25 Жовтня 2020, Неділя


Погода
Погода у Тернополі 26 жовтня

Кому на Тернопільщині повернули майже 11 мільйонів гривень

На Тернопільщині в одній із дільниць зникло 400 бюлетенів, а на іншій – 50: йде мова про відкриття кримінальних справ

Тернополянин боротиметься за серце Ксенії Мішиної у телешоу «Холостячка»

Фоторепортаж
Мандрівки Тернопільщиною. Прямокутники вирішують все (фото)

У Бережанах місцеві жителі тепер мають безкоштовну воду

На скільки подорожчає тернополянам шкідлива звичка?

Фотофакт
Водії на Тернопільщині зазіхають на святе (фотофакт)

На Тернопільщині фіксують низьку явку виборців та згадують «чорнуху» навіть у день тиші

Тернополяни без прописки не потребують додаткового підтвердження для голосування

Держгеокадастр недорахувався понад 5 млн га землі державної власності

Відео
Тернопіль відзначився «війною» фейків у соціальних мережах (фото, відео)

Фоторепортаж
Прогулянки Тернополем. Оздоба карнизів (фото)

Відео
Тернопільщина: дільниці відкривали із запізненням і плутали бюлетені (фото, відео)

Нарешті тернополяни знову зможуть їздити потягами

Фотофакт
На Тарнавського у Тернополі буде додаткова дорожня смуга (фото)

Фотофакт
У Тернополі деякі водії паркуються всупереч правилам (фотофакт)

«Годувальниками» на Тернопільщині є аграрії та представники сфери послуг

Фотофакт
Мандрівки Тернопільщиною. Поїхати, аби побачити (фото)

За добу понад 200 жителів Тернопільської області інфікувались Ковідом

16 порушників «дня тиші» виявили тернопільські поліцейські

Це цікаво
25 жовтня в історії Тернопільщини

24 Жовтня 2020, Субота


Погода
Погода у Тернополі 25 жовтня

У Тернополі з’явилась біблійна скульптура

Тернополяни зможуть взяти участь в голосуванні «Громадського бюджету 2021»

На Тернопільщині менше ніж за добу поновлено права кандидата на голову ОТГ

Фоторепортаж
Мандрівки Тернопільщиною. Візерунки бучацьких дверей (фото)

У громадах на Тернопільщині вже оперують непоганими грошима

У ніч з 24 на 25 жовтня тернополяни мають перевести стрілки годинника назад

Фотофакт
На новозбудованому надземному переході можна буде скористатись ліфтами (фотофакт)

Тернополянам не варто боятись позитивного тесту на COVID-19

Виробництво картоплі в Україні може сягнути 20 млн тонн (Агроновини)

Фоторепортаж
Прогулянки Тернополем. Скло й дерево (фото)

Попри заборону агітації сьогодні, правоохоронці зафіксували вже 9 порушень

На Тернопільщині боргів не хочуть мати навіть бізнесмени

Відео
Тернопільський гурт «TVORCHI» презентував відеокліп на пісню «Living My Life» (відео)

Схему збільшення кількості виборців на Тернопільщині впроваджував представник команди Порошенка

«Герой Танцоров» уже на плаву

Мандрівки Тернопільщиною. З дерева й металу (фото)

Маємо чим пишатися: найбільш просунуті бізнесмени працюють у Тернополі

В Байківцях сім’я отруїлась газом: всі троє загинули на місці

Ще 234 людини захворіли на коронавірус на Тернопільщині

COVID-19 забрав життя ще одного тернопільського медика

Це цікаво
24 жовтня в історії Тернопільщини

23 Жовтня 2020, П’ятниця


Погода
Погода у Тернополі 24 жовтня

Як на Тернопільщині відбуватимуться вибори під час карантину? 

Тернопопільські патрульні затримали підозрюваного у крадіжці техніки

Аж 134 жителі Тернопільщини хочуть стати головами ОТГ

Команду «За майбутнє» представляє капелан з Тернопільщини

Фотофакт
Тернопільська «Красуня дня»

Чоловіка, якого підозрюють у вбивстві односельчанина, посадять за ґрати

Нобелівську премію дали за винахід, що вже працює в аграрній галузі (Агроновини)

«Найфотогенічніші замкові руїни» — це власне Тернопільщина». Розмова із Іриною Пустинніковою

Для мене, як і, мабуть, для багатьох сайт «Замки та храми України» у двотисячних став першим знайомством із архітектурними пам’ятками. На ньому Ірина Пустиннікова, вона ж Blacky Kamienczanka, краєзнавиця, журналістка, мандрівниця й фотографиня з Кам’янця-Подільського, систематизувала величезний огром інформації.

