На цю спортсменку завжди було приємно дивитися — струнка й статурна Вікторія Шаймарданова вигідно виділялася на тлі солідних у вазі суперниць по суперважкій категорії, повідомляє Нова Тернопільська газета.

Жіноча важка атлетика увірвалася до олімпійської сім’ї відносно недавно, у 2000-ому, коли Вікторія перебувала вже у зеніті спортивного віку, тож основні її успіхи припали на завершення спортивної кар’єри. Однак і за таких умов Вікторії вдалося виграти кілька золотих нагород на чемпіонатах Європи, а на Олімпіаді в Афінах’2004  посісти п’яте місце.

Тоді, в Греції, Вікторія, маючи 88 кілограмів власної ваги, змагалася проти 140-150-кілограмових китаянок та інших зірок суперважкої категорії. Після ривка Вікторія  навіть лідирувала, піднявши 130-кілограмову штангу, але у поштовху підняла 150 кг, що у підсумку дало п’яту суму.

Ця історія несподівано отримала продовження наприкінці 2016-го, коли Міжнародна федерація важкої атлетики ввела нову вагову категорію. Якщо раніше фактурні дами змагалися у категоріях до 75 кг та понад 75 кг, то тепер важких категорій стало більше — до 75 кг, до 90 кг та понад 90 кг. Коли ж проаналізували виступи всіх спортсменок світу за історію змагань, які підпадають під новоутворену категорію, то виявилося, що той афінський виступ Вікторії Шаймарданової у ривку — 130 кг — тепер є рекордом світу для вагової категорії до 90 кг!

Нині Вікторія, вже давно завершивши спортивну кар’єру, переїхала з Київщини до Тернополя і разом з коханим чоловіком Віктором Симівим виховують нове покоління тернопільських важкоатлетів. Лише два тижні тому їхня нині найзірковіша вихованка Марія Хлян зі Скалата виборола “срібло” чемпіонату Європи,  а на підході до високих результатів ще кілька юних “зірочок”. Отож, тем для нашої розмови з Вікторією Шаймардановою назбиралося чимало, але розпочали ми, звісно, з рекорду…

— Вікторіє, а Міжнародна федерація надіслала вже вам якусь відзнаку про те, що ви — рекордсменка світу?

— Ні, жодних відзнак не було. Повідомили мені про це ще наприкінці минулого року, коли ввели нову категорію, але це лише формально, для душі (сміється — авт.).

Нині згадую, як важко мені далися ті змагання на Олімпіаді в Афінах, дуже складним був відбір. Я виявилася найлегшою в категорії, але у ривку підняла 130 кг і лідирувала, та поштовх мені не вдався, я підняла лише 150 кг у третій спробі і в сумі посіла п’яте місце.

Тепер, аналізуючи той виступ, можу сказати, що вдалося показати тоді високі результати не завдяки, а всупереч обставинам. В олімпійській рік я перемогла на відбірковому чемпіонаті України, потім виграла внутрішній відбір, але мене постійно “бортували” з команди, вигнали навіть зі зборів. Казали: “Твоя Олімпіада буде в Білій Церкві”. Однак, з Божою допомогою, я таки поїхала до Афін. Дуже вдячна спортивному психологу Петру Чирухіну, який мене дуже підтримав перед Олімпіадою. Він тоді за свої кошти поїхав на Олімпіаду, допоміг багатьом спортсменам, у тому числі й олімпійській чемпіонці Ірині Мерлені. Він і досі нам допомагає, підтримує тепер моїх дівчат.

— Суперважка категорія у важкій атлетиці (та й не лише в цьому спорті) вирізняється тим, що спортсмени, які в ній виступають, перестають прискіпливо контролювати свою вагу і у підсумку набирають півтора центнера і навіть більше. А вам як вдавалося протягом усієї кар’єри тримати себе у формі?

