Вражаючі одкровення 35-річного військового хірурга з Грузії, який отримав орден у Тернополі (фото)
Військовий медик, хірург Георгій Гелашвілі, якому у Тернополі вручено орден «За Спасіння Життя» розповів про армійські будні лікарів на передньому краї війни з російським агресором.
Як свого часу повідомляв «ТЕРЕН» ( див. ТУТ ), в обласному центрі вручено громадську відзнаку – орден «За Спасіння Життя» 35-річному військовому медику Георгію Гелашвілі. Він був мобілізований до лав Збройних Сил України, служив у мобільному госпіталі неподалік Донецька. Оперував десятки поранених бійців, рятуючи їм життя. Має вищу медичну освіту за фахом «хірургія серця та магістральних судин». Закінчив Тбіліський Державний медичний університет, Національну медичну академію післядипломної освіти імені П.Шупика, працював у Національному інституті серцево-судинної хірургії імені М.Амосова Національної академії медичних наук України, нагороджений нагрудним знаком Міністерства оборони України «За зразкову службу».
Під час спілкування із Георгієм, обидва якось непомітно і невимушено, переходимо на «ти».
- Георгію, як так вийшло, що уродженець Грузії опинився у зоні бойових дій на Сході України?
- Мабуть, почну з того, що так, я народився у Грузії. Мама моя теж народилася в Грузії і там виросла. А ось мій дідусь Георгій був родом з Харківської області, 1926 року народження. А батько – грузин. Я фактично більше з дідусем був в дитинстві, мабуть, звідти й таке добре володіння українською мовою. Так я кажу, саме дідусь прищепив мені велику любов до України. На це вплинули його розповіді, українські казки, спогади про рідний край. І про Голодомор розповідав, що у родині його матері усі були здорові, кремезні брати, працювали, жили заможно. Але під час Голодомору усі померли. Тільки мама його залишилася. А батька його у 1942 році забрали на фронт і він там загинув… Під час евакуації мама та її три сестри переїхали до Грузії. А дідусь залишися у тітки, яка його якось переховувала. І в 1943 році, коли йому було сімнадцять років, дідусь Георгій пішов на фронт, два роки воював, дійшов до Німеччини, а тоді ще шість років служив, до речі, недалеко, в Івано-Франківській області, в авіації, в Коломиї. І вже потім, коли демобілізувався, поїхав до мами, в Грузію. Там вся родина працювала на цукровому заводі. І дідусь теж, він виготовляв необхідні у виробництві деталі із креслень. Мудрий чоловік був, за ним інженери ходили, постійно радилися, коли у чомусь сумнівалися. Я з ним часто на роботу ходив, все це бачив.
- І як же далі склалося твоє подальше життя?
- Медичний фах я здобув у Тбілісі. У 2005 році Грузія перейшла на НАТОвські стандарти, то нам дали сержантські звання, але посади – офіцерські – ординатор польового шпиталю. До війни на сході України я тривалий час працював у Національному інституті серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова, а ще перед цим стажувався у Гамбурзькій університетській клініці, тоді приїхав до Києва. І ось - повістка. На другий день пішов у військкомат і вже тоді, одразу – на Рівненський полігон. Там зустрів свого колегу - реаніматолога, теж з Інституту Миколи Амосова. І так сталося, що мене спочатку на полігоні залишили інструктором, у розгорнутому лазареті.
- Якою ж була ця робота там, на полігоні?
- Дуже насиченою, я навіть не сподівався. Зранку до вечора мали роботу. Працювали дуже багато. Багато було хірургічних втручань. І в лазареті працював, і проводив заняття серед медиків, молодих фахівців.
- Коли ж потрапив на схід України?
- Звідти, із Рівненського полігону нас десь чоловік з 20 медиків направили у зону АТО. Саме там, за кілька десятків кілометрів від Донецька і було розгорнуто наш військовий шпиталь. Так і розпочалася служба - з вересня 2015 року до кінця липня цього року.
- Перебував постійно на місці, чи доводилося покидати місце дислокації військового шпиталю?
