Отець Василь Баглей нещодавно повернувся з місійного туру до Італії, де мав реколекції, духовні науки та інші богослужіння в українських церковних громадах. Своїми враженнями про перебування там, священик люб’язно погодився поділитися з читачами «Терену».

 - Отче, знаємо, що побували в Італії як місіонар Божого Милосердя. Розкажіть, будь ласка, детальніше про особливості цього титулу й повноваження, які він дає.

 - Пам’ятаємо, що з грудня 2015-го до листопада 2016 року тривав ювілейний Рік Божого милосердя, який оголосив Святіший Отець Франциск. З цієї нагоди він призначив 1070 священиків місіонарями Божого милосердя для всієї католицької Церкви, що нараховує понад мільярд вірних у світі. Ми мали тоді зустріч зі Святішим Отцем і він доручив нам бути його особистими посланцями в єпархіях,  які будемо відвідувати. Основним нашим завданням було нести звістку  й проповідувати про Боже милосердя, свідчити словом і прикладом, бути видимим знаком присутності Святішого Отця серед вірних

Також ми отримали привілей у Святій тайні сповіді уділяти розрішення з важких гріхів та злочинів. Раніше таке повноваження мав лише Папа, такі гріхи були, умовно кажучи, зарезервовані за Римом.  Це був безпрецедентний випадок, бо до Папи Франциска ніхто такого не запроваджував.

з Папою

Коли рік закінчився, Папа дуже гарно сказав: «Закінчився ювілейний рік, але не закінчилось Боже милосердя» й продовжив певним священикам ці повноваження. Нас залишилося близько 500 осіб у світі. Цьогоріч на наш Великдень (бо в Європі він на тиждень швидше, ніж в Україні) матимемо зустріч з Папою у формі такого собі семінару чи курсів підвищення кваліфікації з місіонерства за вже розробленою програмою.

 - Кажете, 500 осіб у світі, а скільки таких місіонарів в Україні?

 - Ми не розглядаємо Україну окремо, беремо до уваги греко-католицькі громади в усьому світі. Остаточно не знаю, кому продовжено повноваження, гадаю, що близько двадцяти. У нашій Тернопільсько-Зборівській архиєпархії місіонарів двоє – я та отець Йосафат Савран.

 - До слова, ми ж наче мали святкувати Великдень з усією світовою християнською спільнотою?..

 - Це була ініціатива Папи Франциска. Не думаю, що ми дочекаємося, аби її підтримали в Україні. Наша країна не є монолітно католицькою, як, скажімо, Польща, вона поліконфесійна. Церква не піде на те, щоб ще більше роздмухувати суперечності й розбрат між вірними різних конфесій.

 - Отче, ви мали нагоду поспілкуватися з українцями у трьох італійських містах. Що вразило найбільше?

Наші сучасники їздять до Італії ще з 90-х років. Церкви не будують, бо більшість орієнтована на те, щоб повернутися в Україну. Власне, і нема такої потреби. Італійський єпископат радо надає приміщення римо-католицьких церков для Богослужінь. Скажімо, в Генуї вони відбуваються в храмі св. Степана, розташованому майже в центрі міста, архітектурній та історичній пам’ятці 13-го століття.

Не всі заробітчани, звісно, ходять до церкви, та все ж кількість наших громад  в Італії досить переконлива – їх понад 140. Є навіть Апостольський візитатор Діонізій Ляхович, який опікується нашими вірними в Італії та Іспанії.

Помітно, що громади, принаймні Савони, Генуї та К’яварі, дуже активні й живі. Церва для них є і якорем, і маяком на чужині, що допомагає відновитися після важкої праці, здобути внутрішній спокій, острівцем рідної мови та віри, а головне – вони разом ідуть до Бога. Люди там добре розуміють, що таке служіння – і громаді, і ближньому, й Богові, який наділив тими чи іншими дарами. Нема споживацького ставлення до церкви, яким часом грішать на батьківщині українці, сприймаючи її, як такий собі обслуговуючий центр: щоб і хор гарно співав, і проповідь була добра, а головне – недовга, і красиво має бути, і тепло…

Цікаво, що громади в Італії не є виключно галицькими, об’єднують людей і зі Західної,  і з Центральної та Південної України, є чимало російськомовних.

