«Щороку на тернопільській Алеї зірок запалюються нові зірки. Але це не означає, що старі тьмяніють в їхньому сяйві», — такими словами історик Сергій Ткачов розпочав вечір пам’яті, присвячений народним артистам України Анатолію Горчинському, Мирославу Коцюлимові, заслуженим діячам мистецтв України Казимиру Сікорському та Михайлу Форгелю.

Захід відбувся в циклі подій «Бункермуз запалює» і мав на меті привернути увагу до театральних корифеїв нашого міста. І, гадаю, із поставленим завданням він впорався, адже зібрав людей, котрі знали, товаришували, творили та жили пліч-о-пліч з цими зірками.

Біля витоків української естради

2

«Кожен із тих людей, котрих нині згадуємо, ніс своє знамено, і кожен примножив мистецькі скарби не тільки України, а й світу», — відзначила Олена Горчинська, вдова композитора, виконавця пісень, актора, режисера Анатолія Горчинського.

Вона наголосила на тому, що постать й творчість Анатолія Аркадійовича досі не до кінця вивчена. Адже митець проявив себе у багатьох амплуа, і в кожному його вклад достойний пошанування. Мабуть, найвідоміша його іпостась як поета-пісняра. Він — автор понад 350 пісень. А його «Росте черешня в мами на городі», «Поетова коханка», «Приїжджайте частіше додому», «Здравствуй, чужая милая», «Я не третий, я не лишний» не тільки знані всюди, а й названі шлягерами XX століття.

— Анатолій Аркадійович стояв біля витоків української естради. Володимир Івасюк вважав його своїм вчителем, і казав, якби не було «Червоної троянди» – не було б його «Червоної рути», — пригадала пані Олена. — Пісні Анатолія Аркадійовича докорінно відрізняються від тих, що популярні нині. Він писав їх не для того, щоби під них танцювали, а щоби слухаючи їх, люди думали і серце їхнє відчувало. Не всі вірші, що їх писав Анатолій Аркадійович, ставали піснями. Його поетична творчість ще чекає свого дослідника. Так само, як і його набутки як актора. Мало хто знає, що Анатолій Аркадійович починав працювати у київському театрі оперети… Він був чудовим актором – блискуче вживався у ролі, відчував персонажів. Працюючи режисером, він знав, як тактовно підказати й порадити акторам. Анатолій Аркадійович поставив 108 п’єс, з них 43 в Тернопільському драматичному театрі, всі з власною музикою.

Без слів смішити

3

У деяких з цих вистав грав і Мирослав Коцюлим. Його гра захоплювала глядачів, адже навіть епізодичну роль умів втілити так, щоби вона запам’яталася не гірше за головну. Театр був його життям. А про те, якою людиною він був, розповіла його вдова, акторка Тернопільського академічного обласного театру Олена Коцюлим. З її уст актор постав, як живий. Зі своїми захопленнями — був затятим рибалкою та грибником, в спілкуванні — щирий, душа компанії. А як любив пригощати друзів! Одна за одною нанизувалися історії про те, як готували сімейну ковбасу, коли театр їхав на гастролі, про гриби, котрими пригощали всіх друзів… «Я виконую продовольчу програму», — любив повторювати актор. Та щирість і відкритість переливалася у ролі – був переконливим, природнім, неперевершеним у комедійних і драматичних іпостасях. Чарував залу і без слів. Якось Олена Григорівна почула на спектаклі, як одна жінка запитала іншу: «Чи скоро вийде той артист, що нічого не говорить, а всі сміються?»

Філософ сцени

4

Актор, художник, скульптор, сценограф Казимир Сікорський був не такою публічною особою, як Мирослав Коцюлим. Його менше впізнавали на вулицях, але його вклад у розвиток театру зокрема, й мистецтва загалом, важко переоцінити.