Тепер я слідкую за мандрівками та розвідками пані Ірини у фейсбуці, й коли одного разу мова зайшла про улюблені місця, і серед них співрозмовниця згадала населені пункти Тернопілля, я зрозуміла — треба затіяти ґрунтовну бесіду. І ось розмова відбулась. Я поспілкувалась із пані Іриною про її улюблені точки нашої області, про фотографування дроном, а ще, звісно, не оминули обговорення стану архітектурних пам’яток. Розмова вийшла довга, проте, як на мене, цікава майже, як мандрівки.

— Як змінилась ваша краєзнавча робота з часу заснування ресурсу? 

— Якраз останнім часом сайт дуже повільно, але переповзає на більш сучасний дизайн. Тому власне на сайті останні місяці майже без оновлень. Матеріали є, і навіть дуже багато їх, але чекають на свій час. 

— В одному з інтерв’ю ви розповідали, як у двотисячних доводилось працювати із друкованими джерелами, бо в мережі було мало інформації. Як вплинув розвиток інтернету на вашу роботу?

— Над сайтом я почала працювати восени 2000 року — спочатку це був набір текстів і сканованих плівкових фотографій. Тоді й уявити не можна було оцифровані архіви та будь-які карти на вибір — свої перші мандрівки Тернопільщиною робила з картою області формату А4, безжально видертою з тому УРЕ (Української радянської енциклопедії) з власної бібліотеки. Інших у продажу не було. На початку нульових доводилося багато просиджувати у міських бібліотеках, полювати за новими випусками часопису “Пам’ятки України” чи випрошувати у пана Пажимського, директора заповідника у Самчиках, хоча б на годинку його працю про подільські маєтки — хоча б погортати, хоча б виписати кілька назв. Добути книгу Ореста Мацюка “Замки Західної України” було маленькою перемогою, це була подія, що гріла кілька місяців. А нині бібліотеки всього світу доступні з власної домівки. Суттєва економія часу і ресурсів. Заритися у якийсь цифровий архів для мене велетенське задоволення і зараз, хоча часу стало значно менше. Але така доступність інформації розбещує. Раніше витрачала кілька годин на пошуки ключів від сільського храму чи розмову зі старожилами. Нині це зробити б було, напевно, морально легше. Бо чому ж не розповісти щось жінці солідного віку та ваги — раніше ж випитувало якесь дівча в мікро-шортах і шкіряному бра. Але дуже часто ми з часом стаємо трішки гримзами і відлюдьками. Мій варіант. Я все ще накинусь шулікою на кожного, хто захоче поділитися легендами або спогадами (і обов’язково повитрушую з людини згадки, чи село колись маланкувало, бо маланки — друга моя велика любов і тема кількох книжок). Але витрачати години часу на пошуки ключів вже не буду. Тому маю мрію: приїхати на ЦІЛИЙ день лише в Чортків/Бучач/Буданів/etc — і знімати, і говорити, і шукати. Поки останні роки всі поїздки — лише у режимі “галопом по Європах”. 

— Попри те, що сайт містить цікаву інформацію, мені найбільше подобалося розглядати світлини. Тепер теж, але коли дивлюсь на фото двадцяти- чи й менше річної давності, не відпускає враження, що вони, сказати б, древні, бо багато будівель там ще не розібрані на хліви, вікна-двері-дах автентичні. Але це я нагнітаю. Розкажіть, як змінилось (якщо змінилось) ставлення до архітектурної спадщини?  

— Так, є таке. Я пам’ятаю палац Оренштайнів у Сторожинці чи нову Ільїнську церкву у Топорівцях ще з автентичними дахами, я на власні очі бачила вівтарі у покинутому костелі у Лисівцях (уже наступного року вони зникли — пішли комусь на дрова?). Втрат багато, а буде ще більше: добігає кінця ресурс міцності у багатьох споруд, зведених на межі ХІХ – ХХ століть. Плюс те, що хтось вважає модою, але що насправді є лише технологіями: наші пам’ятки нищить не лише час, а й люди, котрі хочуть оновлень і, щоб їй добро було, охайності. Сусальне золото було завжди, але воно завжди було відносно дорогим матеріалом. Тому золотити за традиціями самаркандських мечетей наші храми нікому в голову не приходило: це було нормальним для лаври, а не для парафіяльної святині. З’явився дешевий нітрид титану — і понеслося. Я пам’ятаю дерев’яні храми Карпат ще дерев’яними, а зараз там по селах замість святинь бляшані каструлі з булатними синьо-жовтими верхами посилають кудись в небеса сонячними зайчиками сигнали SOS, тільки хто ж їх врятує від глупоти людської? Дуже тішить, що останніми роками з’явилася зворотна тенденція: від вагонки і бляхи – до ґонту і автентичних зрубів. Я робила про це великий матеріал для “Текстів”. І як ідеальний взірець для наслідування — храм із Тернопільщини,  Воздвиженська церква (1620 року) у Копичинцях на Гусятинщині, де завдяки старанням доктора богослов’я Руслана Корнята і громади храм з набору струх’явілих під бляхою колод перетворився на мега-красеня. Більше б нам таких панів Русланів — з’явився б шанс і у нашої спадщини. 

