Днями відбулися урочистості з нагоди свята. Молебень до Матінки Божої на честь ювілею зібрав працівників та ветеранів біля каплички на території депо.

Поблизу неї — музей депо, який варто обов’язково відвідати, щоби ліпше зрозуміти, яким було минуле залізниці. З’явився він завдяки старанням залізничника Антона Вацика. У музеї світлини, форма, інструменти і прилади, книжки, нагороди…

Пан Антон прийшов у депо в 1952 році. Розповідає, що робота була не з легких, машиністами ставали одиниці, адже треба було пройти «школу» кочегара та помічника машиніста. Більшість цього навантаження не витримувала.

Ось наприклад, щоби доїхати на паротязі від Тернополя до Шепетівки (а це 150 км), треба було перекинути в топку 15 тонн вугілля. Кочегар підгортав вугілля, помічник закидав у топку. До речі, триметрова піка для її чищення зберігається в музеї. Гарячий шлак, який витягували, заливали водою. Тож можна собі тільки уявити, яка температура була в кабіні машиніста. Особливо важко було влітку, тоді не було чим дихнути. Працювати треба було без перепочинку, адже тиск пари мав бути постійним — 15 атмосфер. Ще важче, розповідає пан Антон, було тим, хто працював у Карпатах, де багато залізничних тунелів. Щоб минути такий, спершу розганяли паротяг, а потім усі, обмотавши голови мокрими рушниками, лягали на підлогу і чекали, поки минуть тунель.

Коли з’явилися тепловози, працювати стало легше. Технічний прогрес полегшує працю, але так чи інакше відповідальність завжди залишається на людях. І саме вони творили і творять історію депо…
У музеї є фотографії залізничників. Пан Антон розповідає про їхні долі — часто важкі, сповнені випробовувань. Пригадує Романа Курила. У 1944 році його відправили служити у залізничні війська на Забайкаллі, там були й інші хлопці із Західної України. Разом збиралися вечорами, співали українських пісень, декламували вірші. Їх вислідили, арештували. Романа Курила засудили до 100 днів у камері смертників, відбув з них 99. В останній дізнався, що смертну кару замінили 10 роками каторги. Потім Романа Курила реабілітували.

Антон Петрович показує фотографію Євдокії Федорченко. Вона — єдина жінка Герой Соціалістичної Праці на залізниці. Пройшла кочегаром та помічником машиніста від Сталінграда до Тернополя, двічі поранена. У Тернопільському депо працювала машиністом. Антон Вацик розповідає: коли начальник залізниці дізнався, що жінка працює машиністом, сказав начальнику кадрів: «На залізничну дорогу є квота ─ один Герой Соцпраці. Ось він, оформляйте документи». До речі, професію мами обрав і її син — Борис, цій роботі присвятив майже все життя.

Антон Петрович знайомить мене із Леонідом Шевченком. Він прийшов у депо після армії в 1960 році. Працював кочегаром, помічником машиніста на паротязі, майстром по ремонту паротягів і тепловозів. Перед виходом на пенсію — помічником начальника депо з кадрів, побуту та соціальних питань. Після 25 років роботи пішов на пенсію. Розповідає, що працювати було цікаво та водночас нелегко, але то була молодість, повна сил. Йому подобалися люди, з котрими зустрівся у депо. Каже, що колектив був цікавий, досвідчений. У ті часи, пригадує, було багато активного відпочинку — суботники, збори, вечори відпочинку. Леонід Шевченко вже 17 років на пенсії, але досі іноді приходить у депо подивитися, що нового, поспілкуватися.

З 1984 року секретарем у депо працює Надія Парахнюк. Пригадує, залізниця приваблювала її з дитинства. Потім так склалися обставини, що потрапила сюди працювати. Але не жалкує — їй подобається дружний колектив, котрий береже традиції.

Тож можна лише побажати, щоби колектив депо і далі збирався разом, підтримуючи зв’язок поколінь.

Джерело: vilne.org.ua