— А це також не дуже весела історія. Спорт не завжди такий справедливий, як хтось вважає. Моєю “бойовою” ваговою категорією завжди була до 75 кг — я невисокого зросту (1,72 м) і не схильна до повноти, тож триматися в нормі не було важко. Однак я “переходила дорогу” протеже представників тодішнього тренерського штабу збірної, і мені сказали: “Або переходь до суперважкої категорії, або будемо з тобою прощатися”. Отож я змушена була змінити категорію. Ой, як же важко давалося мені набирати вагу! На нашій тренувальній базі в Конча-Заспі (а там я незмінно тренувалася протягом 17 років своєї кар’єри) я брала після вечері з собою трилітровий слоїк з кашею і після вечірньої прогулянки, десь близько 22-ої години, з’їдала всю цю кашу, щоб бодай трішки підтягнути вагу. Звісно, після такої екзекуції я навіть лежачи спати не могла, щоб та каша з мене не полізла, спала напівсидячи. Та мені дуже подобалася важка атлетика, подобалося тренуватися та виступати, і я долала такі випробування.

— А де ви почали займатися “залізною грою”, як ще називають важку атлетику?

— Я народилася і почала займатися у Харкові, там виконала норматив майстра спорту міжнародного класу, а в 2002 році переїхала до Білої Церкви, що на Київщині. Мене запросили на навчання до Білоцерківського національного аграрного університету, а паралельно я тренувалася і виступала. Насамперед, звісно, тренувалася — по три години зранку та ввечері, отож, часом викладачі прямо в залі приймали у мене заліки й іспити (сміється — авт.).

У Білій Церкві мені пощастило співпрацювати з дуже порядними людьми. Фактично все місто мене підтримувало, будь-які проблеми намагалися вирішити. Вони мені після Олімпіади й двокімнатну квартиру виділили в новобудові.

— Але пізніше ви цю квартиру обміняли на Тернопіль. Чому?

— Ось тут — романтичний момент (сміється — авт.). З тренером зі Скалата Віктором Симівим ми були знайомі багато років, але переважно через “Добрий день” і “До побачення”. Однак на якихось змаганнях вдалося поспілкуватися ближче, обмінялися телефонами, більше взнали одне одного. А потім були змагання в Тернополі і на них він мені освідчився. Я довго не думала, зібрала речі й переїхала до Тернополя. Навіть не намагалася перетягувати його до себе, а, як справжня східна жінка, пішла за чоловіком. Ось так вісім років тому я опинилася тут, і абсолютно не шкодую…

— …тим більше, що важкоатлетична школа в Скалаті працює надзвичайно продуктивно…

— Так, у нас з Віктором склався дуже взаємопов’язаний тандем. Він переважно працює в Скалаті з дітьми, а я у Тернополі в ШВСМ треную вже готових спортсменів, але часто також приїжджаю до Скалата. За ці вісім років ми підготували вісьмох майстрів спорту і двох “міжнародників” (до речі, раніше в Скалаті не було жодного майстра спорту з важкої атлетики). Окрім віце-чемпіонки Європи Марії Хлян, про яку ви писали в минулому номері, Софія Зенченко була бронзовою призеркою юнацьких Олімпійських ігор’2014, Ірина Барановська здобувала нагороди на юніорському чемпіонаті Європи та чемпіонаті світу серед дівчат, демонструють високі результати й інші наші спортсмени.

— А де тепер любителі важкої атлетики зможуть побачити ваших вихованок?

— У травні буде відбір на Всесвітню Універсіаду. Ми вже почали до неї підготовку, маємо кількох претенденток на поїздку. Тренуємося в залі ТНЕУ, де нам створили дуже хороші умови. Хоча маємо там один поміст, але всім вистачає, і підготовка доволі продуктивна. Якщо вуз знайде можливість профінансувати вирішальну частину підготовки для наших дівчат, то вони із задоволенням представлять ТНЕУ і Тернопіль на Універсіаді.

— Про недавній успіх вашої вихованки Марії Хлян на чемпіонаті Європи, де вона взяла срібну нагороду, давайте поговоримо детальніше. Ви, звісно, дивилися телетрансляцію?