— Як виховати повагу до руїн?

— Моя думка може здатися дивною, але вважаю, що єдиний шлях для цього — розвертання народу від російської парадигми. Поволі, бо наказами не заставити людей перестати споживати новини про Кіркорова, гуглити рецепти російською та вставляти у жарти цитати з фільмів Гайдая. Неповага до руїн — це неповага до своєї ж історії, а рису цю в нас вдолблювали всі радянські роки, насаджували. І вдалося ж. Дуже давно на часі грамотна культурна політика. Потрібно повертати Острозьких, Вишневецьких, Потоцьких і ще десятків -цьких у наш історичний і культурний контекст. Ян Потоцький, автор “Рукопису, знайденого у Сарагосі” та перший подільський аеронавт, польської мови не знав і навіть з королем Станіславом Августом говорив “подільською гварою” — українською.

Давно час перестати демонізувати польський спадок на наших землях. Поки костели та замки для посполитих “чужі, не наші, польські” — поваги до руїн не буде. Людська байдужість до “польського” виглядає тихою та дикою помстою, коли так ненавидиш воріженьок із минулого, що з насолодою стріляєш собі ж у ногу. А бо шо вони. Не можна забувати жахів пацифікації і операції “Вісла”, але варто розуміти, що замок у Сидорові чи костел у Сороцькому не винні у тих спалахах міжетнічної ненависті, котрими таке багате було ХХ століття.        

— І тут час плавно перейти до Тернопільщини, котра позиціонує себе як область із найбільшою кількістю замків. Мені було дуже приємно читати, що серед ваших фаворитів — замки в Кудринцях та Висічці, а ще любите Бучач і Чортків, де буваєте чи не щороку. Чим вас приваблюють ці точки?  

— Я справді дуже-дуже люблю Тернопільщину. Для мене береги Золотої Липи, оця магічна межа Поділля і Галичини — а це частина Бережанського, Підгаєцького і Монастириського районів — квінтесенція української краси. Оk, Карпати, оk, Чорне море — але тут ЩЕ КРАСИВІШЕ. Оk, мені, але ж суб’єктивне і є для кожного з нас головним критерієм :). Те фатальне рішення, коли кордон Австрії та Російської імперії в 1795 році провели по Збручу, болить, думаю, не одному подоляку з “неправильного” берега Збруча. Могли ж по Студениці чи по Тернавці! Тоді й рідний Кам’янець не потрапив би спочатку до Романових, а потім не став би частиною УРСР майже на 20 років раніше за Тернопілля. Тому так хочеться до Чорткова, до Скали (котра давно, на жаль, вже місто-привид), до Бучача — за уламками тієї урбаністичної краси, котрої в Кам’янці немає. Міжвоєнний функціоналізм із його суворими геометричними балкончиками, метлахська плитка на сходах звичайного житлового будинку, сецесійні іриси на кам’яниці обабіч бережанського костелу — в нас цього нема. Це як подих Європи, до цього тягнешся — бо хочеться в Європу, а не в мордор. Тому їздила, їжджу і буду їздити далі. Ані Теребовля, ані Борщів, ані десятки інших населених пунктів на вашому боці не можуть мені набриднути.   

— Водночас ви й згадували про костели області, котрі доруйнувались за останній час. Розкажіть про них.

— Не впевнена, що цей мартиролог когось особливо зацікавить. Тим більш, у черзі на вихід у вирій десятки колишніх римо-католицьких храмів області. І вони все одно там опиняться, тому нам, краєзнавцям, варто запасатися валеріанкою у літрових пляшках. 

