“Мене обміняли. Я вдома”, – телефонного дзвінка з такими довгожданими словами нині чекають тисячі українських родин, які живуть з надією, що їхній син, донька, батько, матір, чоловік чи дружина повернуться із російського полону.  

Серед тих, хто вже два роки чекає – родина 38-річного захисника з Маріуполя Михайла Сороки. Його син та дружина на початку повномасштабної війни переїхали до Тернополя і щодня не полишають надії на зустріч. Про незламність, віру і те, що тримає у такі складні часи, Терен поспілкувався з дружиною військовополоненого Мариною Сорокою. 

Життя “до”

Марина і Михайло Сороки одружені вже 12 років. Познайомилися на роботі. Михайло тоді працював у поліції, Марина — в держустанові у Маріуполі. 

У 2011 році одружилися. Через рік у молодого подружжя народився син Марко. 

Жили ми втрьох в Маріуполі, який зараз окупований. У нас був приватний будинок. Кожних вихідних збиралися разом з родиною, з друзями, готували шашлик, говорили, сміялися. Весь вільний час проводили вдома в колі близьких людей, — розповідає жінка.

Родина жила у Маріуполі

На початку антитерористичної операції Михайло Сорока зрозумів, що не може стояти осторонь. З 2016 до 2019 років служив у 12-й бригаді оперативного призначення. 

Коли закінчився контракт, він звільнився. Проте вже після 24 лютого 2022 року знову повернувся до служби у 12-ту бригаду, — розповідає дружина. 

Майже два тижні у підвалі церкви

У Маріуполі не було зв'язку, тому з чоловіком Марина практично не спілкувалася. На початку повномасштабного вторгнення бачилися лише кілька разів. Один із них — 3 березня.

Тоді Михайло приїхав додому вночі й завіз нас до підвалу Церкви добрих змін. У тому сховищі було два поверхи в глибину. І там розмістилися близько 400 людей. Ми не знали новин, але чули довкола вибухи, розуміли небезпеку. У підвалі цієї церкви ми були майже два тижні – з 3 по 16 березня, — пригадує Марина.   

Крайній раз Марина бачила чоловіка 7 березня, перебуваючи у підвалі. 

Тоді він разом з іншими військовими привозив  нам необхідні речі. Я стояла у підвалі, а він неподалік тримав двері. Я глянула на нього і спершу не впізнала. Ми обоє були дуже раді бачити один одного, — пригадує Марина.

Тримав оборону на “Азовсталі”

Коли в Маріуполі залишатися стало вкрай небезпечно, Марина разом з рідними вирішила рятуватися. 

До 25 березня ми були у рідній домівці. До нас приїхав незнайомий хлопець каже: “Мені тут ваш Міша сказав, щоб я вас вивіз звідси”. Я спершу не повірила, але коли він назвав мені пароль, по якому ми спілкувалися разом з чоловіком, то зрозуміла, що це правда. Ми взяли найнеобхідніше і поїхали, — каже пані Марина. 

Вже 14 квітня родина була у Тернополі в родичів. Та навіть попри відносну безпеку довкола, було неспокійно за чоловіка, зізнається Марина. Зв'язку із чоловіком довгий час не було, жінка не розуміла, де він та що з ним.

Зателефонував він мені наприкінці квітня. Це було вночі. Казав, що все нормально. Але я дуже добре пильнувала новини і бачила, що росіяни сильно атакують “Азовсталь”.  Тоді він мені зізнався, що теж тримає там оборону, — розповідає Марина Сорока. 

Михайло тримав оборону на “Азовсталі”

Крайній дзвінок Михайла

Оборону бійці тримали 86 днів. Практично без їжі, води та медикаментів, тижнями без сонячного світла давали відсіч російським окупантам й стримували наступ ворога. 20 травня останні бійці міста вийшли за наказом у полон. Серед них був і коханий Марини Михайло. 

Крайній раз він мені телефонував 19 травня і сказав, що вони за наказом виходять в полон. Тоді Міша обіцяв, що їх за кілька місяців поміняють, але пройшло вже два роки і досі нічого, — каже Марина Сорока. 

Жінка відразу почала робити все для того, аби підтвердити, що її коханий у полоні. Вона телефонувала в Службу Безпеки України, зверталася в Національне інформаційне бюро (далі — НІБ). 

Також я знайшла фотографію чоловіка з допиту і відправила в СБУ. Робила все для того, щоб було підтвердження, що він у полоні і підлягає обміну. І це вдалося зробити. Цей статус дає хоч трохи надії, що над ним менше знущатимуться. Це гріє мені душу, — каже жінка. 

Не втрачає надії ні на секунду  

Про стан здоров'я чоловіка Марини невідомо. Жінка зверталася в НІБ та в Координаційний штаб, але інформації про його самопочуття та про те, де він конкретно перебуває, не було. Єдину звістку Марині приніс звільнений з полону захисник, який був в одній колонії із Михайлом Сорокою. 

Він мені казав, що Міша трохи блідий, але тримається. Спершу був в одній колонії, а пізніше перевели його в іншу, де мали б частіше виводити на сонечко, — розповідає Марина.

За майже два роки Марина Сорока ні на секунду не втрачала надії на швидке повернення чоловіка додому. Жінка робить все можливе, щоб цей момент настав якнайшвидше.

Я практично завжди беру участь в різних акціях, пов’язаних зі звільненням військовополонених. Приходжу з різними плакатами для себе й для сина. Я дуже хочу, щоб усі наші полонені повернулися додому. І коли звільняють наших захисників, то в кожному бачиш частинку свого чоловіка, — зазначає Марина Сорока. 

У людині можна вбити все, але не віру 

Жінці дуже важко без чоловіка, вона постійно за ним сумує. 

Я хочу бачити його щасливим, я хочу бачити себе щасливою поруч біля нього. Мені не треба нічого, адже в моїх думках тільки він. Я чекаю на кожен обмін, як на диво якесь, — каже вона. 

Тримати стабільний емоційний стан та не зневірюватися Марині допомагає її 10-річний син Марко, а також родичі. 

У людині все можна вбити, але не віру. Мене моя дитина дуже сильно підтримує. Також допомагає тепле спілкування з рідними. Часто всі разом зідзвонюємося по відеозв’язку і довго-довго говоримо. Це дуже допомагає, — розповідає жінка.

Тримати емоційний стан Марині допомагають родичі 

Крім того, Марина Сорока знаходить сили для волонтерства. Жінка долучається до зборів, перераховує кошти на дрони, тепловізори, теплий одяг. А якщо не має можливості допомогти фінансово, то розмальовує полотняні сумки-шопери, виставляє їх на продаж, а кошти спрямовує на ЗСУ. Син Марини також малює листівки для військових. Якщо всі будуть гуртуватися, то ворога подолаємо набагато швидше, переконана жінка. 

Фото надані героїнею матеріалу