Тут треба віддати належне душпастирській діяльності нашого земляка о. Віталія Тарасенка. Особисто для мене він є прикладом дуже доброго священика, який вже упродовж 15-ти років усе своє життя, всі свої сили спрямовує на розвиток церковних громад у згаданих містах. При цьому робить це не якимсь монархічним чином, а, налаштовуючи людей на те, що церква – це вони, його ж завдання – делікатно коригувати й організовувати.

з о. ВТ

 - За десятиліття трудової міграції до Італії склався стереотип нещасної, зневаженої, заляканої заробітчанки. Але ж багато жінок зуміли перетягнути за кордон, якщо не сім’ї, то дітей, чи створити нові, народити там, якось по-іншому самореалізуватися. Вам зустрічалися такі?

 - Таких справді чимало. Це люди, що мають добру працю за контрактом, дозвіл на проживання в країні, змогли соціалізуватися там. Італійська влада заохочує таких людей ще й досить низькими кредитами на власне житло. Побував навіть у гостях в такого змішаного подружжя, де вона – українка, а він – італієць. Діти розмовляють італійською, бо дитсадок і школа, але вони ходять до нашої церкви, й італієць, юрист за освітою, прислуговує під час відправ, йому дуже імпонує східний обряд. Наших жінок там насправді дуже цінують, вони теж є своєрідними місіонерками – милосердя, терпеливості, співчуття, віри…

діти

 - Чи мали час на туристичні враження від Італії?

 - Це, можливо, не так туристичні, як якісь світоглядні. Дуже хотів побувати в храмі, де кожен камінь – жива історія: у 13 столітті його збудували хрестоносці, він біля порту в Генуї. Храм виявився зачиненим.

А територія біля порту майже повністю тепер належить темношкірим і арабам, вони викупили практично цілий квартал, витіснивши звідти італійців. У жодному разі не є расистом, але ці люди ніколи не будуть асимілюватися, вони будують мечеті, вони народжують багато дітей на противагу європейцям, де двоє – це вже багато… Знаєте, що в арабській мові нема слова, що означає «аборт»? Італійці, і вони самі це визнають, одружуються пізно, або взагалі не створюють сім’ї, воліють мати одну дитину, бо діти – це ж спиногризи, час та увага, може краще купити песика… Споживацтво витісняє християнство. А саме за його розквіту Європа надбала те, чим досі захоплюємося – твори мистецтва, архітектури тощо. Це по суті матеріалізоване християнство. Якщо нічого не зміниться –  Європа ісламізується. І не тільки геополітичні чи економічні чинники будуть вирішальними Емігранти-мусульмани мають чіткі релігійні переконання, живуть згідно з ними. А європейці самі себе позбавили основного стержня – віри. Папа Бенедикт  XVI сумно зауважив, що колись Європа християнізувала Африку, а скоро буде навпаки. Вже тепер в Африці католицька церква кількісно перевищує європейську.

порт

 - На щастя, ми хоч і прагнемо в Європу, але вічні цінності все ж не відкидаємо. Залишається два тижні до свята Христового Воскресіння. На чому порадите зосередитися, аби гідно його зустріти?

 - Укотре наголошу, що піст – це не тільки обмеження себе в споживанні м’яса й гучних веселощах. Ще в 9-му столітті персидський святий Іван Дамаскин казав, що якби піст полягав у стриманні від м’яса, то корови були б святими, бо ніколи його не їдять.

Це добрий час для того, аби дати собі чесну відповідь на питання «Хто я? Який?», «Куди йду, чого прагну?», «Якими є мої стосунки з Богом?». Наші реалії вимагають бути активними, якомога більше встигати, заробляти тощо. Але якщо живеш у матриці і не маєш часу замислитися над подібними питаннями – хтось зробить це за тебе, накине шаблон поведінки.

Коли чую, що люди начебто не мають часу на Святу Літургію, Святе Письмо, для Бога – часто наводжу такий приклад: чоловік рубає дерева тупою сокирою, мучиться, нервує… А коли йому радять підточити її, каже, що не має на це часу. Знесилений, вже не може зрозуміти, що полегшив би собі роботу. Отож, піст – це, образно кажучи, час, аби нагострити свої сокири. Визначитися з цінностями, що є вічними, і жити, орієнтуючись на них. Саме так можна зібрати скарби на  небі, як навчав Ісус.

Фото зі сторінки о. Василя Баглея у Фейсбуку