— Казимир Броніславович був дуже талановитим. У нього була трагічна доля, і як на одну людину йому випало забагато випробовувань. Можливо, тому його творчість й була така – у філософських і неяскравих тонах. Душа його жила тим, що пережив у дитинстві, а потім на схилі літ, — сказала заслужена журналістка України Галина Садовська, вдова Казимира Сікорського. — Нині великий театр розташований на п’ятачку цвинтаря. Отак приходиш і молишся за всіх — за Сікорського, за Коцюлима, за Форгеля, за Корницького. І тут, на алеї, уже театр – чотири зірки, чотири людини. Хоч, на моє переконання, їх мало б бути значно більше. Уже мали б світитися зірки першого народного артиста України з Тернопільщини Ярослава Геляса, народного артиста Павла Загребельного, а також акторів, які ще з нами і серед нас — народного артиста України Володимира Ячмінського, заслуженої артистки України Марії Гонти.

Його родиною був театр

5

Про художнього керівника драматичного театру Михайла Форгеля мовив актор Юрій Черненко.

— Михайло Якубович – та людина, котра допомогла мені, Миколі Бажанову, Андрію Маліновичу, Олександру Папуші зробити перші кроки у театрі. Та людина, котра підштовхнула, надихнула, спонукала. Слава Богу, що його зірку поставили в бетон, то, кажуть, надовго. Але коли пам'ять закатають у бетон, то буде не те. Поки є пам'ять, людина жива. У Михайла Якубовича не було сім’ї і не було багато людей, котрі б знали його зсередини, знали б у побуті. Його родиною був театр. Його сім’єю були всі глядачі. Пригадую, коли тільки прийшов до театру, він казав: «Дивіться, то Марія Євгенівна – у неї вчіться», «Дивіться, то Мирослав Петрович – погляньте, як він грає цю роль». Іноді була своєрідна ревність, що не мені дісталася роль. На то чув: «Юрку, не будьте глупим, умійте чекати. Будьте достойні того, що вам дають». Коли казав, що у моїй ролі нема що грати, він відказував: «Вам нема що грати. Ви запитайте Коцюлима, Хім’яка, чи там є що грати». Тепер я бачу: там було, що грати.

До речі, дні народження Михайла Форгеля та Юрія Черненка збігалися. «Юрку, хочете працювати у театрі, поміняйте свій день народження, тоді не будемо стикатися інтересами», — пожартував якось Михайло Якубович.

— Ми народися 27 серпня. І я знав, що він у цей день завжди робить шашлики. У мене були свої гості, в нього — свої, але ж ревність дусить – у Маліновича він був на дні народження, у Бажанова — був, у Папуші — був... І ось прийшов день народження, Михайло Якубович на дачі смажить шашлики, я приймаю своїх гостей… О десятій вечора дзвінок у двері. Відчиняю, і першим «входить» величезний букет осінніх квітів – здоровезний, мабуть, зрізали всю грядку. Заходить Маруся Іванівна, Катерина Володимирівна і Михайло Якубович. Ви не уявляєте, як мені то було, коли я рік чи два пропрацював у театрі і сам директор у мій день народження о десятій вечора приніс мені квіти! — захоплено розповідав Юрій Черненко. — А я йому ні разу квітів не приніс… То було не з руки, то просто привітав словами. Тож скажу: не встидаймося любити одне одного. Я дуже тішуся, що нині ми згадали епоху, котра відходить – театр Коцюлима та Ячмінського, Бобровського і Сікорського, Корницького і Форгеля. Зараз театр тільки піднімається. Я б хотів, щоби театр був достойний того рівня, про який мріяв Михайло Якубович, а він хотів театру нового, цікавого, щоби глядачі йшли не посміятися, а подумати, відчути, щоби любили не балачки про акторів, а самих акторів. Щоби театр підносив, виховував глядача...

Наостанок присутні переглянули фільм Анатолія Крохмального про Казимира Сікорського «Життя на чистовик».

Анна ЗОЛОТНЮК