Розповідь оприлюднив у своєму блозі «Най все буде Тернопіль» Тарас Циклиняк.

  Шо було, Пане..на Оболоню перед війною? Стояли хати глиняні. Тут мешкали господарі-хлібороби, урядники, прості робітники. А в сторону до банку (ймовірно Ексім на вул.Живова) то там уже солідних людей не було. Мешкали прості робітники, небагаті. На Оболоню лишолося ше пару старих довоєнних будинків. Зокрема дім Скрипця, Сеника (люди повмирали, хати продали), Христинки, Толіка Кривого.

Тут мешкав поляк Пан Лучинський, який мав дідька. Його хату повалили. Вона стояла неподалік сучасних гуртожитків медичного на стику Оболоні та Живова. Тепер тут великий будинок. Там був гараж. Він робив директором Ощадної Каси (Майдан Волі,2).

Він мав уклад (зарплату) 230 злотих. То було багато на той час! 60-70 злотих коштувала середня корова, а гарні мешти - 15. Дочка була учителька і за польським офіцером заміжня. Був такий капітан..прєдставітєльний мужичок. Жінку звали Вандою.

Я туда носив молоко. Бувало прийду і чую, як він із кимось говорить. То дідько не хотів вступатися. Зрештою..йшов на стрих. Все жалівся мому татову, що той його мучить. Він, крім того, в зиму люту, коли парканів за снігом не видно...а мав такий кольосальний гараж. Там опалення було тільки вугльом, п'єц був великий. Третя година ночі, встає досвіта і шліфує ті фіякри на продаж. То дідько всьо робив. Щітки самі ходили. Ви смієтеся?! Не варто, бо той дідького його і повісив страшною смертю. Лучинський розписав, шо віддасть душу. Ми його ховали. Страшно виглядав. Ше казав мому батькові в войну, шо на Загребеллі чуть дідько його не втопив. Спас слюп телєграфічний. Так, зрештою, він його і повісив. Люди виділи то.. Там був коваль Бицко, мешкав коло ринку. Хата досі стоїть, але всі вимерли. У нього наймав кузню. А за нею були комори на дубових підвалинах. Ви знаєте, Пане.. він сів влітку перекусити і випадково побачив, шо щось блищит під підвалиною. Там тільки бальки і дах, стелі не було. Піднімає то, а там гладущик золота! Вітру нема...і тут обривається бант і так дає йому по хребті і по карку, шо він дві неділі лежав нерухомий. Коли вже прийшов до тями, то сказав жінці шоб накрила то і взяла з кузні попіл.

Потім той дідько курив як Пан елєгантний..дрочився із сусідом...учителем Кордубою, той його лапав по паркані. Коли вже прийшов край і Лучинський не міг того витерпіти, то він його вішає в тій самій шопі. Був такий польський телєфонний кабель воєнний із стальовими жилками (дротами) та ізоляцією шматяною. Дроти зісунулися і перерізали йому горло. Дуже харчав..

Тай побачила то квартирантка і пішла різали кабель ножем. Можна було його врятувати, але дідько не дав. Зрештою...він впав з того шнурка і так крутився, шо не було пізнати...де голова, а де ноги. Всьо в болоті і в крові. Зробив з него глибу болота з кровою.

Мій тато робив йому труну. Ми його поховали. Офіцер з жінкою втік ше перед тим, а вони старі лишилися. Пані Ванда просила помочі. То все сталося весною 1947 року.

А все це через те, що хтось передав з родини. Люди знали про всі ті події. Думарецкий жив (боднар), який вози робив розповідав, що втілку в 6-7 годині в тому впоповерховому гаражі дідько на бальконі курит.

Жиди мали склепи-магазини. Везли товари зі Львова...а їздили фірмани кіньми. Тай ті фірмани, як до нас сходилися вечером і зачинали розказувати, то ми боялися надвір вийти. Відьми чіпалися! Їдуть, а на дорозі стоїть маленька овечка...мороз. Взяли шоб не замерзла. Тільки посадив на руки, сів на сани...коні попріли і з місця не рушать. На конях піна, дрібочуть, а з місця не йдуть. А то був дідько чи відьма. Потім шось штурхне в голові, бо то не одному таке попадало....тай поставив назад, а воно ся знесло в повітря зі сміхом. Після того коні як вітер летіли..з того місця втікали!