З тих, хто межу буття і небуття перетнув останнім часом — Петропавлівська каплиця (1924-1926 роки) у Новосілці Гусятинського району, каплиця у Городку Заліщицького району чи костелик у Глещаві на Теребовлянщині. Там й Ілавче вже у спину дихає, і Коцюбинці на Гусятинщині. Спочатку це шокує. А далі до цього звикаєш, як звикаєш до ідеї власної смертності. Тобто, звичайно, примиритися з таким свідомість не може й пручається, але реальність жорстока, а краса не вічна. Архітектурна теж. Може, якби творилася нова краса, було б не так боляче. Якби в тій самій Глещаві збудували сільраду за проєктом Рема Колхаса; якби ідейний учень Френка Гері збудував поруч із нікому не потрібним костеликом в Новосілці свій футуристичний котедж; якби в Коропці віруючі якоїсь з церков вирішили будувати собі храм за невідомим проєктом Захи Хадід — може, тоді було б не так страшно. Одне йде, на його місце приходить інше — круговерть сенсів і стилів, рух, життя. Але красу знищують методично, а на її місце приходить лише булатна бляха, вагонка і “охайність”, той головний селянський атут, який підіймають орифламою над усіма іншими чеснотами. І якщо хоч трохи вивчаєш історію таких храмів, то розумієш, що всі розмови про “інструмент покатоличення” — бздури. Добитися дозволу на побудову римо-католицького костелу було не просто. І будували їх для вже ІСНУЮЧИХ громад. Тобто ці храми не відбирали щось у русинів, не заміщали собою існуючі церкви (як це масово відбувалося на території Російської імперії), а збагачували наш архітектурний пейзаж. Ну але виходить, що позбагачували — й вистачить. Нам і нітрид титану золото. Так, з цими костеликами громади мали б замороку голови — бо виживають лише ті споруди, котрі якось використовуються. Треба б було думати. Хоча б під спортзал, хоча б під зерносховище чи магазин, як це було у радянський час. Використання давало будівлі хоч якийсь шанс вижити. Покинуті ж святині руїнізуються і тихо обвалюються. Часом (Підгайчики, Нивра, Трійця, Монастириська чи Гермаківка) старі костели віддають православним або греко-католикам. Краще так, ніж ніяк, звісно, але нові господарі відразу стараються зняти автентичні верхи та вліпити туди жахливу цибулину з булату, а на неї — куплений на prom.ua московський восьмикінцевий хрест. На костел у Монастириськах без корвалолу вже ж не поглянеш. І це спаскудження люди вважають досягненням. Їм щиро подобається. Тут уже наближаємося до питання про необхідність курсу про цінність історичної спадщини у всіх семінаріях країни, бо часто провідниками храмів у сяючий світ нітриду титану і куполів-цибулин є власне самі священники. 

— Ви неодноразово бували й фотографували на Тернопільщині. Розкажіть, чи є щось, що вирізняє наші замки та костели серед інших західноукраїнських? 

— Вони класніші 🙂 Так вже є, що найфотогенічніші замкові руїни — це власне Тернопільщина: Кудринці, Червоногрод, Бучач, Сидорів. Концентрація оцих помираючих костеликів — ще одна ваша фішка. Відразу за Збручем меншає греко-католиків, але значно більшає латинників. На всю Хмельницьку область, а вона більш як у півтора раза більша за Тернопільщину, я знаю лише один покинутий костел — у Супруньківцях Кам’янець-Подільського району. Інші храми живуть, бо мають громади. Тут не лише у кількості римо-католиків штука, а й у міжвоєнному періоді, котрий ми вже відтрубили у атеїстичних совхозах, а у вас активно відбудовували та будували нові храми. 

— Уже п’ять років ви фотографуєте з неба. Розглядаючи ваші фото, отримую неймовірне задоволення — бо ж ніколи не бачила з такого ракурсу. Думаю, за цими світлинами — величезна кількість годин польотів і кількість кадрів. Скільки праці треба вкласти у вдалий кадр?

— Ні, величезної кількості годин немає, звісно. Я дуже давно мріяла про спосіб знімати пам’ятки з більш високої, скажімо так, точки. В краєзнавчій львівській тусовці був фотограф, котрий у мандри завжди возив із собою складну драбину — і навіть оці 2-3 метри у точках зйомки робили колосальну різницю. У Скалі-Подільській якось місцева бабуся, що живе біля замку, розповідала, як приїхав фотограф з отакеееним фотоапаратом, заліз на високий граб — і кілька годин там сидів, пантрував той самий кадр. Я не лажу по деревах і не можу брати з собою драбину, тому я собі придумувала якісь прообрази селфі-палки (задовго до її появи :)). Тим більш, що таке аерофото, знала прекрасно: я багато разів літала у нас у Кам’янці-Подільському на повітряних кулях. А коли нарешті дрони стали не абстракцією, випросила у тодішнього чоловіка і нам такий. Перші тижні, звісно, носишся з дроном як із писаною торбою і літаєш, літаєш, літаєш. Тільки здається мені, що на відміну від звичної фотокамери, натренуватися знімати круто дроном не дуже просто. Функціонал недорогих квадрокоптерів цього не дозволить: там же вбудована звичайна мильничка. З інструментів впливу на результат у тебе хіба зміна витримки та експозиції. Тому кращі кадри — це не вміння і години нальоту, це правильний час (світанок або захід сонця). І дуже поважаю тих, у кого стає сили волі таки вилітати за фотографіями на світанку. У мене з цим важко. 

