Майже місяць тому, 29 травня Неоніла Ігорівна Дригуш (Крем’янчанка) відзначила ювілей. І не лише за віком, а й творчий. Адже з раннього дитинства жінка писала вірші. Пізніше – новели, нариси про Україну, малу батьківщину (навіть псевдонім узяла за місцем народження – Крем’янчанка), а останніми роками – про Італію, куди їздила на заробітки…

Від Кременця набралася снаги

Неоніла Ігорівна народилася 29 травня 1959 року у сім’ї педагогів. Батько був професором інформатики у педінституті. Мама працювала викладачем української мови і літератури в Кременецькому педагогічному училищі. І ось уже 11 років Лілія Адамівна очолює Кременецьку районну «Просвіту». Власне, від мами Неоніла успадкувала любов до слова. Але через мамину любов до України вона… не стала журналісткою, пишуть на сторінках газети «Свобода».

Неоніла закінчила у Кременці середню школу №1 та музичну за класом скрипки. Від 9 років творча дівчинка була членом літературної студії «Ломикамінь» при педагогічному училищі, а писати почала у 6 років, з 12 – друкуватися в районній газеті.

– Якось у шкільні роки, – пригадує пані Неоніла, – вчителька Катерина Петрівна Сальська перед класом прочитала уривок з мого твору і так розчулилася, що аж заплакала. Мені було незручно, а учні не знали, як реагувати. Тоді я й зрозуміла, що хочу стати письменницею і журналістом. Вирішила вступати на факультет журналістики. Однак мама у 1970-х роках була під «ковпаком» у КДБ, бо читала на засіданнях літературної студії «Ломикамінь» заборонені вірші шістдесятників – Ліни Костенко, Василя Симоненка, інших. За це її мало не звільнили з роботи, часто викликали на допити. Нам стало зрозуміло, що мені до Львова дорога закрита, і я вступила до Тернопільського педінституту, де навчалася за спеціальністю «Педагогіка та методика початкового навчання». Працювала вчителем початкових класів у школах Кременця і Тернополя.

Були періоди, коли писала і коли не писала…

Неоніла Дригуш згадує, що після випускного вона і дві  її сусідки по кімнаті в гуртожитку виявили крадіжку. В однієї зникла золота каблучка, в другої – гроші, а в Неоніли – 4 товстих зошити з понад 300 віршами. Від потрясіння перестала писати.

Але у 1990-х, з початком відродження України, знову взялася за перо. Літератори Петро Сорока, Іван Потій, Володимир Кравчук створили Галицько-Волинське братство літераторів. У альманасі «Курінь», вихід якого вони організували, була опублікована «Легенда про Ірву» Неоніли Крем’янчанки. З 1995 року її першу книгу «Орлине гніздо» з літературними обробками легенд Кременеччини перевидавали ще двічі.

Після проголошення незалежності України Неоніла змінила фах. Спочатку, оскільки жила у Великому Глибочку, працювала у місцевій бібліотеці, де, до слова, з однодумцями заснувала місцевий осередок Союзу українок,  провела багато вечорів до історичних дат, церковних і державних свят.

А згодом перейшла на роботу в обласний краєзнавчий музей, ставши науковим працівником відділу новітньої історії. Займалася дослідженням боротьби Української  повстанської армії – їздила областю, збирала матеріали, спогади.

У 1999 р. Неоніла видала книгу «Було у матері три сини», яка містила 52 художньо-документальні нариси та оповідання про діяльність УПА на Кременеччині, конкретних людей і визначні історичні факти. Згодом вони увійшли у збірник «Нескорена Кременеччина у першій половині 20-го століття: сторінки пам’яті». Побачила світ і поетична збірка Неоніли Крем’янчанки «Зорепад любові».

Книгу про Майдан і Небесну сотню «Рабів до раю не пускають» авторка пропустила через душу. Адже їздила на Майдан, перейнялася духом свободи та майбутньою долею України. Загалом Неоніла Крем’янчанка має нових та перевиданих книг близько десятка.

