Про те, чому тернопільське видавництво взялося друкувати білоруськомовні книжки, і чому варто читати їх, а також інші твори цією мовою, розповів цими днями у книгарні «Є» директор видавництва «Крок», поет, перекладач Юрій Завадський.

— З чого все почалося?

— Мені здається, надзвичайно важко подолати бар’єри саме з тими культурами, котрі близькі нам. Нас роз’єднують, перш за все, мови, але навіть не в них справа, — нас роз’єднує жахливий посттоталітарний спадок. Ми бачимо культури – літератури та мови, котрі далекі від нас, але відігравали велику політичну роль, будучи знаряддям експансії; і не бачимо тих, котрі стоять поряд із нами, — румунської, білоруської.

Маю доброго товариша білоруського письменника, котрий нині мешкає в Києві, —  Сергія Прилуцького (Сірошка Пістончик). Саме з того, що видали книжку його арогантської прози «Дегенеративний словник», все й почалося близько трьох років. Зрештою, шляхом до іншої культури є певний альтруїзм та любов.

— Чому так сталося, що білоруські книжки виходять у Тернополі?

— У цій країні велика проблема з виданням білоруськомовної літератури. Це ґрунтується на тотальному контролі держави, зокрема, та проблемі ведення приватного бізнесу. Є два вільних видавництва, котрі видають білоруськомовні книжки, – одне, «Логвинова» в Литві, друге – «Крок». Ну, і звичайно, є офіційні видавництва, котрі штампують те, що треба.

Білоруською розмовляють тільки фріки та вчительки білоруської, якщо ще такі є. На жаль, у містах ситуація катастрофічна, але в селах вона досить розповсюджена. Крім того, пересічні люди зневажливо ставляться до білоруської. Відповідно, нема споживача на білоруськомовну книжку, відповідною, мало видавництв. Крім того, діє той самий закон, що й в Російській федерації – про наклеп. А туди можна підписати будь-що. Приміром, в збірці Сергія Прилуцького був вірш про те, як вусатий мужчина лежить у психлікарні та згадує життя, котре до болю нагадує правління Лукашенка – навіть така проста річ підпадає під закон про наклеп. Тому весь тираж, котрий планували розповсюдити в Білорусі, вилучили та передрукували без того тексту. Ну ось, якби я написав вірша, де було б «Тимошенко – бандитка, Порошенко — дебіл» нічого б не сталося. Зрештою, що в цьому такого? Але в нас вільне висловлювання теж переходить межу, бо журналісти пишуть, хто і що краде, але на це ніхто не звертає уваги…

Перші дві премії за книжки, котрі ми видали, — саме за білоруськомовні. Це міжнародна літературна премія ім. Олеся Ульяненка за «Дегенеративний словник» Сергія Прилуцького (Сірошки Пістончика). Друга — найпрестижніша незалежна премія Білорусі імені Єжи Гедройця, котру отримав Макс Щур за книжку «Завершити гештальт». Цю книжку ми привезли в Білорусь контрабандою, а сам письменник уже 20 років, як живе в Чехії після того, як у дев’яносто п’ятому році вчинив контроверсійну акцію. Те, що саме йому віддали нагороду, було несподіванкою не тільки для нас. Це водночас красномовне свідчення того, що літературний процес у Білорусі, є більш відвертим, ніж наш. Оскільки література, так би мовити, не офіційна, відповідно, є якась справжність, яку ми вже трошки пропили. Тому й кажу, хоча багато хто ображається, що українську літературу треба знову загнати у підпілля, щоби вона ожила.

— Чи може пересічний українець читати білоруськомовні книжки?

— Так. Не треба боятися читати білорусів – їхня мова найближча нам. Дуже легко ввійти у контекст мови та освоїти її. Головне пам’ятати, що шмат означає «багато», прана – «одягатися» і ще кілька словоформ, котрі треба освоїти, а далі все піде легко. На 80 відсотків одразу все зрозуміло, а якщо ще включити мозок, та знати діалектні слова – ще легше.

Записала Анна ЗОЛОТНЮК