Молода тернопільська фотографиня показує емоції, щирість та розповідає історії у світлинах
«Люди та спілкування — головні речі, котрі відкрила мені фотографія», — каже двадцятирічна тернополянка Анастасія Зазуляк. Вона давно займається фотографією, а нещодавно її серія автопортретів «Самоізоляція» отримала премію у номінації «Творчий пошук» на конкурсі у Литві.
— Чому вирішили зайнятись фотографією?
— Цікавилась нею з дитинства, в десять років робила перші фото на мильничку Sony — фотографувала друзів. Серйозним захоплення стало в 15 років, коли подарували дзеркалку. Спершу боялась виносити її на вулицю та загубити, тому фотографувала вдома — шукала щось цікаве, робила макро- та предметні світлини. Скоро зрозуміла, що найбільше цікавлять люди, тому знову почала їх фотографувати.
Мене приваблює не тільки візуальна частина процесу — люблю спілкуватися з людьми, дізнаватись щось від них, пізнавати їх. Для мене — це невіддільна частина зйомки.
107995734_279961160117934_9147405832786774978_n
— Вам легше працюється з незнайомими чи зі знайомими?
— Буває по-різному. Іноді легше працювати зі знайомими, адже із ними вже налагоджений контакт. Проте фотографувати тих, кого добре знаєш, або близьких — виклик, адже у тебе склався їхній образ, і буває, свідомо чи ні, фотографуєш їх так, як звично для тебе. А коли фотографуєш незнайомих відкриваєш нову людину з її неповторним внутрішнім світом. Це пізнання інших через світлини мені дуже подобається.
Головне у фотографії — зв’язок. До мене часто повертаються ті, кого вже фотографувала, — з ними працювати зазвичай дуже легко, ми розуміємось з пів слова. Люблю, коли зв’язок видно на фото. У портретах подобається, коли є візуальний контакт із моделлю, у сімейних і групових фото працюю над тим, щоби передати те, як люди взаємодіють одні з одним.
Думаю, фотографія — своєрідна терапія. Людина відкриває себе через погляд іншого.
Не менш важливо, аби погляд фотографа й те, як себе бачить модель, резонували. Буває, хтось бачить себе по-одному, вважає, що краще знімати його з певного ракурсу чи у певній позі. Такі речі краще проговорювати заздалегідь, але буває, саме фотографія дає нагоду подивитись на себе збоку й змінити про себе думку. Мені приємно, коли після зйомки людина більше себе розуміє та приймає.
Легко працювати з тими, хто відкривається та показує себе справжнім. Складно з тими, хто напружений та сконцентрований на тому, як встати, куди повернути голову. Проте я допомагаю порадами під час зйомки — яку позу вибрати, куди подивитись, що поправити. А ще прошу рухатись так, як комфортно, як звично, а я ловлю відповідний момент. Коли людина забуває, що я її фотографую, починає реагувати, рухатись, як у житті — природні фото найкращі. Коли модель розслабилась, працювати стає легко. Я відчуваю ейфорію і це відчуття передається, виникає потік натхнення.
— У ваших фотографіях багато емоцій
— Так, люблю показувати на світлинах їхню різноманітність. Хочу розкрити людину через те, як вона проживає емоції, вибрати ті, котрі найхарактерніші для неї. Проте також люблю спокійні та самозаглиблені фото.
Із фотосесій вибираю різнопланові світлини. Ще під час зйомки планую процес так, аби отримати не окремі кадри, а частинки історії.
— Як фотографія вплинула на вас?
— Мені просто налагодити контакт з незнайомими, легко та приємно працювати в команді. Я екстравертка, люблю бути серед людей, можу знайти підхід і до однолітків, і до старших, і до молодших, створити комфортну атмосферу для себе та для них.
Крім того, вважаю, фотографу потрібно розвиватись не тільки професійно, а й як особистість. У мене були періоди, коли я менше фотографувала, а більше подорожувала — спілкувалась, бачила нові місця, пізнавала різні культури. Помітила, що після того мої роботи ставали більш творчими та свіжими. Іноді потрібна перерва, варто перемикнутись на іншу сферу — це дасть поштовх креативності.
— Розкажіть про серію «Самоізоляція». Як вам досвід не тільки фотографині, а й моделі?
— Я захотіла спробувати щось нове. Спершу серію автопортретів задумувала як проєкт про прийняття себе, але потім зрозуміла, що більше мене турбує самоізоляція. Я екстравертка і звикла бути серед людей, а карантин усе змінив. Вирішила виплеснути емоції та переживання у фотографіях. Крім того, давно хотіла зрозуміти, що відчувають люди, котрих я фотографую, тож це був цікавий досвід.
— Відчули терапевтичний ефект?
— Так. Коли ділишся зі світом тим, що тебе турбує, то стає легше, отримуєш зворотний зв’язок, підтримку, розумієш, що люди розділяють твої емоції, — і вже не так сумно. Крім того, прийняття дає бажання творити.
Анна Золотнюк
Фото надані Анастасією Зазуляк