— Звичайно, хіба ми могли пропустити?! Марія виступила просто блискуче — і технічно, і психологічно. Спрацювала на п’ять підходів і здобула срібну медаль в сумі та дві “бронзи” в окремих вправах. Гадаю, що це вагомий успіх і для Тернополя, і для всієї України. Нарешті Марії вдалося реалізувати те, чого вона прагнула стільки років. Вона поступово виходить на найвищі результати. Мені подобається, як вона працює — з бажанням, завжди налаштована на перемогу. Гадаю, що завдяки своїм професійним якостям — спортивній злості (в доброму розумінні), впертості, працелюбності — Марія досягає високих результатів. А ще вона дуже добра й порядна людина, і, наприклад, коли вона тренується у Скалаті, а ми їдемо на змагання, то я зі спокійним серцем можу залишити на неї вихованців — вона і потренує, і на власному прикладі дасть пораду.

— Однак демонструвати такі високі результати у сучасному спорті неможливо без гідної підготовки…

— Однозначно, причому вона, м’яко кажучи, не дешева. Але, на щастя, нам дуже допомагають і директор обласної ШВСМ Олег Любінський, і президент нашої федерації Богдан Олійник, і Скалатська громада. Я завжди кажу: лише разом — ми сила!

Можливо, умови для тренувань у нас в Скалаті скромні — лише три помостики, обладнання (маю на увазі штанги) іржаве й застаріле, але ми не нарікаємо, а працюємо і маємо результат. Наприклад, Марії Хлян першого разу виконати норматив майстра спорту не завадив навіть… чоловічий гриф штанги. Якщо справді чогось прагнеш, то не звертаєш уваги на обставини.

Та й ремонт нашому залу не завадив би, і “Епіцентр” (Національна мережа будівельно-господарських супермаркетів, яка належить президенту Всеукраїнської федерації важкої атлетики Олександру Герезі, — авт.)  колись навіть обіцяв оновити приміщення, але поки що ці розмови затихли…

А спорт нині обов’язково потрібно розвивати. Ви би знали, які активні й талановиті діти в сільській місцевості, але не мають де себе подіти. На тренування до нашої спортшколи в Скалаті добираються по 5-10 км, хто на автобусі, хто на ровері, хто пішки йде. Всі бачать успіхи Хлян, Зенченко, Барановської та інших дівчат, і, звісно, прагнуть бути схожими на них. Та у нас часом на тренування приходять по 50 дітей…

— …і ваша донечка Діанка також з ними тренується?

— Так, і тренується, і показує їм, як правильно робити (сміється — авт.). Їй лише рік і вісім місяців, а вона вже з мамою в залі. А ось мій 21-річний син Султан до штанги байдужий. Напевно тому, що я на шостому місяці вагітності ще тренувалася, а коли його народила, то лише кілька місяців відпочила і знову в зал. У Харкові десять помостів у залі, шум жахливий під час тренувань, і всі дивувалися, як у таких умовах мій хлопчик чудово спав. Він і потім був зі мною в залі, постійно підбігав і запитував: “Коли ти вже закінчиш тренуватися?” Витримати тригодинне мамине тренування для дитини було дуже нудно. Тепер він навчається в ТНПУ, і боротьбою займався, і гімнастикою, й іншими видами спорту, а до штанги —байдужий.

— Вам, очевидно, після такої багатої кар’єри дуже прикро, що категорію до 90 кг не ввели раніше?

— Навіть не запитуйте! Я її дуже чекала, обіцяли, що ось-ось введуть, але постійно відкладали. Добре, що нарешті ввели, адже далеко не всі дівчата можуть набрати 120-160 кг ваги, що нормально для категорії, як ми її називаємо, “понад”. Важачи півтора центнера, звісно, виходиш на зовсім інший рівень результатів, ніж маючи 80-90 кг власної ваги. При цьому в категорію до 75 кг високим дівчатам вписатися також непросто. Тому дуже рада за них, що тепер є категорія до 90 кг, і спорт став справедливішим.