Заробітчанське щастя

Життя повернулося так, що, не маючи в Тернополі власного житла (родина, в якій було двоє діток,  мешкала у сімейному гуртожитку), Неоніла, як і тисячі інших українок, вирішила скуштувати заробітчанського хліба. І поїхала до Італії.

– Книга «Заробітчанське щастя» – повість про долю заробітчанки, – каже пані Неоніла. – Головна героїня – збірний образ. Його мені допомагали створювати мої подруги, які, як і я, працюють в Італії. Софійка поїхала у 2000 р. заробляти на квартиру і на навчання дітей. На Кременеччині залишився чоловік і двоє дітей. 5 років не була вдома. Через що їй довелося перейти, знають лише вона і Бог.

Неоніла Крем’ячанка розповіла, що жила й працювала в Калабрії, Неаполі, останніми роками – в Брешії, де особливо потужна українська діаспора, адже тут мешкають 17 тисяч наших співвітчизників. Є український театр, танцювальний колектив «Яворина», яким керує Оксана Федьків з Тернопілля.

Загалом в Італії є понад 80 українських парафій, де  служать українські студенти-семінаристи з Риму.

Щодо Брешії, то тут діють кілька українських громадських рухів, організацій, зокрема «Асоціація Архангела Михаїла»,  «Волонтерська сотня Брешії», які свого часу допомагали Майдану, а нині – українській армії, хворим в Україні і тим, хто приїздить на лікування до Італії. Члени «Волонтерської сотні Брешії» збирають гроші на допомогу українському війську, пораненим, хворим. Наприклад, бійцю-снайперу Андрію Нагірному («Фазану») з Чортківщини, котрий підірвався на розтяжці. Дякувати Богові, він вилікувався і знову пішов на фронт.

У Брешії є дві суботні школи, церковним хором керує Ольга Продан із Теребовлянщини. Тут церковний спів у виконанні людей, відірваних від рідної землі, звучить надзвичайно проникливо.

Пані Неоніла зазначає, їй гірко, що в Україні не завжди доброзичливо ставляться до заробітчан, бо, бачте, залишили родини, прагнуть заробити. Та не забуваймо, каже жінка, що вони вкладають тисячі доларів в нашу державу, у добробут рідних, рекламують Батьківщину за кордоном, беручи участь у фестивалях, концертах. Пропагують мову, культуру, українські звичаї, національні страви.

Як розповіла Неоніла Крем’янчанка, одна з наших заробітчанок вийшла заміж за італійця і передала йому любов до України. Він тепер одягає вишиванку, молиться в українській церкві, знає напам’ять Літургію українською мовою. Італійці часто приходять на концерти, запрошують наші вертепи до своїх помешкань.

Життя після ювілею

Для Неоніли Крем’янчанки на першому місці є Україна. Вона вірить у щасливу зорю нашої держави.

Оскільки є членом творчих спілок – журналістів, краєзнавців, письменників, Наукового товариства ім. Шевченка, то активно пропагує українську культуру. Влітку вийде у світ її збірка для шкільних бібліотек Тернопільщини «Живу тобою, Україно» з легендами, новелами, віршами, нарисами, оповіданнями.

Готує до друку книгу «Гроно калини на долоні» про війну на сході України і про долю 30-річного хірурга, якого водій закрив собою під час обстрілу. Про фронтового лікаря, котрий неодноразово оперував поранених просто неба, розповіли Неонілі його батьки, які також працюють у Брешії і є активними волонтерами.

Особливо важливими для пані Неоніли, звісно ж, є найрідніші – чоловік, мама, діти Юлія і Назарій-Ігор, онуки Богданчик і Єва. З гордістю розповідала вона про виставку у Почаєві творів дочки-художниці – викладачки Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка Юлії Ярчук.

Донька займається і писанкарством, і керамікою, і художнім розписом. Вона дружить з родичами загиблих героїв України, є активною волонтеркою у Кременці, за що отримала нагороду від Почесного Патріарха УПЦ Філарета.

Галина ВАНДЗЕЛЯК