— Можливо, є на Тернопільщині місця, котрі з неба знімати особливо цікаво? — Розкажіть про ті, котрі ви вже фотографували. Можливо, серед них були ті, котрі вас вразили? 

— Та вся область дуже фотогенічна. Але особливо люблю літати у Бучачі. А ще запам’яталися жовтневі польоти в Урмані на Бережанщині: там став з лебедями і ліс, котрий на осінь став із зеленого зелено-жовто-червоним, якимось казковим.

— Якими критеріями керуєтесь, обираючи об’єкти?

— Досить того, що це пам’ятка архітектури чи красиве місце. Але над дуже великою кількістю пам’яток не літала, навіть коли коптер був із собою. Я стараюся не підіймати дрон над масовими дійствами (якою б розумною не була пташка, завжди є ризик падіння) або там, де політ гарантовано викличе роздратування сусідів. Небо порушує всі уявлення про приватність, звідти видно те, що старанно ховають з землі — й це потрібно враховувати. Стріляти по квадрокоптерах, як це роблять особливо нарвані кияни, на Тернопільщині навряд чи будуть, але питаннями замучають. 

— Для мене особливо цінне фото згори тим, що дає змогу побачити цілісний задум архітектора, котрий я зазвичай пропускаю, концентруючись на деталях. А чим вони цікаві для вас? 

— Абсолютно тим самим! Плюс так уже сталося, що за свого сина Григорія я заплатила ногами. Важка пізня вагітність дала ускладнення у вигляді серйозного артрозу. Ходити мені все важче, підійматися на горбок заради крутого кадру — тим більше. Коптер для мене особисто ще й такий своєрідний протез ніг. Я правда вдячна технічному прогресу за можливість літати. 

— Моя особлива пасія — дерева, котрі заповнюють простір костелів, перетворюючи їх на фантастичні зелені ковчеги. Яка ваша улюблена деталь закинутих будівель? 

— От саме тому, Анно, я у такому шаленому захваті від ваших, саме ваших світлин, що мені це не дано. Я не вмію сконцентруватися на деталях, улюблений об’єктив у мене — супер-ширік. Вміння бачити красу малого — для мене справжній талант. Плюс я ну зовсім не люблю закинуті будівлі. Я за те, щоби їх використовували. Безперервно. Завжди. Я б була щаслива, якби костел в Турильче перетворили на магазин (аби лише фантастичної краси розп’яття на вівтарі зберегли), а храм у Лисівцях зробили складом. (Ми ж розуміємо, що прожекти з перетворення закинутих споруд на арт-галереї, дитячі центри чи конференц-зали у селах приречені на фіаско). Закинуті споруди я фотографую, щоб утвердити для себе, своєї пам’яті, що вони є — були. Сама ж естетика смерті не приваблює зовсім. Я за життя. 

— До речі, яка відмінність у фотографуванні костелу та замку? 

— Для мене ніякої 🙂 Але я ніколи не позиціонувала себе як фотографа, бо я ним точно не є. Я сприймаю себе як людину, котра пише. Але брак часу і передоз інформації, дві головні прикмети нашого часу, заставляють звертатися до читачів не так словами, як картинками. Це і повага до часу твоєї аудиторії, і просто більш ефективний спосіб поділитися красою України. 

— Які тернопільські архітектурні об’єкти плануєте сфотографувати згори? 

— Я дууууууууже давно хочу політати власне у Тернополі. Навіть не просто хочу — треба! (зараз якраз підбираю матеріал для майбутньої книжки про наші замки для дітей — і бачу, що Тернопіль варто перефотографувати). Сподіваюся, хоча б цієї осені вдасться це зробити 🙂

Анна Золотнюк

Фото надані Іриною Пустинніковою

664

mm
teren.in.ua

Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на teren.in.ua.

Залишити коментар

прайс-на-рекламу
Схожі матеріали

Інші публікації автора