- Розумієш, Авдіївка, промзона і аж до Мар’янки – це все наша зона, звідки доставляли нам поранених. Зі мною ще працював молодий медик зі Львова, кардіохірург. Поранені, зрозуміло, різні були - і легкі, і важкі. Не раз самим доводилося виїжджати безпосередньо туди, де наші бійці отримували поранення, бо транспортувати їх було ризиковано для їхнього ж життя. Були випадки, коли тимчасові шунти ставили, тобто, вставляли трубочку в артерії, а потім цих бійців евакуйовували в госпіталь, в Дніпро. Дуже багато поранень траплялося із страшними ушкодженнями ніг, рук. Їздили безпосередньо і на передову, в Авдіївку, інші точки, до тих, кого не могли доставити в госпіталь. Після боїв повертались назад…
- Були хлопці, яких запам’ятав?
- Напевно, пам’ятаю кожного пораненого, кому надавав допомогу, кого оперував. Їх понад 100, що пройшли через мене. Не можу забути їх і нині…Ми, медики, просто іноді дивувалися, які вони терплячі, як мужньо переносили наслідки страшних вогнепальних уражень. Були такі, що мали багато осколків, деякі ми могли витягнути, деякі ні – то відправляли вертольотом в Дніпро.
- Про що з ними розмовляв?
- Та про все. Усіляко підбадьорював, але для багатьох це навіть не треба було робити. Іноді декому казав, що треба тиждень-другий залишитися, долікуватися, то хлопці не хотіли, рвалися назад, на передову. Слава Богу, жоден із тих поранених, які потрапляли до мене, не помер, усі залишилися живими. Надавати допомогу було чим і волонтери допомагали дуже. Поруч з нами працювали і дівчата-медсестри, добровольці. І ніч, і ранок, і день – завжди медсестри чергували, як і хірурги…. Відважні дівчата.
- Підтримуєте контакти з тими, з ким працював у військовому шпиталі?
- Безумовно. Телефонуємо один одному. А ще іноді мені телефонують ті бійці, яких оперував. От, нещодавно один хлопець з-під Києва, з Броварів, він зараз у госпіталі, кілька разів дзвонив. Пригадую, йому снайпер поцілив в шию, а куля вийшла біля хребта. Все він витримав, молодець. Поранення дуже важке – трахея, стравохід, судини, це все дуже важко… А в іншого – багато осколків витягнув. Їхній батальйон першим в промзону заходив. Разом з друзями на розтяжці підірвалися…. Так оцей розвідник кожен день за мною ходив і все просив, щоб я його виписав. А ще до одного бійця ми вночі поїхали, множинні осколкові поранення спини мав, грудей, рук, ніг…. Променева артерія ушкоджена…То все що міг, зробив, тоді привезли його у шпиталь. Як решето був. Правда, хребет, на щастя, не був ушкодженим… І він від наркозу відійшов, стійко все переносив, ми аж дивувалися, це ж страшні болі! У стегні - вхідний отвір малесенький, а з іншого боку, де вийшов осколок – рвана рана, м’язи пошматовані. Різне було, - зітхає військовий хірург Георгій Гелашвілі.
…Разом з головою благодійного Фонду «Вірую» Олексієм Левенцем ми проводжали Георгія із тернопільського автовокзалу. Військовий медик їхав у Рівне, до своїх друзів-волонтерів, які не раз привозили медикаменти у шпиталь, де працював Георгій. Власне, це вони, волонтери із благодійної громадської організації «Рівне-ТакМед» і запропонували кандидатуру Георгія Гелашвілі, як номінанта на отримання ордена «За Спасіння Життя». Там, у Рівному, через кілька годин обов’язково буде щира зустріч побратимів, яких у непростий для України час об’єднало одне – потреба бути там, куди кличе бажання допомогти людям.
Що ж, щасливої дороги, тобі, Георгіє! І нехай твоє вміння медика-патріота Грузії та України і далі рятує життя людей не тільки в польових умовах, але й і в мирний час…
Фото автора, Олексія Левенця та з домашнього архіву Георгія Гелашвілі
