Уже четверту річницю розстрілів на Майдані відзначають українці, а зокрема, і тернополяни, сьогодні, 20 лютого. Саме у 2014 році розстріляли невинних людей, які просто намагалися змінити свою країну на краще.

Розпочався загальний протест ще в листопаді 2013 року, згодом переріс у Революцію Гідності. Лише вранці 20 лютого нарахували 48 вбитих, а до вечора їх стало вдвічі більше. У той «чорний» четвер загинуло понад 100 людей.

А сьогодні, через 4 роки, тернополяни згадують своїх героїв та діляться спогадами.

-Я пам'ятаю молодика, який їхав з нами до Києва на Майдан, але попросив зачекати пару хвилин і побіг ще помогти громити раду в Тернополі. Я пам'ятаю блокпости кожні пару кілометрів і цих грізних дядьків з питанням: «Куди?», і благословляннями після відповіді. Я пам'ятаю, як перед Києвом нас зупинили молодики з криком: «Пацаны, да их тут целая машина!!!», ми обіср*лися від страху, але поїхали далі після слів уже по українськи: «То що ж ви зразу не сказали, що ліки на Майдан везете?». Я пам'ятаю молоденьких медсестричок у чоловіковій машині, що казали по телефону матерям: «Який майдан, лягай спати, я в подружки заночую». Я пам'ятаю, як спитала в родича, якого випадково зустріла на майдані, де його жилетка з написом «священик», може хоч не підстрелять, а він сказав, що то все не має сенсу, бо треба «коктейлі» на передову носити. Ти ще бережеш ту каску, отче Михайле? Я пам'ятаю, як розмовляла по телефону з другом, а їх беркут брав штурмом. Я пам'ятаю кляте кача, неможливо стримати сльози... Я пам'ятаю.. .– розповідає Тетяна Шейкіна

-В ті чорні дні зі мною поруч були не тільки хлопці із закіптюженими щетинами і дівчатка з прозорими очима, готові прийняти власну долю, якою б вона не була. Зі мною поруч була музика, усі ці чорні роки, роки, коли терпіла, робила понад силу, плакала і хоронила друзів, поруч зі мною були «Кому вниз». Вони додавали сил, коли готова була впасти. Вони не зрадили й досі. Я оплакую своїх загиблих під «Серед тіней».  Мама благословляла мене на боротьбу під «Нахтігаль» (так уже сталось) і її «Повертайся з Перемогою» під час боїв на Грушевського для мене тісно переплетене із «рідною стріхою, що тихо ховала гверову сталь»... Я виросла з вами. З вами посивіла і пройшла те, що пройшла. І це ще не кінець. Дякую вам, хлопці, - пише Лілія Мусіхіна.

-4 роки тому країна ридала через розстріли невинних патріотів у самому центрі столиці!!!  20 лютого 2014 року ми бачили, як молодих хлопців виносять на носилках, зроблених з підручних засобів, як зовсім юні дівчата сміливо, наче на конвеєрі, роблять нові й нові коктейлі молотова, як моторошний хаос забирає в полон увесь Хрещатик...Постріли, гранати, жахливі новини про все нові та нові втрати... Рівно 4 роки тому, я, не знаючи як саме можу бути корисною, стала вперше донором крові...пам‘ятаю, що тоді прийшлось вичекати близько 5 годин (так багато наших тернополян вирішили передати свою кров Героям), згадаю і про те, як швидко організувались наші волонтери, які збирали та передавали у Київ торби одягу, ліків та їжі...в той вечір усі світові ЗМІ писали про незламний дух українців та нашу жагу до поборення корупційного режиму влади. З того дня я зрозуміла, шо є частиною великого народу, що більше не зможу бути пасивною в питаннях, які стосуються нашої прекрасної нації та неймовірної країни... 4 роки боротьби, війна, так багато Героїв більше не з нами, так багато втрат... Нехай тільки ці жертви не будуть марними, - згадує Юлія Гесюк  

Фото з відкритих джерел