в когось на городі.

— Колись мріяв знайти праліс, але в нас дуже мало старих дерев. А вони ж такі фотогенічні. Та й, зрештою, у нас фактично нічого старого немає. Найстарші у місті — «Тернопільська липа» на Листопадовій, якій поза двісті років, та більш як столітній «Тернопільський дуб» на Стадникової.

— Ось зараз на вулиці сіро, сонце не виходить з-за хмар тижнями — це деморалізує, і цю монохромність можна розбавити вічнозеленими деревами та чагарниками. Таких у місті досить багато — крім традиційних туй і ялин є ще інші— ялиця, падуб, тсуга, метасеквоя.

— Не пам’ятаю, коли почав фотографувати дерева, певно, вже відколи дістав доброго фотоапарата, а то було років з десять тому. Але загострення уваги до них, швидше за все, відбулося після кількарічного проживання в Англії, бо там і клімат, і тяга до садівництва дозволяє садити купу всього зі всього світу. Тут теж пробував, але саджанці купувати і перевозити не легко, тому вирощував усе з насіння: кактуси, катальпи, гінкго, церцис, багряник, кивано, момордика, помідори, сумах.

— Ще дерево мені подобається як матеріал — люблю випилювати лобзиком. Працювати з тернопільським деревом не пробував, якось думав зробити кілька дощечок зі спиляної гілки тису ягідного. Чому подобається робота з деревом? Нині все таке нематеріальне, може, я старомодний, але часом хочеться робити щось таке, щоби результат можна було помацати руками.